23 рентгени опромінення отримав Олександр Бондаренко, ліквідовуючи наслідки аварії на атомній станції
Чорнобиль увійшов у життя Олександра Бондаренка на початку 1987-го року, коли офіційна пропаганда вже відзвітувала про завершення основних робіт по ліквідації наслідків й побудову саркофагу, який офіційно назвали «об’єкт «Укриття»». На початку березня чоловіка викликали у райвійськкомат й повідомили про призов до війська для ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. А вже 11 березня він вже був зарахований у батальйон хімічних військ в селі Ораному, пише газета «Новини Городнянщини».
— Тоді страшно не було, бо ніхто не знав про можливі небезпеки й не розуміли куди їдемо. Призвали та й призвали. Вразило перше шикування на місці дислокації. Підполковник Пасічник (на жаль, забув ім’я) познайомився з особовим складом і частину бійців повернув додому. Першими відправив колишніх «афганців», сказавши при цьому: «Яка скотина вас сюди прислала?». Також «завернув» занадто молодих і багатодітних. Ми ж лишилися, — пригадав Олександр Семенович.
Жили «хіміки» хоч і в наметах, проте у добре обладнаному таборі. У помешканнях було тепло і чисто, годували добре, а працювали небагато. Щоправда, праця та не була простою. Одним із перших завдань батальйону стало викачування радіоактивної води із зруйнованої частини системи охолодження враженого четвертого енергоблоку. Насос не привезли, тому вичерпували відрами. Відрами ж передавали по ланцюгу з людей і зливали в місцеву каналізацію. Бозна скільки рентгенів було у тій воді, а захищені бійці були лише звичайною змінною формою і масками-респіраторами типу «пелюстка».
Наступним об’єктом став так званий «підводний човен» — підземна система різноманітних охолодження реактора. Ліквідатори залазили всередину системи через люк (тому так і обізвали це місце) й металевими щітками зчищали бруд та іржу з величезних вертикальних труб. Так працювали до обіду, решту дня мали вільний час для вирішення побутових питань, головним з яких була заготівля дров для буржуйок.
Згодом «хіміків» перевели в машинні та адміністративні зали станції, де вони прибирали обсипану штукатурку, потріскану фарбу та інший бруд. Олександр Бондаренко пригадав, як співробітник станції наочно пояснював необхідність таких прибирань:
— Ставив дозиметр спочатку на брудну поверхню, а потім – на відмиту. Покази приладу зменшувались у кілька разів. І так кожного разу. Тому відмивали ми станцію по кілька разів поспіль, і таки досягли допустимого рівня радіації. Звичайно, мили не просто водою з миючими засобами, а додавали спеціальні дезактивуючі речовини.
Ліквідаторів системно перевдягали й заміряли радіацію на поверхні одягу й тіла. Офіцери радили своїм підлеглим потроху випивати горілки чи вина, однак спиртним ніхто не зловживав. По документах за два місяці Олександр Семенович отримав 23 з гаком рентгени опромінення. Скільки насправді – бозна, бо зазвичай лікарі всю дозу не зазначали, щоб не погіршити якісь тільки їм відомі показники.
Восьмого травня того ж року «хіміків» демобілізували й відправили по домівках. Добиралися аж із Білої Церкви, бо там у штабі військової частини треба було підписати документи. Разом із земляками їхали до Чернігова на «таксі» — винайняли «Запорожця» аж за 120 карбованців, що на той час було чималими грошима, бо надто додому хотілося.
На щастя, Олександру Бондаренку якимось дивом вдалося уникнути важких хронічних захворювань, притаманних більшості ліквідаторів. Проте перший рік після Чорнобиля став для чоловіка болісним випробуванням. Турбували непередбачувані інтенсивні головні болі й часті носові кровотечі. Та згодом минулося.
Все своє життя до і після аварії на ЧАЕС він присвятив одній справі – механізаторській. Працював на тракторах у колгоспі, райсільгоспкомунгоспі, міському споживчому товаристві. Не полишає його це захоплення й на пенсії – на власному мотоблоці залюбки обробляє городи собі та рідним.
— А от пасічника з мене не вийшло. Батько, Семен Іванович, який був добрим бджолярем, колись так і сказав мені: «Ніколи з тракториста пасічник не вийде!» - посміхнувся спогадам Олександр Семенович.