Ігор Кондратьєв: «Слово – це зброя»
Пильнуйте! Сучасна війна ведеться не лише на полі бою, але й в інформаційному просторі. Щодня на нас ллється нескінченний потік новин, і подеколи непросто зрозуміти, чи варто приймати на віру та поширювати далі те, що ми бачимо. Ми поспілкувалися з Ігорем Кондратьєвим, доктором історичних наук, професором НУ «Чернігівський колегіум» імені Т. Г. Шевченка, щоб з’ясувати, що таке інформаційна війна, які засоби в ній використовуються та як дотримуватися інформаційної гігієни, щоб ненароком не допомагати ворогу.
Ідеї та методи інформаційної війни проти України
– Пане Ігорю, що взагалі таке – інформаційна війна і яким чином вона ведеться?
– Інформаційна війна є частиною війни звичайної, але це не означає, що її не існує самої по собі. У сучасності проти України вона велася росією фактично з 1991 року, з моменту проголошення нашої Незалежності. Хай ще не в повному обсязі, але вже тоді рф почала ставити питання про те, що Україна не може існувати поза межами спочатку СНД, далі – Митного союзу, далі – ОДКБ. Україна, до речі, ніколи не була повноцінним членом СНД –лише асоційованим, і проігнорувала підписання договору ОДКБ. Це було цілком у межах Конституції України, але інформаційну війну загострило.
У росії за цей час випестували специфічну державну ідеологію – мішанину ностальгії за радянським минулим, імперські комплекси та культ перемоги у «Великій Вітчизняній війні».
Це й зумовило основні ідеї нинішньої інформаційної війни: України як держави не існує, української мови та культури – теж, «малороси» меншовартісні порівняно з «великоросами». У лютневих опусах путіна щодо створення України Леніним нема нічого принципово нового. Згадайте, як декілька років тому він казав, що «Велику Вітчизняну» росія могла б виграти без України. Російський кінематограф десятиліттями зображував українців зрадниками, що співпрацювали з нацистами, або ж створював негативний образ. Наприклад, у фільмі «Брат-2» герой у США зустрічається з українською мафією, і там звучить фраза: «Вы мне еще за Крым ответите!» І це теж частина інформаційної війни.
Активна фаза війни зумовила використання бойової пропаганди, яка допомагає виконанню військових задач. Наприклад, у нас пів року говорять про можливий наступ білорусів з півночі, але, якщо вірити нашим компетентним фахівцям, це частина ворожих інформаційно-психологічних спецоперацій (ІПСО) і спроба відтягнути частину ЗСУ на північні кордони. Утім виключати можливість цього, звісно, не варто, бо ситуація динамічна.
– Я можу нарахувати, мабуть, п’ять дат «повторного наступу на Чернігів», які постійно з’являлися в інформаційному просторі. Як на це реагувати і звідки беруться ці вкиди?
– Нехтувати інформацією не слід, але треба ставитись до неї критично. Зараз майже у кожного в ЗСУ є хтось знайомий. Часто в армії циркулюють внутрішні чутки, і це нормально, бо в кожному замкненому середовищі обов’язково є внутрішній обмін інформацією, люди щось припускають, аналізують, але можуть не бачити всієї картинки, володіючи фактами лише на своїй ділянці відповідальності. Саме так можуть виникати ці дати. Можуть вони бути й частиною ворожої пропаганди, тут слід аналізувати кожен випадок окремо. Дезінформація – один з головних елементів бойової пропаганди. Її поширенням займаються спеціально навчені люди, які знають, на які категорії населення як краще впливати. Насправді це ціла наука, і ще за часів СРСР у МДУ на журфаці на військовій кафедрі навчали, як займатися пропагандою.
Пропаганда наша та ворожа: що до чого?
– Що таке пропаганда як явище? Чи є вона породженням новітньої історії?
– Пропаганда – це поширення інформації з метою формування певної суспільної думки та суспільних стереотипів. Її характерні особливості – підвищена емоційність та постійна повторюваність. Наприклад, росіянам вісім років вбивали в голови тезу «Украина бомбит Донбасс!» І, як бачите, це спрацювало, хоча як бомбили б, то нічого б з нього вже не залишилось. Так само 20 років у росії звеличували лідера країни, це теж пропаганда.
Бойова ж пропаганда, спрямована на досягнення певних воєнних цілей, існує рівно стільки, скільки існують війни й державні інститути. Основне її завдання – ввести противника в оману або приховати власні поразки. У Давньому Єгипті, коли ще не було єдиної держави, різні царства воювали між собою. Єгиптологи знайшли стелу тих часів, на якій написано, що армія фараона отримувала перемогу за перемогою, але щоразу ця перемога була все ближче і ближче до столиці. Тобто армія відступала, програючи битви, але ці поразки було закарбовано як перемоги.
– То російська пропаганда не винайшла велосипед, а просто послуговується найдавнішими з методик?
– Саме так. Коли Ахеменідська держава досягла найвищої могутності, вона активно використовувала у пропаганді міф про лучника Араша: куди потрапляла стріла Араша – там і був кордон Персії. У сучасній росії це трансформувалося в «русский мир», «захист» російської мови чи православ’я та наратив: «Где звучит русский язык – там и россия».
Для бойової пропаганди характерне використання і правди у своїх цілях, коли її мішають із брехнею в невеликих пропорціях. Так, за часів Другої світової на території Західної Європи працювала «британська» радіостанція, в ефірі якої таврували нацистський режим. Але разом із 70–90 відсотками правдивої інформації давалась дезінформація. По завершенні війни виявилося, що радіостанція була німецька й мала на меті проштовхувати дезу, замасковану правдою, і таким чином сприяти виконанню конкретних бойових операцій та зародженню певних настроїв у суспільстві. Це викликає асоціації з деякими російськими «ліберальними» джерелами.
– Що б Ви виділили як найбільші успіхи пропаганди – як ворожої, так і нашої – за минулий рік?
– Щодо росіян. Перед війною їм вдалося впевнити нас, що наступу не буде. Незважаючи на оприлюднені розвіддані, на виїзд зарубіжних посольств, ми не вірили до останнього. Посприяла цьому і наявність кількох дат початку війни.
Щодо української пропаганди, то зараз ми чи не вперше бачимо, що інформаційне поле в Україні й за кордоном майже повністю працює на Україну. Ще у 2014–2015 роках у німецькій пресі можна було прочитати, що «в Україні йде громадянська війна», а тепер усі чітко розуміють, що росія – агресор.
Довіряти чи перевіряти?
– Чи завжди українські офіційні джерела дають правдиву інформацію?
– Якщо офіційне українське джерело оприлюднює якусь інформацію, це означає, що вона потрібна зараз. Згадайте, як перед наступом на Ізюм офіційні джерела розганяли інформаційну хвилю про наступ ЗСУ на Херсонщині. Росіяни на це повелися, вивели з Харківщини найбоєздатніші частини – і нам вдалося повернути величезну територію. Багато хто тоді говорив, що не можна виставляти на широкий загал такого роду інформацію, або ж намагався спростовувати її, але це яскравий приклад, коли дезінформація врятувала багато життів.
– Користувачі соцмереж часто обурюються, що Україна не оприлюднює кількість загиблих воїнів. Люди вважають, що від них приховують правду і насправді все погано. Чи справедливе це обурення?
– Не оприлюднювати свої втрати – нормальна практика в часи війни. Ця інформація має бути прихованою або подаватися дозовано. І справа тут не лише в моральному аспекті. Оприлюднення цих цифр може говорити ворогу про боєздатність окремих військових частин. Не публікують не тому, що все погано і це приховують, а щоб не полегшувати життя противнику.
– Чого краще не робити в соцмережах?
– Слово – це зброя, про це слід пам’ятати. Щоб ця зброя не була на користь ворогу, не можна панікувати та розносити паніку в інформаційному просторі. Не можна поширювати неперевірену інформацію, яка з великою вірогідністю може бути брехнею або дезою. Також важливо старатися відключати емоції, бо там, де емоції беруть гору, критичне мислення відходить на другий план.
Найкраще аналізувати два-три джерела з різних інформплощин (бажано, щоб вони між собою конкурували) і порівнювати написане. Багато повідомлень можна перевіряти самостійно, що і слід робити. Не варто забувати, що є факт, а є оцінка факту. Кожен факт є частиною певного ланцюга, на нього не можна дивитися відірвано від контексту події. У кожної події є причини, є й наслідки. Оціночні ж судження суб’єктивні, кожна людина судить згідно зі своїми уявленнями, досвідом та освітою. У нас зараз, звісно, усі – експерти, і це слово часто вживається як лайливе, але очевидно, що про війну найкомпетентніше говорять військові.
Слід позбавлятись емоційності у сприйнятті фактів. Приклад інформаційно-психологічних спецоперацій (ІПСО), який, здавалося б, не має жодного відношення до війни. Фейсбуком гуляє допис про чорних та червоних мурах, яких нібито можна покласти в одну банку, і вони мирно співіснуватимуть, допоки банку не струсити. І тоді вони почнуть вбивати одне одного. Начебто нічого особливого. Але, по-перше, у природі ці два різновиди мурах – непримиренні вороги, а по-друге, тут з легкістю впізнається російський наратив про «руку Запада» і «братские народы». І оця «дитяча» оповідь закладає ворожу пропаганду в підсвідомість. Тому будьте уважні, намагайтеся аналізувати зміст допису і ставити запитання, хто його створив і з якою метою. Це й є основою інформаційної гігієни.