Від вибухів до радісних моментів: рік життя Мирослави з Чернігова
Маленька Мирослава, котру тримає на руках її мати Аня, - дитина війни. Народилася 11 березня 2022 року в Чернігові. В ту саму ніч, коли російські окупанти кинули авіабомби на стадіон. Поруч її бабуся Світлана Вертебна. Фото зроблене на сходах драматичного театру після благодійного концерту на підтримку ЗСУ. Пані Світлана співала, а Мирослава з мамою прийшли її підтримати. Кожна з героїнь – символ і талісман сучасного Чернігова.
Нещодавно нашій маленькій героїні Мирославі Владиславівні Вертебній виповнився рік. З цієї нагоди родичі влаштували свято, запросили рідних і друзів. Адже рік тому не мали такої можливості. Мирослава прийшла в цей світ у той час, коли Чернігів здригався від вибухів. Її життя, як і життя її батьків, бабусь і дідусів щомиті було під величезною загрозою. Але подивіться -дівчинка підростає! Вона – один з символів і талісманів сивочолого та сучасного Чернігова. Талісман, який дає надію: будемо жити! Життя перемагає!
«Пишаюся невісточкою»
Пані Світлана – чернігівська підприємниця (має власне виробництво, де засолюють рибу і виготовляють різноманітні напівфабрикати) і творча людина, солістка театру пісні «Забава». Бабусею стала в 41 рік. Внучку їй подарували старший син Владислав і невістка Аня. «Вони разом навчалися в коледжі. Дитину не планували, але так сталося. Тож ми відгуляли весілля, і вже в березні чекали на народження внучки. Знали, що буде дівчинка. Обрали ім’я – Мирослава. І тут почалася війна», - згадує Світлана Вертебна.
У пошуках більш безпечного місця родина переїхали на дачу, що в районі Нафтобази. У двоповерховому будинку зібралися загалом десь 20 чоловіків і жінок, маленька дитина друзів Владислава, дві собаки. Дуже сильно переживали за вагітну Аню, оберігали її, як могли. Всі одягнені спали на підлозі на першому поверсі. Два тижні там прожили, і вже перед самими пологами їх попередили, що треба виїжджати, адже мікрорайон перебуває перехресним вогнем. Через будинок був прильот до сусідів, на жаль, вони загинули.
Близько півночі з 10 на 11 березня, коли росіяни бомбардували стадіон, діти зателефонували пані Світлані: «Мамо, ми народжуємо». Майбутні бабусі й дідусі трохи розгубилися: що ж робити? Зателефонували в поліцію – там кажуть «Добирайтеся самі». Зателефонували в «швидку» - кажуть «Чекайте до ранку».
Тоді майбутній батько сів за кермо і повіз дружину до першого блокпосту. Попросив хлопців по допомогу. Там швидко відреагували, супроводили авто до пологового. О 4-й ранку 11 березня народилася Мирославочка. О 8.30 її вже забрали додому, тому що у пологовому було також небезпечно. А вдома – холоднеча, відсутність комунікацій.
- Не знали, де її зберігати. Поїхали до моєї свахи додому, - розповідає пані Світлана. – Аня з немовлятком тиждень просиділи в чотирьох стінах. Як починаються обстріли, спускалися в укриття. Ми переживали, що молоко пропаде. Я так пишаюся своєю невісточкою, що вона і доносила дитину, і сама народила здорову дівчинку, і що вона така хоробра! Навертаються сльози, коли це все згадую.
«Онука – мій стимул до життя»
Родина шукала змогу вивезти маму з немовлям з Чернігова. Нарешті домовилися та приєдналися до колони, яка залишала місто. Новоспечений батько був за кермом. Остання машина в колоні попала під обстріл. Дякуючи Богу, вирвалися. Були в Чернівцях. А повернулися до Чернігова одразу, як стало можливо. Десь за місяць, адже сильно хотіли додому. Трохи зачекали, коли дитині зроблять щеплення, бо тут не було вакцини.
- Бачимося в кожну вільну хвилинку, не щодня, адже справ у мене чимало: і бізнес, і театр пісні, і людям треба допомагати, - розповідає про своє сьогоднішнє життя Світлана Вертебна. - Спочатку – дуже багато допомагала, роздавала все, що змогла заробити. Годувала тероборону, допомагала тим, хто звертався. Передавала продукти діткам, які переховувалися в Троїцькому монастирі. Коли не було води, привозила стареньким воду. Як дістали генератор – дякую моєму сусідові – полагодили його і надавали людям можливість заряджати телефони. Дістати паливо було майже не можливо, але нам вдавалося.
Коли пані Світлана використала продукти, що зберігалися в магазині, почала шукати, де та як роздобути, привозила, бо люди постійно зверталися. Шукала на базах, хто ще мав залишки. Працювала кожен день, з 6.00 до 24.00: роздобувала, продавала, роздавала – як уже виходило. Декілька разів потрапляла під обстріли. Машина розбита, а вона дивом залишилася жива.
Розповідає, що її син і чоловік першого ж дня широкомасштабного вторгнення пішли у військкомат, два дні там пробули, але їх відправили додому. То чоловік залишився допомагати на виробництві та в магазині, а син з іншими захисниками чергував у мікрорайоні Бобровиці, навіть отримав поранення…
Нещодавно маленьку жительку Чернігова та дитину війни Мирославу Владиславівну Вертебну охрестили у храмі Михайла та Федора. Не могли зробити це раніше, адже її хрещений батько несе службу, чекали, коли йому дадуть звільнення.
«Що я зрозуміла для себе - якщо Мирославочка народилася в такий час, якщо таке витримала, то і нам треба жити, аби про неї дбати та захищати. Я вже нічого не боялася. Вона - наш стимул до життя», - каже наша співрозмовниця.
