"Ми чекаємо": історії трьох миколаївських десантників, які перебувають в російському полоні, - ФОТО

Нещодавно рідні бійців 79 десантно штурмової бригади провели кілька мирних акцій із закликом звернути увагу міжнародних організацій на проблеми військовополонених та воїнів, які мають статус “безвісти зниклих” та військовополонених.

Редакція 0512.ua поспілкувалася з рідними, які розповіли історії тих, хто нині перебуває у полоні росії.

Частина перша

“Моїм сенсом життя стало повернення сина додому”, - Анна

Наша родина проживає на Миколаївщині. Мій син з юності був спортсменом: займався ММА та боксом, брав участь  у різних змаганнях. Артем ніколи ні з ким не конфліктував. У нього такий спокійний характер. Ми завжди з ним відкрито спілкувалися, син мені довіряв.

Кілька років тому він вступив в Миколаївський національний університет кораблебудування. Потім йому запропонували працювати у спортзалі 79 бригади. Він погодився. Син числиться у штаті бригади, проте до війни на ротації не їздив. Коли сина відправили на фронт, звісно я переживала. У  той час я працювала за кордоном. Ми з ним старалися постійно один одному дзвонити. 

Останній раз я спілкувалася з Артемом 30 квітня. Спочатку мені його побратими повідомили, що його, ймовірно, вбило снарядом. Він мав статус "безвісти зниклий". Я швидко повернулася в Україну. Мені довелося кинути роботу. Моїм сенсом життя стало повернення сина додому. Я відчувала, що він живий, на підсвідомому рівні. Мені здається, що я пройшла всі кола пекла: ходила до частини, до військкомату, їздила у різні інстанції. Я всім намагалася довести, що він живий. У мене зараз є ціла стос різного паперу. 

Через кілька місяців після зникнення сина, я познайомилася з іншими рідними бійців 79 бригади. Ми з дівчатами підтримуємо одну одну, тому що розуміємо ці відчуття як ніхто інший. Ми зустрічалися не раз з Координаційним штабом. Там лише говорять нам одне – “чекайте”. 

Я почала самостійний пошук сина. На одному ворожому ресурсі знайшла фото чоловіка, таке нечітке, але я впевнена, що то мій син. У воєнкоматі мені запропонували написати на зміну статусу з “безвісті зниклого” на “військовополонений”. 

Згодом, я знайшла адвоката та найняла його за свій кошт аби він мені допоміг хоч щось дізнатися про сина. Наразі те, що мені відомо, лише те, що він в полоні. Його ім’я є в ворожих списках. Він живий, це головне.

Артем мені постійно сниться. Я живу лише однією вірою, що скоро його обійму. Це найбільше бажання. Мені нічого іншого не потрібно. Тому дуже сподіваюсь, що скоро в списки обмінів будуть вносити й бійців нашої бригади та десантників загалом,  тому що ми їх чекаємо вже більше, ніж півроку.  І розумію, що війна могла відбитись на моєму синові негативно, та я готова до всього. Я знаю, що ми обидва сильні та переживемо все. 

“Наш син знає, що тато на війні, але не говорю, що саме в полоні”, - Кіра

Я народилася в Азербайджані, але з 8 років живу в Україні. І саме Україну я вважаю своєю другою батьківщиною, тому що тут я виросла, вивчилась, зустріла своє кохання, та тут народилася моя дитина. З Артемом ми знайомі з 7 класу та майже 10 років разом  у шлюбі. 

Мій чоловік у цивільному житті працював механіком, а я перукарем. Нашому сину 7 років. До війни наше життя складалося як слід: ми з дівчатами відкрили свій невеликий салон, який знаходився неподалік від дому, наш син пішов у перший клас, в школу, яку ми самі обрали. Ми придбали будинок. Чоловік там самостійно робив ремонт, я йому допомагала. У серпні 2022 року ми мали переїхати туди всі разом.

Коли ми дізналися, що почалася війна, то виїхали на кілька тижнів до Хмельницького, але вимушені були повернутись, тому що у батька чоловіка стався інфаркт. Через деякий час, Артема, мобілізували. Спочатку, він просто ремонтував техніку у частині. Останній раз ми бачились наживо на день народження нашого сина, 4 квітня. Наступного дня, Миколаїв сильно обстріляли. Мій син був дуже наляканий, тому півтора місяці ми провели в Болгарії.

У травні Артема відправили на Донеччину, а ми як раз з сином повернулись додому. Чоловік не ділився подробицями, що йому довелось пережити, я можу собі лише уявити. Він тримався стійко, не давав мені зайвий раз переживати. Але я знала, що він знаходився неподалік Мар’янки (нині вона частково окупована росією – прим.). Він зник безвісті 5 вересня.

9 вересня моя адміністраторка салону впізнала на фото мого чоловіка, яке виклали росіяни на одному із своїх каналів.  Я знаю усі його особисті прикмети. І це він 100%. Коли ви так багато разом то ви знаєте людину як рентген: голова і ріст волосся. Я його стригла завжди. Ми, перукарі, жартуємо, що так само впізнаємо своїх клієнтів по формі черепа та особливостям волосся.

24 вересня мені подзвонив побратим чоловіка та сказав, що Артема вже немає серед живих. А потім подзвонив ще раз та сказав, що на позиції, де був мій чоловік, не було 200-х (загиблих - прим.). Українська сторона офіційно визнала його, як військовополоненого, а росія – ще ні. Кажуть, що рф так спеціально робить з більшістю наших бійців – тому що так вони можуть знущатись з наших Воїнів та страшно уявити що ще…

В росії живе тітка мого чоловіка. Коли я попросила її бодай щось дізнатись та показала скрін з фото, де був Артем, а під фото підпис “що робити з цими хохлами”, то вона здивувалася, що росіяни таке пишуть. У моїй родині, окрім чоловіка, на фронті також перебуває батько, а мій брат працює рятувальником. З однієї сторони я дуже пишаюсь своїми рідними та чоловіком, але з іншої – це постійні переживання.

Наш син знає, що тато на війні, але не знає, що у полоні. Я не кажу йому про це, тому що він й так злиться на росію, через те, що наш тато не поруч. Ми обіцяли дитині подарувати собаку на день народження, але чоловік сказав, що трохи не час. Я навіть не могла уявити, що моя дитина буде знати, що таке війна. У нас були мрії та плани.

Загалом я не бачила свого чоловіка 9 місяців. Я наразі не знаю де він й в якому стані. Звісно, що важко психологічно, але я намагаюся тримати себе в руках, тому що я мама і моя дитина залежить від мене. Ми віримо та чекаємо на повернення нашого тата понад усе.

“Моя найбільша мрія, щоб мені подзвонив з незнайомого номеру до болі рідний голос та сказав: “Кохана, я вже вдома”, - Тетяна

Ми з Леонідом вже давно разом. Познайомились ми у Києві. Одного разу я купувала продукти та мені трохи не вистачало коштів, аби повністю розрахуватись за них, а поряд стояв Леонід та просто виручив мене. Ми обмінялись номерами, почали зустрічатись. Він був родом з Житомирщини, тому певний час у нас були стосунки на відстані. У 2019 році ми вже одружилися. Я з першої зустрічі відчула, що він моя людина. Ми завжди любили все робити разом. Були поряд один з одним весь час. Він дуже любив корпатись з машинами, завдяки йому, нині я також розбираюсь в ремонті автомобілів. Як правило, кожного літа, ми приїздили до мене додому - на Миколаївщину, відпочити біля моря. Ми не набридали один одному, у нас завжди було про що поговорити.

Коли сталася війна, ми вирішили переїхати на Миколаївщину, тому що моя мама живе сама. Ми хотіли бути поряд з нею в такий час. Але Леонід не міг просто так спокійно сидіти вдома. Він пив каву та казав, що хтось віддає життя за те, щоб ми могли тут спокійно жити. Я підтримала бажання чоловіка, якби важко мені не було. Я поїхала за кордон. Він просто хотів вберегти мене. Під час служби він не ділився подробицями, казав “Не переживай, у мене все добре”.

Останній раз я з ним спілкувалась 5 липня. Леонід попереджав, що може пропадати зв’язок, тому перші дні я не панікувала. Але на четвертий день зрозуміла, що щось не так. Тоді мені один із побратимів його написав, що Леонід наче загинув. Відчай просто охопив мене. Я зателефонувала на гарячу лінію бригади, там мені повідомили, що він на завдані та може не виходити на зв’язок до 10 днів.

Влітку я повернулась додому. Тоді я почала свій власний пошук. Офіційно у нього спочатку був статус “безвісті зниклий”. Я просто дзвонила на всі можливі телефони, додавалась у соцмережах в групу пошуку. У серпні, один із російських каналів, випустив сюжет про "азовців" (бійці полку “Азов” - прим.), їх тримали в Оленівці. На одному з кадрів я впізнала свого чоловіка, хоча фото було поганої якості, але сумнів, що то саме він не було. Я розуміла, що полон – це пекло, але раділа думці, що він живий взагалі. Це надало мені ще більш сил продовжити боротьбу.

Я зібрала всі можливі докази. Наша, українська сторона визнала, що він перебуває у полоні. Але російська, на жаль, досі ще не підтвердила. Я знаю, що українська сторона робить все можливе. І коли відбувається кожний обмін, то серце просто завмирає і радію, насправді, коли повертають наших хлопців. Мама одного із бійців, якого повернули 3 листопада в Україну, подзвонила мені десь через тиждень та повідомила, що мій Леонід живий.

Зараз ми з дівчатами проводимо акції, аби привернути увагу міжнародних організацій та влади, щоб в списки обмінів почали включати бійців 79 бригади. Гасло бригади “Завжди перші”. Гасло говорить саме за себе. Миколаївські десантники завжди там, де найгарячіше. Тому, ми рідні, просто хочемо повернути їх додому. Моя найбільша мрія, щоб мені подзвонив з незнайомого номеру до болі знайомий голос та сказав: “Кохана, я вже вдома”.

історії бійців, які перебувають у полоні

Здійснено за підтримки Асоціації "Незалежні регіональні видавці України" в рамках реалізації грантового проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів