Видатна меценатка і музейниця з Полтавщини: до 170-річчя Катерини Скаржинської

170 років тому, 19 лютого 1853 у селі Постав-Мука (нині належить до Чорнухинської громади Лубенського району Полтавщини) народилася Катерина Скаржинська – українська меценатка, колекціонерка, фундаторка одного з перших в Україні загальнодоступних музеїв.

По батьківській лінії походила зі старовинного дворянського роду німецького походження. Катерина Миколаївна фон Райзер одержала домашнє виховання, мала доступ до великої батьківської бібліотеки. Сім'я мешкала в помісті Круглик, придбаного батьком в Лубенському повіті, куди неодноразово навідувалися інтелектуали - друзі родини. 

Вийшла заміж за власника кінного заводу Миколу Скаржинського. Походив юнак із української козацької родини, родовід вів від Івана Скаржинського, котрий служив спочатку Лубенським козацьким полковим хорунжим (1773), а потім – маршалком Золотоніського повітового шляхетства.

Здобула екстерном освіту у жіночій гімназії у Лубнах, навчалася на Бестужевських вищих курсах у Петербурзі.

У 26 років Катерина захопилася українським народним мистецтвом, колекціонуванням пам’яток місцевої старовини, фінансово підтримувала археологічні дослідження краю й сама брала участь в окремих розкопках. «За постійних консультацій історика та археолога Григорія Степановича Кир’якова (1805-1883) генеральська дочка почала збирати національні артефакти у справжню колекцію. Чи був це фахівець високого рівня? У 1871 р. на території власного маєтку в селі Гінці Лубенського повіту Полтавської губернії під час сільськогосподарських робіт Г.С. Кир’яков відкрив стоянку доби пізнього палеоліту – першу з виявлених у Східній Європі... Подальші роки швидко змигнули, і в 1880 р. К.М. Скаржинська заснувала перший приватний музей у Лівобережній Україні, хоча стихійно старожитності вона вже колекціонувала років п’ять. З огляду на те, що колекція постійно розросталася, у 1882 р. К.М. Скаржинській довелося сформувати штат музею, а до співпраці залучити ще одного відомого на Полтавщині археолога і професійного колекціонера Федора Івановича Камінського (1845-1891), який на подальше десятиліття став головним хранителем Лубенського Українського історичного музею пані Скаржинської», - розповідає оглядач державного агентства «Укрінформ» Олександр Рудяченко.

Спочатку колекція старожитностей розміщувалася в одній із житлових кімнат у житловому будинку Скаржинських, але в 1885 р. музей розширився до двоповерхової будівлі із шістьма виставковими залами, парком та оранжереями, був відкритий для вільного огляду і мав науковий та обслуговуючий персонал.

За словами Олександра Рудяченка: «На початку XX століття приватний історичний музей К.М. Скаржинської нараховував 20 тисяч експонатів. Його наукова бібліотека вже мала чотири тисячі томів книжок, а головне – пухнули безцінні архіви. Важко це вкладається у голові, але до 1900 р. на розбудову приватного історичного музею добродійниця витратила понад 500 тисяч крб». До складу зібрання входили цінні археологічні, етнографічні, нумізматичні, природничі колекції, збірка козацьких старожитностей, автографи видатних історичних осіб, документи місцевих родинних архівів, стародруки та ін. Існували окремі підвідділи з історії церкви і релігії, зберігалися численні предмети культового призначення та документи з історії церковного життя. Найбагатшою з колекцій музею була археологічна.

У своїй статті «Селянська розрадниця» журналіст «Укрінформу» Рудяченко інформує: «У 1906 році Скаржинська передала експонати, архіви та бібліотеку Природничо-історичному музею Полтавського губернського земства.Лише уявіть масштаби тієї логістики: безцінні історичні артефакти до губернського міста транспортувались у чотирьох залізничних вагонах! Зібрання із 20 тисяч експонатів, яке невдовзі розмістили на верхньому поверсі земства, шанобливо назвавши колекцію “Полтавський губернський музей імені К.М. Скаржинської”. Колекція стала основою для виникнення Полтавського краєзнавчого музею, одним із фундаторів якого нащадки й досі визнають Катерину Миколаївну.».

Отримав музей і українські писанки Скаржинської, які почала збирати, придбавши у Лубнах перші 23, а вже за рік колекція нараховувала 2123 одиниці. Окрім писанок, Скаржинська збирала і їхні зображення. 1943 року значна частина зразків згоріла під час ІІ світової війни, врятувати вдалося лише 458 одиниць.

Скаржинська відома своєю громадською і доброчинною діяльністю. Вона відкрила у Круглику для селян народну школу, чайну, аматорський український театр, бібліотеку з читальнею, артіль, майстерні.

У розвідці “Благодійність жінок: Катерина Скаржинська – сподвижниця національної освіти Лубенщини” (2015) Олена Ільченко розповідає: «Першим навчальним закладом, заснованим на пожертви відомої благодійниці, була нижча сільськогосподарська школа ІІ розряду в селі Терни. Витоки її створення сягають 1880 р., коли на прохання департаменту землеробства поміщиця села Круглик Лубенського повіту Катерина Миколаївна Скаржинська подарувала частину власних земельних угідь (47 десятин) у с. Терни – на побудову цієї установи. Перший набір до школи відбувся 1 (15) жовтня 1891 р. Уже через сім років, у 1898 р. школа стала І-розрядною, у 1912 р. – сільськогосподарським училищем, у 1917 р. – профшколою, де готували ковалів, теслярів, бондарів. Згодом навчальний заклад перетворився на технікум».

Після смерті чоловіка, у 1906 році, переїхала до Швейцарії. Там утримувала притулок для співвітчизників, надавала допомогу політичним емігрантам, видавала в Давосі літературно-науковий і політичний журнал.

Від початку Першої світової війни, восени 1914 р. добродійниця повернулася в Україну, де минули останні роки її життя. Спочатку мешкала в Києві, потім – у Полтаві, поки не виїхала в рідні Лубни.

У 1918 році зайди червоної росії (зокрема, одна з червоноармійських частин) експропріювали Лубенську національну гімназію спільного навчання, де викладала старша дочка Ольга Миколаївна Скаржинська-Климова. Московські загарбники та місцеві колаборанти не лише розграбували приміщення, а й поцупили особисті речі та документи, що засвідчували особи студентів і співробітників. Після більшовицького Жовтневого заколоту у росії та захоплення ленінцями УНР пограбованій 65-річній жінці поклали мізерну пенсію (40 рублів). За неї навіть харчів придбати не могла. Згодом і ці знущальні виплати окупанти-більшовики їй відмінили. До речі, пенсію скасував у 1926 році російський терорист, співзасновник ЧК, голова ВУЦВК Григорій Петровський.

1 грудня 1923 р. завідувач Лубенським архівом Матвій Григорович Астряб написав: «Тепер Скаржинська перетворилася на безпорадну 71-річну бабусю-пролетарку, на яку ніхто уваги не звертає. Не зарахована вона навіть Лубенським Радбезом у інвалідки, що не дає підстав на страхову пенсію. Вона просто гине, холоне, згасає від голоду, холоду, безпритульності. Службовці Полтавського пролетарського музею, заснованого К.М. Скаржинською (так радянська влада перейменувала “Полтавський губернський музей імені К.М. Скаржинської”, – авт.), які нині годують і втішають чималу кількість інших пролетарів, надіслали знедоленій Скаржинській у Лубни одноразові допомоги. Тим часом, нам здається, що ця справжня пролетарка заслуговує на те, щоб на схилі літ полегшили її важку нужду та підтримали згасаюче життя». Ясна річ, відповіді від окупаційної російсько-більшовицької влади архівіст не отримав. 18 січня 1925 р. Астряб сам сконав у Лубнах.

А видатна українська меценатка німецького походження померла у 1932 році у Круглику. Тоді по всій Україні лютував страшний кремлівський геноцид 1932–1933 р. Похована на Лубенському міському цвинтарі. Невдовзі, слідом за матір’ю й її старша дочка і повна тезка – 56-річна Катерина Миколаївна Скаржинська - також зійшла у родючу полтавську землю. Від того ж голоду-геноциду, який організували у Москві криваві комуністичні злочинці.

Іменем Катерини Скаржинської названо вулиці у Лубнах і Полтаві. По вулиці Гоголя, 2 в Лубнах встановлено меморіальну дошку видатній музейниці.

Упорядкував Олег Пустовгар, регіональний представник Українського інституту національної пам’яті у Полтавській області.

Читайте також: У Полтаві виступить український військовий і поет Павло Вишебаба