Павло Полуботок: чернігівський володар міфічних скарбів

Історична персона. В історії України є особистість, діяльність якої тісно пов’язана з Черніговом, а після смерті цієї людини виникли легенди про величезні скарби, що їй належали. Мова про чернігівського полковника, а пізніше наказного гетьмана України Павла Леонтійовича Полуботка.

Чутки про «золото Полуботка», що зберігається у Великій Британії і за сприятливих обставин може перейти у власність українського народу, з новою силою почали циркулювати на початку 90-х років минулого століття, тобто на світанку незалежності України. Водночас мало хто із українців знає про діяльність Полуботка в обороні автономії України перед натиском російської імперії. Саме про це розповімо нашим читачам.

Кар’єрні перипетії Павла Полуботка

Майбутній наказний гетьман з’явився на цей світ у відомій козацькій родині Полуботків, діяльність якої була тісно пов’язана із Чернігівщиною. Точна дата народження Павла невідома, дослідники вважають що це сталося близько 1660 року. Прадід Полуботка, Ярема, був відомим діячем місцевого самоврядування – райцею Чернігівського магістрату, тобто членом міського уряду. Батько Леонтій зробив кар’єру в козацькому війську: від писаря та сотника Чернігівського полку до генерального осавула і переяславського полковника. Відомо, що юнак здобув освіту в Києво-Могилянській академії. І загалом при правлінні гетьмана Івана Самойловича (1672–1687) справи в родини Полуботків ішли добре. Павло близько 1680 року одружився з племінницею гетьмана Євфимією, у шлюбі з якою народилося п’ятеро дітей.

Спочатку молодий чоловік відправився на службу до козацького війська, ввійшов до складу старшини Чернігівського полку (отримав ранг військового товариша, а пізніше – значкового). Проте ситуація для Полуботків погіршилася після усунення з гетьманства їхнього патрона Самойловича в результаті змови козацької старшини в 1687 році. Новий гетьман Іван Мазепа почав звільняти з важливих військових та адміністративних посад тих, хто був пов’язаний із попереднім гетьманом.

У 1692 році Мазепа звинуватив Леонтія та Павла в державній зраді. Найбільше постраждав батько: за результатами слідства він був позбавлений полковницького уряду, а частину його маєтків було конфісковано на користь гетьманської скарбниці. Після такого приниження Леонтій невдовзі помер, а Павло змушений був відійти у тінь. Та через певний час він зміг відновити своє суспільне становище – вочевидь, довів відданість новому патронові. У 1703 році Мазепа поновив і затвердив його володіння в Чернігівському полку, а за два роки призначив Павла чернігівським полковником.

Полковник-магнат (чи по сучасному – олігарх)

Зрозуміло, що лояльність Полуботка була награною, оскільки одразу ж після утворення союзу Івана Мазепи зі шведським королем Карлом XII задля визволення України з-під ярма московського царя у 1708 році чернігівський полковник перейшов на бік Петра I і прибув до міста Глухова для участі у виборах нового гетьмана. Тут Полуботок був одним із двох претендентів на гетьманську булаву. Утім цар Петро наполіг на обранні стародубського полковника Івана Скоропадського, оскільки той був більш слухняним і контрольованим, а Полуботок, на думку Петра, представляв небезпеку своєю хитрістю та можливим повторенням діяльності Мазепи. Проте чернігівський полковник отримав від царя «компенсацію» – селище Любеч і частину володінь Івана Мазепи, Пилипа Орлика та їхніх найближчих родичів.

На посаді чернігівського полковника Павло Полуботок провадив успішну адміністративно-господарську діяльність, зарекомендував себе як добрий господар. Він займався розвитком промисловості на своїх землях, створюючи млини, ґуральні, гути та рудні, торгував зерном і тютюном, примножуючи власні статки. Полуботок весь час скуповував маєтності у сусідніх полках і поступово став одним із найбагатших магнатів тодішньої України. За інформацією науковців, чернігівському полковнику належало близько 2000 селянських дворів та садиби в Чернігові, Любечі, Гадячі, Лебедині та ряді сіл. Проте не варто думати, що Павла Полуботка цікавило тільки матеріальне. Він мав бібліотеку, колекціонував ікони, картини та зброю, цікавився історією рідного краю і був меценатом деяких чернігівських храмів.

Борець за збереження прав України

У 1722 році помирає гетьман Іван Скоропадський, і саме тоді, здавалося б, настав зоряний час для Полуботка. Місцева старшина обрала Павла Леонтійовича наказним гетьманом. Що це означає? Наказний, тобто тимчасовий, гетьман виконував функції гетьмана впродовж певного проміжку часу через смерть чи тривалу відсутність з різних причин гетьмана. Утім Петро I, маючи недовіру до Полуботка, так і не затвердив офіційно повноваження Павла Леонтійовича, залишивши його фактично виконувачем обов’язків гетьмана у статусі чернігівського полковника. Загалом управління козацькою Гетьманщиною тоді здійснювала колегія генеральних старшин на чолі із Полуботком, яким було нав’язане підпорядкування імперській структурі – Малоросійській колегії на чолі із бригадиром Степаном Вельяміновим. Останній буквально контролював діяльність генеральної старшини та наказного гетьмана.

Що в цій ситуації змушений був робити Полуботок? Опирався як міг, намагався хоч якось покращити становище України, яке невпинно погіршувалося під пресом імперської влади. Як опирався? Переважно шляхом саботажу розпоряджень і постанов Малоросійської колегії, скаргами і клопотаннями до сенату російської імперії, аби оскаржити чи скасувати певні рішення. Паралельно Полуботок намагався своїми універсалами захистити звичайних козаків від свавілля урядовців, козацької старшини та духовних можновладців, прагнув навести лад у судовій сфері, де справи зазвичай вели козацькі полковники та судді на власний розсуд та у власних інтересах.

Ув’язнення та смерть у петербурзьких казематах

Активність Полуботка у відстоюванні прав поневоленої батьківщини не минула без наслідків. Петро I вирішив, що настав час розправитися з наказним гетьманом, і у травні 1723 року викликав Полуботка та найближчу до нього старшину до Санкт-Петербурга. При цьому вибори нового гетьмана були офіційно заборонені. У столиці імперії Полуботка та старшину почали допитувати (поки що без ув’язнення) в Таємній канцелярії, де наказний гетьман продовжував наполягати на необхідності ліквідації ненависної для українців Малоросійської колегії. Прихильники Павла Леонтійовича серед тієї частини старшини, що залишалася в Україні, доставили до Петербурга так звані Коломацькі чолобитні, у яких, зокрема, містилися прохання про ліквідацію обтяжливих податків, запроваджених Малоросійською колегією, та оголошення виборів гетьмана.

Такий стан справ розлютив царя, і за його наказом у листопаді 1723 року Полуботка і всіх його симпатиків з числа старшини ув’язнили в Петропавлівській фортеці. Взявши в заручники козацьку верхівку, Петро I ліквідував можливість виникнення бунту проти імперських порядків на території України. В ув’язненні Полуботок тримався стійко, терпів численні тортури. Зокрема, йому намагалися приписати справу про зв’язки з українським гетьманом в еміграції Пилипом Орликом. Урешті випробування підкосили сили гетьмана. Незадовго до смерті в тюремній камері його нібито особисто відвідав Петро I, де на звинувачення царя Павло Леонтійович відповів, що тільки Бог розсудить Петра з Павлом… І справді російський імператор ненадовго пережив свого бранця. Павло Полуботок помер 29 грудня 1724 року, а Петро – в січні наступного. Вірний син України не зміг бути похований на рідній землі та знайшов останній прихисток на цвинтарі церкви Святого Сампсона в Петербурзі.

Легенди про «золото Полуботка»

Чутки про скарби гетьмана з’явилися одразу після його смерті. За переказами, передчуваючи арешт і швидку розправу, Полуботок обачливо переправив до Великої Британії значну частину свого золота, поклавши на депозити в лондонських банках, а частину сховав на території своїх українських маєтків. Після смерті Павла Леонтійовича його скарби начебто намагалася відшукати спеціальна комісія з Петербурга, але марно.

Тема міфічних скарбів періодично піднімалася як у часи російської імперії, так і в радянський період. Нібито на більшовицьких дипломатів у Лондоні виходив якийсь Остап Полуботок з Латинської Америки, який заявляв про себе як про нащадка гетьмана. То були 20-ті роки минулого століття, коли Остапів Бендерів з авантюрними прожектами вистачало.

Знову про «золото Полуботка» активно заговорили на світанку незалежності України. У 1990 році цю тему вперше підняв вітчизняний поет Володимир Цибулько. Під час однієї із зустрічей української інтелігенції Цибулько розповів про 200 тисяч золотих, які Полуботок на початку XVIII століття начебто залишив в одному з банків під відсотки… Слова Цибулька впали на сприятливий ґрунт, і хоча пізніше він спростував свої твердження, чимало людей у них щиро повірили. Серед них і тодішні народні депутати, учені-науковці, які почали шукати скарби гетьмана. Звісно – марно… Про той важкий період в історії Гетьманщини сьогодні в Чернігові нагадує мало відома пам’ятка – рештки розкішного маєтку Павла Полуботка, що був розташований на березі Стрижня. В тому місці зараз діє госпіталь.

Андрій Подвербний