Як українські біженці живуть в Естонії - журналістка сайту міста побувала в дружній країні
Після початку повномасштабного вторгнення росії на територію України Естонія стала однією з перших, хто прийшов нам на допомогу і не втомлюється говорити світу про те, що рф - країна-терорист.
Естонія стала прихистком для тисяч українських переселенців. Хтось вирішив залишитись тут до кінця війни, комусь з українців більше нема куди повертатись, адже вони втратили дім. Хтось поїхав далі до інших країн.
Як українці виїжджають в Естонію з підконтрольних українській владі та окупованих територій?
Де вони живуть?
Хто саме, та чим їм тут допомагають?
Що найскладніше в адаптації до життя в іншій країні?
Що необхідно, аби влаштуватися в Естонії на роботу?
І що таке “Школа Свободи”?
Про все це я, журналістка сайтів міст Слов’янськ та Чернівці, дізналася, коли відвідала Естонію. Навчальний візит відбувся у рамках спільного проєкту Українського кризового медіа-центру та Естонського центру міжнародного розвитку за підтримки Посольства США у Києві та Міністерства закордонних справ Естонії.
Там за кілька днів я відвідала громадську організацію “Друзі Маріуполя” у місті Нарва, пропускний пункт Лухамаа на кордоні з росією і “Школу Свободи” - першу школу для українських дітей.
А ще абсолютно випадково познайомилася із переселенкою з Харківської області, яка зараз живе на поромі в морському порту Таллінна.
Так виглядає вхід до російського посольства в центрі ТалліннаТак виглядає вхід до російського посольства в центрі ТалліннаПропускний пункт “Лухамаа” - його перетинають українці, які тікають з окупованих територій
Так, Естонії, як і Україні, із сусідом не пощастило. Пропускний пункт “Лухамаа” - один з пунктів, який перетинають українці, котрим вдалося виїхати з окупованих територій нашої країни або після примусової депортації російськими окупантами.
Провідний експерт прикордонної служби Андрес Пільм розповів, що у перші місяці війни кількість біженців з України була велика - по 200-600 людей на добу. Зараз ця кількість впала до 85 українців за добу. Люди переходили кордон навіть пішки - їм доводилося чекати, поки їх зможуть пропустити, на узбіччі дороги. Проблеми із пропуском українців тривали пару тижнів. Переважно вони були пов’язані з тим, що росія на день пропускала не більше 30 людей. На російській стороні фільтрація триває від 5 до 9 годин - усе залежить від настрою їх співробітників.
Після 24 лютого 2022 року естонський кордон можуть перетинати українці, які не мають закордонного паспорта або взагалі втратили документи (такі випадки теж були). Були випадки, коли чоловіки намагалися виїхати через росію в Європу.
Водночас естонські прикордонники не пропускають тих, хто має паспорт “лднр” чи росії. Як і тих, хто в росії намагається уникнути мобілізації. І з російськими прикордонниками після 24 лютого не контактують.
Щодо українських чоловіків, які намагаються втекти від призову, провідний експерт каже так: якщо чоловік призовного віку зміг виїхати з території України, Естонія не може йому нічого пред’явити в якості порушення, адже чоловік є громадянином іншої країни. Якби мобілізація чи воєнний стан були оголошені в Естонії, тоді б країна ввела обмеження для своїх чоловіків.
Зазвичай кожен випадок розглядається окремо. Адже бувають ситуації, коли людина намагається врятуватись від окупації, вивезти сім’ю. Від поведінки, категорії людини та її маршруту залежить, як довго перевірятимуть на кордоні.
Траплялося й так, що кордон перетинали діти без супроводу дорослих. Тоді прикордонники намагаються встановити контакти родичів чи близьких. Якщо хтось рідний знаходиться, вони забирають дитину. Якщо ж нікого немає, то передають інформацію до відповідного департаменту.
Малюнки, які залишили українські діти на пропускному пунктіМалюнки, які залишили українські діти на пропускному пунктіЗвісно, помічають тут тих, хто наживається на війні, - каже Андрес Пільм, - вивозять людей за 300 євро.
Затримували на пропускному пункті людей з окупованих територій, які знаходяться у кримінальному розшуку. Зазвичай люди, які тим чи іншим чином співпрацювали з окупантами, і яких Україна засудила заочно чи ввела кримінальну справу, знаходяться в системі Інтерполу. Тому в Естонії їхні імена та обличчя теж знають.
Але з початком повномасштабної війни естонським прикордонникам довелося виконувати не тільки свої прямі обов’язки, а ще й займатися питаннями ночівлі біженців, поселення та транспортування. Почали купляти іграшки для дітей, сім-картки, засоби гігієни.
Для того, аби біженцям перші кілька днів було де жити, на території пропускного пункту встановили кілька контейнерів. Вони розраховані, що там вмістяться як мінімум кілька сімей. В одному такому контейнері є кілька компактних ліжок, постільна білизна, пледи, одноразові столові прибори, стільці, невеличкий набір кухонних меблів. Живуть там люди до тих пір, поки не приїде департамент соцзабезпечення. До середини вересня 2022 року до 22% біженців потребували якої-небудь допомоги.
Українці, які вирішили залишитись в Естонії, мають звернутися до свого посольства, аби оформити документи, довідку про тимчасовий захист, знайти роботу собі й школу - дитині.
“Друзі Маріуполя” - громадська організація, яка допомагає українцям, які тільки прибули в Естонію
Одразу після того, як українські біженці перетинають державний кордон Естонії, постає питання, як їм далі налагоджувати своє життя. І в цьому якраз допомагають волонтери та громадські організації. Одна з таких - “Друзі Маріуполя”. ГО знаходиться в місті Нарва, яке теж знаходиться поруч з іншим пропускним пунктом на кордоні з росією.
Організація утворилася у квітні цього року. Співзасновниця та менеджерка організації - Поліна Коссе, яка виїхала до Естонії з Донецька вже після початку повномасштабного вторгнення.
Серед “Друзів Маріуполя” - українські біженці та естонці. Організація зустрічає людей на кордоні, надає консультацію або шукає тих, хто може її дати. Ще - допомагає з пошуком житла, транспортом, оформленням документів, купівлею квитків, пошуком місця для ночівлі.
Але з назви організації не виходить, що допомагає вона тільки маріупольцям. Насправді ж вона працює зі всіма українцями, які рятуються від війни. Поліна Коссе зазначила, що на початку повномасштабної війни допомоги потребували по 200-300 людей на місяць. Зараз же кількість таких людей знизилася десь удесятеро.
Менеджерка каже, що коли у людей минає перший стрес і мирне життя більш-менш налагоджується, постають дві основні проблеми: житло та робота. А точніше їх відсутність. Адже для кваліфікованої роботи потрібне знання естонської мови та підтвердження диплома - це вимагає часу. Тому більшість намагається знайти якусь робітничу спеціальність, де не потрібне знання мов. Втім, деякі українці почали працювати в організаціях, які допомагають іншим українським біженцям. А дехто допомагає із цим на кордоні або в поліції.
Сама ж Поліна Коссе вісім років жила в окупованому Донецьку. Каже, що спочатку була занадто юна для того, аби залишити рідну домівку, а потім - занадто пізно усвідомила, що являє собою квазіреспубліка “днр”, як вона пов’язана з росією, та яку загрозу несе ця країна.
Дівчина свідомо під різними приводами відмовлялася оформлювати собі паспорт “днр”. До широкомасштабного вторгнення - їздила до батьків на підконтрольну Україні територію. Розуміла, що так довго їздити не зможе, та все не наважувалася поїхати з окупації назавжди. Але після 24 лютого 2022 року остаточно зрозуміла, що тягнути з цим далі може бути просто небезпечно.
Дівчина каже, що і до повномасштабного вторгнення відчуття у Донецьку було лячно, адже йдучи по вулиці, розмовляючи по телефону і шукаючи щось в інтернеті ти ніколи не був впевнений, що за один невірний крок тобі нічого не буде.
Аби виїхати з окупації, довелося дати хабар у 40 тисяч рублів. В Естонії Поліна потроху починає вчити естонську мову та поки що бачить себе у допомозі українцям.
Українське земляцтво - організація, яка була створена зберігати українську культуру, але теж долучилася до допомоги переселенцям
Ще одна організація, яка допомагає біженцям з України - це Українське земляцтво, яке також знаходиться у Нарві. Воно існує з 1996 року і знаходиться у Домі народів, де також базуються земляцтва інших країн та національностей.
До повномасштабного вторгнення рф основна діяльність земляцтва була зосереджена на збереженні української культури. Його представники влаштовували різні акції, вистави, концерти. Мали навіть власний хор.
Зараз Українське земляцтво також долучилося до допомоги біженцям зі своєї рідної країни. Звісно, робить організація це не сама - все це у співпраці з місцевою владою та іншими волонтерами, зокрема “Друзями Маріуполя”, - розповіла керівниця Ірина.
За словами представників земляцтва, є росіяни, які теж допомагають. Здебільшого це ті, які живуть у Нарві. Але бувають і ті, хто допомагає вивозити людей з рф.
За весь час, поки земляцтво допомагало українським біженцям, встигли зустріти людей з Ізюма, Маріуполя, Харківської та Херсонської областей. Було багато тих, хто евакуйовувався разом з домашніми тваринами. Чимало було людей з інвалідністю.
Поступово загальними зусиллями могли облаштувати місця для ночівлі біженців, а далі організували їх розселення чи трансфер до інших країн. Хоча є вже й ті, хто знову повернувся до України попри те, що війна ще не закінчилася.
Школа Свободи - перша в Естонії школа для українських дітей
Отже, українці приїжджають в Естонію і вирішують все ж залишитись там. Вони оформлюються документи, звикають до тиші й миру, наново облаштовують побут. Наступні кроки - це пошук роботи, житла та школи для дитини.
Із першим справа складається дещо важкувато, адже потрібне знання мови. Про друге ми ще розкажемо трохи пізніше. А поки - про освіту.
Як було сказано трохи вище, українські діти в Естонії мають обов’язково відвідувати школу. Звісно, відвідувати звичайну естонську школу без знання мови важко. Тому влітку для українців у Таллінні відкрили “Школу Свободи”.
Назву свою заклад отримав тому, що знаходиться біля площі Свободи, і тому, що навчаються там українські діти, діти країни, яка виборює свободу.
Школа розташована у великій будівлі, де раніше знаходилася державна структура. Приміщення за кілька місяців переобладнали та відремонтували. Деякі кабінети об’єднали, аби зробити з них просторі класи та аудиторії. Так розказав українським журналістам шкільний менеджер з комунікації Владислав Лушин. Про всі тонкощі навчання у цій школі ми дізналися під час екскурсії.
У Школі Свободи навчаються діти з 7 по 11 клас. З наступного року навчання буде включати 12 клас. А діти до 7 класу навчаються в окремій школі. Фінансує її держава, тобто міністерство освіти. Загалом у школі навчаються 578 дітей, але є черга. Нових учнів поки приймають у тому випадку, якщо хтось, наприклад, повертається в Україну або їде в іншу країну. У першу чергу все ж розглядають заявки тих, хто тільки приїхав. Навчання безоплатне.
У цій школі разом працюють естонські та українські вчителі. Останніх тут 29. Їх зарплата не відрізняється від естонських - 1600 євро. При цьому Владислав Лушин зазначив, що для викладачів з магістерським ступенем така зарплата занизька.
Водночас вже є організації, які допомагають українським вчителям підтвердити кваліфікацію та диплом. Знову ж таки, екзамен на кваліфікацію здається естонською. Але якщо вчитель його здасть, то в майбутньому це дозволить йому працювати у будь-якій школі Естонії.
У класах 20-22 учня. Є інтерактивні та звичайні дошки, ноутбуки, паперові посібники та різні засоби для наглядності викладання. У коридорах стоять столи для настільних ігор, стільці та мішки-крісла. Діти самі прикрасили приміщення до свята. На момент, коли ми там знаходились, святкували Геловін, тож коридори і класи були прикрашені відповідно.
Діти навчаються на 60% естонською, на 40% - українською мовами. Аби мова простіше засвоювалася, використовується метод занурення та різні інші методики. Так, наприклад, на уроках біології пояснення вчитель підкріплює картинками та ілюстраціями з різними фразами естонською. На стінах у коридорах висять двомовні таблички та вказівники. Коли самі учні щось пояснюють, вони не зобов’язані використовувати складні слова - усе можна пояснювати тим набором слів, яким апелюєш зараз. А якщо якесь слово ще невідоме, завжди можна замінити його українським.
А ще і дівчата і хлопці вивчають такий предмет як “Технологія” (у нас це раніше називати “трудами”). Тут вони вивчають те ж саме, тільки у різний час. Тобто, наприклад, всі вчаться вишивати чи в’язати, але не одночасно.
Діти при переході у старші класи обирають потрібні для себе предмети. До них вони можуть додати гуртки або курси, наприклад, курс із фотографії. Після 12 класу випускники складають підсумкові екзамени з математики, іноземної та естонської мов.
У шкільній їдальні учні харчуються безкоштовно. Можна поснідати до уроків та пообідати.
Є команда психологів, які займаються з учнями. Вони ведуть системну роботу, у тому числі шукають тих, хто потребує допомоги. І тут менеджер з комунікації наголошує, що психолог - це не той, хто має робити дітей правильними чи виправляти їх. І фахівці спостерігають, що у самих дітей потреба в психологах є - вони приходять самі.
Як щодо правил та дисциплінарних заборон?
У школу не можна ходити з мобільним телефоном. До цього ще не всі можуть звикнути, тож періодично отримують зауваження.
До 9 класу естонську школу відвідувати обов’язково. Дітям не забороняють паралельно вчитися і в українській школі. Але зазвичай самим дітям це поєднувати важко. Тоді починаються проблеми з відвідуваністю. Тому батьків закликають все ж більш відповідально поставитись до очного навчання.
Вчити естонську та принаймні англійську мову, адже потім складати іспити після 12 класу.
Приходити у школу до 9 години, тобто перед початком першого уроку.
Перерви по 10 хвилин, велика - 40 хвилин.
Булінгу не повинно бути. Для цього існує антибулінговий комітет. У розробці - антибулінгова програма.
Оцінка оголошується учню індивідуально, а не на весь клас (за 5-бальною шкалою).
Класний журнал - тільки в електронному форматі.
Недоліки та проблеми:
Є проблема з відвідуваністю. Владислав припускається думки, що це може бути через те, що учні намагаються ще дистанційно навчатися в українській школі.
Не вистачає місця для всіх охочих.
Серед українських дітей спостерігається недостатній рівень знання англійської. Тобто недостатній для естонських шкіл - те, що в українській школі вчать тільки в 11 класі, в естонській вивчають у 9. Але це, звісно, спостерігається не у всіх без виключення.
Є діти з проблемами дисципліни. Але їх не виключають.
У самій Естонії є брак викладачів.
Головна мета школи - аби дітям не знадобилися репетитори, аби їм було тут комфортно, аби був простір для творчості та вільного самовираження. Адже все ж школа - це місце, де діти проводять більшу частину свого часу.
Пором у морському порту Таллінна - місце, де живуть українські біженці
Дах над головою - найголовніше, що зараз цікавить як внутрішніх переселенців, так і тих, хто виїхав до інших країн. Так склалося, що в офіційну програму нашої поїздки не був включений візит до місця, де живуть українські біженці. Але ми знайшли його випадково самі.
В один з вечорів ми поверталися з прогулянки, аж раптом до нас підійшов чоловік і сказав, що почав від нас українську, тому вирішив підійти привітатися. Сам він розповів, що приїхав сюди з Харкова і живе зараз на поромі, який стоїть у морському порту Таллінна. А разом з ним там живуть ще сотні українців.
Тому наступного ранку ми туди й вирушили. І дійсно побачили, що пором стоїть у порту. Навколо нього є огорожа із табличками та вказівниками українською мовою. Поруч з поромом стояв охоронець. Ми спитали, чи можна подивитись, як там живуть всередині. Він відповів, що без дозволу - ні. Але коротенько розказав, що поромна компанія Таллінк дійсно надала пором, аби розмістити там українців. Зараз там живуть близько 1800.
Коли ми договорили і вже збиралися повертатись, нам назустріч вийшла жінка. Ми наважилися завести з нею бесіду - вона погодилась.
Жінка представилася Ларисою Губенко. Їй 60 років. Вона приїхала сюди з Харкова, хоча до цього жила в Балаклії. На момент евакуації її рідне місто було окупованим, а Харків чи не цілодобово обстрілювали росіяни. Спочатку їхала потягом, а потім - через приватного перевізника за 120 євро.
Коли пані Лариса виїжджала, росіяни не випускали чоловіків і дозволяли взяти із собою тільки одну сумку речей. Її поставили перед вибором: або кіт, або речі. Вона, звичайно, обрала кота.
“Ми переходили через дамбу, а потім вже наші хлопці зустрічали. Це небо і земля, наші - справжні чоловіки, а то - орки. Дуже вдячна я Естонії, естонському народу, приймають нас добре, дах над головою є”
Чоловіку ж довелося через росію виїжджати в Європу, а звідти - повертатись в Україну.
Спочатку одразу після евакуації пані Лариса якийсь час пожила в готелі. А потім її разом з іншими переселили на пором і дали пластикову картку, яка є тимчасовим посвідченням і дає доступ до низки міських послуг.
Каже, що на поромі живе багато людей. Але так люди житимуть не постійно - через кілька місяців вони повинні шукати роботу, почати вивчати мову, тобто “переходити на свої хліба”.
“Дають трошки дух перевести перед тим, як заново ставати на ноги. Я їх розумію, тому що дуже багато приїжджає українців. Єдине, що мені не подобається, так це те, що тут також є українці, які кажуть, що росія гарна. Оце дуже бісить. Естонія їх приймає, а в душу ж не заглянеш”
Жінка не соромиться таким людям оголошувати свою думку стосовно їх прихильності до країни-агресора. Але великих конфліктів тут не ставалося.
Поки що пані Лариса не думає про повернення, адже вертатися нікуди. До евакуації вона півроку прожила в окупації. Жінка не захотіла ділитись деталями, але сказала так:
“Окупація - це коли ти виживаєш не кожен день і кожну ніч, а коли виживаєш кожну хвилину”
Десь у минулому, до повномасштабного вторгнення, залишилися її дві роботи в дитячих садочках. Працювала музичним керівником. Але зараз вже немає ані рідної хати, ані дитячих садочків.
“Ці звірюги робили що хотіли. Вони стріляли собак на очах дітей. Вони могли глянути, хтось не сподобався, мішок на голову - і людини нема. Зараз коли чую якийсь різкий звук, одразу підкидає і хочеться кудись бігти”
Хоча від минулого життя у Куп’янську нічого не залишилось, пані Лариса все одно планує у майбутньому повернутись в Україну. До психолога вона не зверталась, каже, для всього потрібен час. Поки потроху намагається вчити естонську, але мова дається важко.
“Просто якось дивно буде жити в іншій країні і не знати зовсім її мову. Естонці дуже чуйні, вони молодці”
На цьому ми з жінкою прощаємось. Вона йде по своїх справах, а ми - по своїх. Адже скоро літак до Польщі, і наближається час повертатись в Україну. В Естонії залишаються тисячі українців, які продовжують чекати, коли зможуть повернутись в Україну після перемоги. І вірять, що перемога безумовно буде.