"Більшість жителів Донбасу уже відмовляються від російської мови": воїн з Тернопільщини розповів про ситуацію на фронті
До війни Михайло Смільський працював інженером у Тернопільському міському РЕМі. Торік наприкінці лютого залишив роботу, особисті справи і пішов добровольцем у ЗСУ.
За час служби побував у гарячих точках на Миколаївщині, Херсонщині, Донеччині. Проходив навчання із застосування іноземної військової техніки. Досвід передає побратимам у своїй бригаді. Військовий поділився думками про війну в Україні та про службу в українській армії з журналісткою Нової Іванною Гошій.
«Втомлені, але настрій бойовий»
— Родом я з Теребовлі, але останніми роками мешкав і працював у Тернополі. Раніше ніс строкову службу, тож невеликий досвід мав. Добровільно прибув до військкомату торік 27 лютого. Пройшов медкомісію, сформували групу і скерували нас доправляти військову техніку.
Згодом ми пройшли навчання на полігоні, вишкіл на Волині. Через місяць нас відправили на Миколаївщину, потім перекинули на Херсонщину. Після того мене скерували на навчання, а моїх побратимів — на Донеччину. Час від часу нас відправляють на навчання, щоб краще освоїти нову техніку. Все, що дізнався, згодом показав нашим хлопцям.
Навчання військових — вкрай необхідна річ для того, щоб наша армія була більш професійною. Несу службу в протитанкових військах. Наше завдання — зупиняти ворожі танки та іншу техніку. Тримаємо позиції, укріплюємо бліндажі. Найважчі бої ми пройшли на Донеччині. На різдвяні свята там було пекло. Бахмут повністю знищений…
За рік війни ми здобули досвід, хоч і підірвали здоров’я. Проте настрій у побратимів бадьорий. Трохи втомилися, але це нормально при такій інтенсивній війні. Розуміємо, що окупанти так просто не зупиняться і не відступлять, тож потрібно продовжувати боротьбу. Росія хоче прихопити наші території, а ще більше — знищити український народ. Це продумана загарбницька війна.
Добре, що прості українці пішли торік добровільно захищати свою землю і зупинили орду.
«Кожен має бути чесним перед собою»
— Кінця війні ще не видно, не знаємо, що буде далі, тому всім нам треба збиратись із силами і продовжувати боротьбу. Чоловікам у тилу варто готуватися, не утікати від відповідальності за долю своєї країни.
Рік тому всі би пішли, а тепер не просто прийняти рішення, адже ми пережили болючі втрати. Та вибору в нас нема — треба завершити цю важку війну. Держава має дбати за вишкіл новопризваних, не можна відправляти на передову без підготовки. Одна річ, коли торік всі ми ішли воювати, часто не маючи уявлення, як застосовувати техніку, але тепер є можливість готуватися, здобувати навики.
Наразі ми тримаємо лінію оборони, але якщо посилиться наступ, то потрібно буде підсилення. Маємо готуватися до різних варіантів. Армія забезпечена, бракує тільки кадрів. Розумію, що ніхто не хоче втрачати батька, чоловіка, сина. Нині важко зважитися іти на службу, але треба.
Нема чого боятися, слід прийняти внутрішньо, що ми мусимо це зробити. Кожен має бути чесним перед собою. Не сприймаю, коли люди із військкомату скручують чоловікам на вулиці руки. Служити в ЗСУ — це честь. І ті, хто в тилу притихли, не означає, що вони не патріоти, просто державі варто заохочувати їх іти воювати, спонукати до свідомого рішення.
«Місцеве населення допомагає нашим воїнам»
— Іноді доводиться чути, що мешканці на сході України неоднозначні в своїх поглядах на ситуацію в країні. Та я би не узагальнював. Люди всюди різні. З особистого досвіду спілкування з місцевим населенням на Донеччині, вважаю, що близько 60 % вболівають за Україну.
Звісно, є колаборанти, є зрадники, є негідники, є такі, що дивляться на нас косо. Проте багато з місцевих допомагають нашим військовим. «Приходьте помитись», «Давайте виперемо вам одяг», — пропонують. «Ми би вам кілька гривень заплатили за воду», — хочемо віддячити. «Навіть не кажіть такого!» — відповідають.
Літні люди раділи, що ми приїхали давати відсіч ворогу і захищали їхні села. На Донеччині чимало людей розмовляють українською або суржиком, стараються російську не вживати. Помалу все буде змінюватися після війни. Люди в зоні бойових дій зрозуміли, хто є хто.
Путінській армії все одно, чи ти російськомовний, чи україномовний — нікого не шкодують. Понабирали там алкоголіків, наркоманів, колишніх в’язнів. Що від них можна чекати? Трощать, грабують, знищують… Невже будуть із повагою ставитись до населення в окупації? Абсолютно ні.
Злочини росії — жахливі. Україна проходить важкий доленосний період свого становлення. Боремось до кінця!