«Дай Боже, щоб звільнили лівий берег, тоді ми порядок швидко наведемо», - у деокупованій Михайлівці чекають українського контрнаступу

Михайлівка – мальовниче село на Херсонщині, яке знаходиться неподалік річки Дніпро. В селі працювали школа, фельдшерсько-акушерський пункт, декілька магазинів. Але звичне життя змінила російська окупація.

Про те, як село виживало під час окупації і як зараз тут в умовах постійних обстрілів живуть люди, розповіли мешканка села Людмила Терещенко та староста Віктор Довгий.

Початок окупації Михайлівки

Російська армія окупувала Михайлівку 19 березня 2022 року. Насамперед окупанти наказали місцевим жителям зняти українські прапори з будівлі сільради. Знявши, співробітники сільської ради надійно їх заховали. Натомість висунули окупантам зустрічну умову – над сільрадою не повинен висіти російський прапор.

«Наше село єдине, в якому окупанти не вивісили свій прапор», - з гордістю каже місцева мешканка Людмила Терещенко.

Перші проблеми для селян, які принесла окупація, була нестача продуктів харчування. У тих умовах люди  зуміли самоорганізуватись, щоб забезпечити себе хлібом. На щастя, михайлівчани мали  тямущого земляка – Віктор Михаїл налагодив роботу власної хлібопекарні та млина. У цій справі місцеві мешканці допомагали чоловікові - хто чим міг: жінки випікали хліб, чоловіки приносили запаси зерна на млин та допомагали його обробляти.

«Ми зробили все для того, щоб у нас був запас борошна, а тим часом відновлювалась робота з випікання хліба. Роботи проходили у дві зміни, що дало можливість забезпечити не тільки потреби місцевих мешканців, а й людей з навколишніх сіл. З цих населених пунктів люди привозили також зерно на обробку», - розповідає Людмила Терещенко.

Тоді ж до Михайлівки почали прибувати мешканці прифронтових сіл, намагаючись врятуватись від обстрілів.

«За час окупації люди поводилися доброзичливіше, в село приїздили переселенці з інших окупованих сіл, де на той момент точились бої. Місцеві мешканці, хоч і самі мали проблеми з харчами, та все ж ділились з людьми продуктами і надавали житло», - говорить пані Людмила.

За її словами, окрім фізичного хліба, мешканці потребували і «духовного», настоятельську місію у Михайлівці виконував священник Православної церкви України отець Ярослав. Попри ризик, він не покинув громаду у скруті, залишився у селі і забезпечував духовну підтримку. Разом із Людмилою Терещенко отець Ярослав вітав з днями народження довгожителів, організовували заходи на свята, щоб підтримати дух мешканців. Навіть під час окупації він щодня звершував богослужіння, під час яких люди молились за українських воїнів і Україну! 

Водночас селяни розуміли, в яку небезпеку потрапили родини учасників АТО. 

«Я дякую своїм односельцям, що в період окупації ніхто не здав росіянам учасників АТО. Навпаки, ми в першу чергу допомогли виїхати на території, контрольовані на той час Україною, сім’ям учасників АТО та багатодітним сім’ям», - мовить наша співрозмовниця.

З часом загострилась загроза для старости села, якого окупанти збирались затримати. Чоловік теж був змушений покинути Михайлівку. Однак самоврядування на селі продовжувалось. На час відсутності старости його функції виконував депутат Новоолександрівської громади Володимир Богдан, який взяв собі у помічники місцевих мешканців.

«Ми йому допомагали тоді, коли приїздили окупанти і ставили вимоги, з якими місцеві мешканці не могли погодитись, - пригадує Людмила. - За всю окупацію в населеному пункті не було техніки окупантів, оскільки селяни намагались не допустити її розміщення у себе. Це не подобалось росіянам, і вони вирішили знайти серед місцевих лояльну до них людину».

 І така людина знайшлась, хоча й довго з росіянами не співпрацювала. Після невдалої спроби росіяни все ж намагались призначити свого старосту, для чого ходили зі списками по селу, вели розмови з людьми. Та оскільки місцеві мешканці відмовляли у співпраці, вони перейшли до погроз і залякування – зав’язуючи очі деяким мешканцям і стріляючи, погрожуючи фізичною розправою. Через психологічний тиск один з чоловіків все ж погодився працювати.

«Йому дуже пощастило, - говорить наша співрозмовниця, - 1 жовтня у нас проводили збори, оголошуючи його старостою, а вже через день, 3 жовтня, ЗСУ звільнили наше село».

Життя після деокупації

З 5 червня в Михайлівку почали приїжджати волонтери, які і до сьогоднішнього дня забезпечують мешканців продуктами, водою. Наразі селищу допомагають більше 20 волонтерських організацій.

Після звільнення села українськими воїнами місцеві мешканці змогли, нарешті, «видихнути». Та радість і спокій були нетривалими. Вже з 5 жовтня росіяни почали постійно обстрілювати Михайлівку.

Наслідки російських обстрілів Михайлівки

Наші співрозмовники в один голос розповідають, що ЗСУ дуже обережно звільняли Михайлівку – по селу не били, через що вся критична інфраструктура та будинки в були цілими. Працював фельдшерсько-акушерський пункт, який зараз вже пошкоджений і не працює. За словами місцевих, росіяни обстрілюють село хаотично, тож значних руйнувань зазнають будинки місцевих мешканців, адмінбудівлі. 

«Наразі окупанти знаходяться через річку від нас. Ми бачимо їх, а вони бачать нас. Дістають Михайлівку пострілами танків, мінометів. Відновлення села потребуватиме великих зусиль і ресурсів. Якою мальовничою була наша Михайлівка - а тепер страшно поглянути»,  - ледь стримуючи сльози, говорить Людмила Терещенко. - Але ми не падаємо духом”.

Наслідки російських обстрілів Михайлівки

«Благодійні організації надали нам плівки, брезенти, дошки та монтажну піну. Сенсу робити капітальні роботи в будинках, перекривати їх дахи шифером - немає, оскільки щоденно село страждає від ворожих обстрілів, і роботи з відбудови можуть бути даремними», - додає староста Віктор Довгий.

Залишки російських снарядів

Оскільки село звільнили восени, то в першу чергу постало питання підготовки до зими.

«Через постійні обстріли та перебої з електроенергією постало питання допомоги місцевим мешканцям пережити зиму. Благодійні організації забезпечили кожній родині по 1,5 тон вугілля та 1 кубу дров. Також на село дали 30 буржуйок, а дехто з селян їх сам змайстрував. Люди змогли безпечно встановити такі опалювальні пристрої в льохах і взимку ночували у власних опалювальних укриттях», - розповідає Довгий Віктор.

Щоб підтримати селян у важкі зимові дні і подарувати можливість відчути атмосферу свята, перед новорічними святами у Михайлівці для людей зробили лотерею, приготувавши подарунки із залишків гуманітарної допомоги.

Наслідки російських обстрілів

Наразі найгірше у Михайлівці з питною водою.

«У нас є дві свердловини, які знаходяться біля Дніпра. - Але через постійні обстріли не можемо поставити там генератора, хоча благодійні організації і забезпечили ними, - пояснює Віктор Довгий. -  У одній з приватних садиб є свердловина на подвір’ї, тож воду качаємо звідти, прямо у бочки з-під квасу. Коли була можливість, ми цю воду розвозили трактором по селу, але через щоденні обстріли припинили. Безпека людей - найголовніше».

У центрі села є будівля школи, у якій раніше навчалося 96 учнів. Наразі зайняття проходять у дистанційному форматі, школа порожня. Більшість школярів з батьками виїхали до безпечніших населених пунктів, але є й ті, хто продовжує жити в Михайлівці.

«Зараз тут 11 дітей. Завдяки мобільним операторам в селі добре працює інтернет. Також в нас є старлінки, тому учні та вчителі, які залишились в Михайлівці, можуть проводити уроки чи навчатись, знаходячись в укриттях», - продовжує розповідь староста села.

Наслідки російських обстрілів

Він каже, що місцеві мешканці звикли до ночівлі в укриттях. Аби швидше плинув час, селяни проводять його за переглядом різноманітних фільмів, які завчасно завантажують на свої пристрої.

«В нас люди приходять до місць, де є Старлінк, та скачують на свої гаджети фільми, які потім переглядають ввечері, перебуваючи в укритті», - пояснює пан Віктор.

Окрім проблем з забезпеченням питною водою, перед селянами постала ще одна проблема – відсутність можливості провести посівну.  – На полях дуже багато нерозірваних снарядів та мін. Наші співрозмовники – і пані Людмила і пан Віктор - зазначають, що сенсу в розмінуванні немає, бо через обстріли з лівого берега Дніпра щоразу з’являються нові вибухонебезпечні предмети. Небезпечними нині стали і польові дороги, степові стежки, якими раніше могли пересуватись селяни.

«Зараз люди, які живуть в селі, користуються тільки дорогами загального призначення. Степовими ні в якому разі не можна через мінну небезпеку», - наголошує Віктор Довгий.

Залишки російських снарядів

Повернення до звичного життя після війни

Незважаючи на постійні обстріли, село намагається повернутись до звичного життя, наскільки це можливо в таких умовах. У Михайлівці запрацювали органи самоврядування, які підтримують зв’язок із «центром». Перед розмовою з нашим кореспондентом Віктор Довгий якраз завершив онлайн-нараду «із Києвом».

Пенсії та посилки селянам щотижня доставляють працівники «Укрпошти».

А за потреби, до села приїздить «швидка». Хоч станція швидкої медичної допомоги знаходиться у Нововоронцовці, за 30 кілометрів від Михайлівки, співрозмовники зазначають, що «швидка» приїздить, як і належить - швидко.

В тій же Нововоронцовці знаходиться і пожежна частина.

«Раніше у нас був власний пожежний спецавтомобіль. Та зараз він вийшов з ладу. Ще й водій живе не у Михайлівці. Тож викликаємо рятувальників з Нововоронцовки. Вони дістаються села оперативно, але часто ще до їхнього приїзду, попри ймовірність ще одного прильоту та проблеми з водою, люди приборкують вогонь на своїх та сусудніх домівках самостійно», - розповідає Людмила Терещенко.

Наслідки російських обстрілів

Звісно, наразі Михайлівка не може повноцінно повернутись до свого звичного довоєнного життя. До початку окупації тут жили 850 мешканців, в період окупації 400 чоловік, а зараз лише 290.

Наші співрозмовники  згадали і про сусідні громади, які теж деокупували. Там люди вже повертаються до звичного життя, оскільки в них тихо - без обстрілів.

Вирішення усіх своїх проблем жителі Михайлівки вбачають в успішному контрнаступі української армії і деокупації лівого берега Херсонщини.  Староста села переконаний, що тоді зникнуть усі проблеми - буде вода, світло в домівках, люди зможуть відбудувати своє житло. І, нарешті, вдасться розмінувати поля, аби засіяти їх хлібом.

«Дай Боже, щоб звільнили лівий берег, тоді ми порядок швидко наведемо», - каже він.