Маріуполь. Про непоховані тіла і поховану пам’ять

Минулого року на величезній ялинці біля нашого дому сорока зробила гніздо. Дуже високо його розташувала, але якось не продумано вона це зробила. І напередодні Великодня, коли в Маріуполі зазвичай віють дуже сильні вітри, гніздо не втрималось і впало на землю. Сорокина малеча ще не вміла літати. Пташенятка були приречені. Це було жахливо. Сорока-мати розправила крила і кричала так, що серце краялось. Вона намагалась захистити своїх дітей навіть тоді, коли зробити це було вже не можливо. А потім ще декілька днів поспіль прилітала на це місто і кричала, немов шукала їх. Якісь інстинкти приводили її знову і знову на місце трагедії, під нашу ялинку.

Навіть у птаха є пам’ять, яка тримає та змушує повертатись туди, де колись квітло його пташине щастя. А що з людьми? Що відбувається з тими, хто всіма силами намагається не думати, забути, викреслити з пам’яті життя десятків тисяч людей, яких вбила війна?

Я зараз про Маріуполь пишу. І про маріупольців, які там залишаються.

Ще в березні ці люди переступали через тіла загиблих, пробираючись до джерел води. Прикопували померлих у дворах. Загортали тіла у ковдри і килими, щоб хоча б трошки збити трупний сморід, який ширився містом. Все спекотне літо в місті не можна було дихати через цей сморід. Але люди – ті самі люди, що ховали рідних і сусідів,  – як божевільні,  кричали з усіх кутів, що вони повертаються до життя, що все повертається, що місто відроджується. Немов і немає того смороду-нагадування, немає братських могил, непохованих тіл в квартирах спалених багатоповерхівок.

Скільки тих непохованих тіл да могил, ніхто не знає. Але зараз в місті переповідають один одному, що 138 тисяч чоловік загинуло (кажуть, що в морзі таку страшну цифру називають). Ось і колишній очільник обласної поліції генерал Аброськін підтверджує цю інформацію, посилаючись на власні джерела в Маріуполі.

Майже кожен третій – загинув, а для тих, хто зараз «розбудовує нову державу», немов і не було ніколи цих людей. Життя відроджується, кажуть вони. А всі, хто нагадує їм про загиблих, – мають закрити пельки і не заважати щастю розбудови.

Стерти пам’ять разом з містом – ось чого домагаються росіяни, прийшовши на нашу землю. Вони демонтують спалені ними ж будинки, демонтують могили наших рідних, демонтують душі, тіла та пам’ятники. Нема минулого - нема і їхніх злочинів. Не було Асі Біглярової, яка багато років дарувала діткам в Маріуполі дивні свята. Не було Тимура Фараджова – чудового програміста, знавця  англійської та івріту. Ганни Барковської не було, яка все життя викладала історію в школі. І маленької 6-річної Лізи Недял не було. Вона з батьками потрапила під мінометний обстріл і загинула, а мати дівчинки втратила обидві ноги. Бізнесмена Андрія Дьяконова не було. Нашого колеги оператора і фотографа Віті Дєдова теж не було…

Натомість є металопластикові вікна і «відновлений тепловий контур» у будинках. 

«Ой, ви знаєте, вони вставляють такі чудові німецькі вікна фірми Rehau!» - із захопленням розповідала мені про окупантів одна місцева мешканка. Немов би ніколи в житті не бачила тих клятих вікон.

Здається, росіяни навмисно опускають нас до рівня дикунства. Щоб ми як справжні дикуни раділи світлофору, воді в крані, працюючому ліхтарю і забули нарешті про головне – хто саме зруйнував наше життя, вбив тисячі наших земляків, розбив всі світлофори і водопровід.  

Але ж ми – не дикуни. Ми – пам’ятаємо.

Навіть птахи мають пам’ять. І якщо ми дозволимо демонтувати все то людяне, що в нас ще залишається, відмовимось від власної пам’яті - нам всім кінець.

Ось чому історія про демонтований росіянами пам’ятник жертвам Голодомору та політичних репресій в Маріуполі – це важливо. 

Біля 50 тисяч людей в Маріупольському районі загинуло від голоду 1932-33 років. Нам розповідають, що голод був і на Волзі, і на Кавказі. Ну то й що? Що це змінює? Хай на Волзі та Кавказі теж встановлюють пам’ятники і пам’ятають. Чому це має бути аргументом для демонтажу пам’яті у нас?

А політичні репресії… В 1937 році в підвалі будинку на місці сучасного універсаму «Україна» в Маріуполі були розташовані  тюрми НКВД. В тих тюрмах людей було стільки, що вони не могли сидіти  -  не вистачало місця. Вони стояли, спираючись один на одного. Чого це ми маємо забути про їх трагічні долі?

Якщо комусь плювати, - хай. Нам не плювати. Нам не байдуже, бо ми – люди.

І саме тому, коли повернемось в Маріуполь, перше, що ми маємо зробити – встановити кожне загублене росіянами ім’я. І викарбовувати ці імена так, щоб їх було видно з будь-якого куточку відновленого міста.

Якщо не зробимо цього – будемо такими ж, як ті орки, що окупували наше місто.

В Нью-Йорку на місці зруйнованих башт-близнюків не стали будувати нічого. Там розібрали завали і зробили дві прірви, куди цілодобово спадає вода.

Прірва – як символ занапащеного життя.  

Нам в Маріуполі ще доведеться знайти власні символи свого болю, щоб пам’ятали і ми, і наші діти, і діти наших дітей. Не зробимо цього – перестанемо бути людьми. 

Анна Романенко