"Не допомагайте ворогу": Пташка з Тернопільщини розповіла про підступні методи роботи окупантів з українськими полоненими

Про методи дезінформації та психологічний тиск на полоненних розповіла Катерина Поліщук, яка теж після захисту Азовсталі побувала в полоні.

Спогадами про пережите в полоні "Пташка" поділилиась у Фейсбуці.

"Для тих, кого торкнувся полон. Я ніколи не бажала зла людям. Та в полоні я переконалась, що людьми назвати можна далеко не всіх істот, що схожі на нас. Нам не вистачило генетичної пам’яті для розуміння, ким є наш сусід. Як би не лащилась гадюка до рук – вона всеодно вкусить. Та то наш урок. І нам його потрібно врешті втямити.

Після повернення почала активно вивчати ворожі канали з інформацією про полонених. І не здивувалась. Всі норативи звідти я чула чотири місяці з дня в день. «Ви не потрібні Україні, вас не хочуть міняти, вас нема в списках, ти медик/жінка/цивільний/*будь-яке твердження можна підставити/забагато знаєш/поранений/азовець… Україна зруйнована. Поміняють лише потрібних. Шукайте підтримки в нас…». Та я бачила, як формуються списки і ким, іноді методом тикнутого пальця, іноді «принесіть мені найбільш стрьомного пораненого… цей мені не подобається, давай іншого».

Я бачила, як зриваються обміни «бо ніби то Україна не захотіла», а по факту через погоду чи поганий настій руцкага «начальства». В Оленівці я чула їх «турботу» та «бажання допомогти». Кожної ночі.

Вони хочуть перемогти. Будь-яким методом. Та найвразливіше - наші рідні. Жодному українцю не бажаю почути слова «загинув», «поранений», «полон»… та ми чуємо це щодня. І винен у цьому наш ворог. Тільки він.

Як сказав один чоловік: доки ви тут битиметесь, то ворог небитий лишиться. Наша зброя - холодний розсуд, наскільки це можливо. Наскільки можливо, коли твоє серце десь там, за ґратами, у ворожій неволі. Україні важливий кожен. Незалежно від частини, статі, звання, посади, імені.

Так, другим великим обміном забрали тих, в кого не було шансів повернутись звичайним обміном. І мене в тому числі. Чи питали мене, чи віддала б я своє місце будь-якому пораненому бійцю? Не питали. Так, я хотіла додому. Але більше я хотіла і хочу перемоги. На останньому допиті я сказала: «моє життя не коштує жодного клаптику Української землі, омитого кров’ю моїх братів. І я готова згнити тут, аби не заплатили надто велику ціну».

Та Україна платить. І бореться за КОЖНОГО.

Не допомагайте ворогу нас перемогти. Боріться, але не проти своєї країни, дослухайтесь до тих, хто робить все, щоб ваші рідні повернулись додому", – написала Поліщук.