“Мені сказали: йди додому. Я кажу: нема дому” - як музикант з Маріуполя під час війни знайшов себе у Чернівцях
Повномасштабна війна з росією для багатьох українців стає тією рушійною силою, яка підштовхує не відкладати втілення мрій на потім, а починати це робити прямо зараз, кинувши те, що не цікаво. Музикант з Маріуполя Данило Яшин - яскравий тому приклад.
Данило “Граф” Яшин - 23-річний вуличний музикант з Маріуполя. До повномасштабної війни він навчався на історичному факультеті в Харківському університеті ім. Каразіна. Під час повномасштабного вторгнення він евакуювався з мамою до Чернівців, де зараз і мешкає. Тут він зрозумів, що його захоплення музикою переросло з хобі у професію. Тому поступив до ХНУМ ім. І. Котляревського.
Я поспілкувалася з музикантом та дізналася його історію. Про його шлях від сходу України до заходу і від початківця-археолога до музиканта - читайте далі.
***
Я дізналася про Данилу Яшина зі сторінки чернівецької Резиденції молоді. Запросили Графа на інтервʼю і зустрілися у кавʼярні неподалік від центру “Я Маріуполь”. Він замовив еспресо, я - гарячий шоколад, і почали розмову.
Коли Маріуполь захопили перший раз у 2014 році, Данилі було 14 років. Для хлопця тодішня перша евакуація у Харків була складною, адже інше місто, велике, ще й без друзів. Після деокупації Маріуполя підліток туди не повернувся. Вже в більш дорослому віці вступив до ХНУ ім. Каразіна і переїхав у Харків. Так він з мамою і продовжував жити в Харкові, а бабусі з дідусем лишилися в Маріуполі.
Данило вчився на історика, хотів викладати, писати наукові статті і паралельно захоплювався музикою. Працював у кавʼярні баристою аж до початку повномасштабної війни.
Хлопець іноді навідувався до родичів у рідне місто і спостерігав його трансформацію. Так сталося, що весь 2019 рік він взагалі не приїжджав у Маріуполь, а наступного разу побував там вже у 2020 році і був приголомшений змінами.
Там, до прикладу, зʼявився дебатний клуб, новий парк, нові кавʼярні, творчі “двіжі” та фестивалі (MRPL, ГогольFest). Саме після 2014 року Маріуполь почав розвиватися великими кроками, тож місто було комфортним для молоді в тому числі.
“Я проходив якось мимо дебатного клубу, на дебати не попав, але поговорив з менеджеркою. Вона розповіла, що була дискусія під час дебатів, там були представники ЛГБТ, кришнаїт, пані, що представляли фемінізм, і ще був священик. Тобто мені здається, це вже розрив усіх шаблонів про схід.
А ще в Маріуполі люди приходили в парк, сідали на газон, колективно читали книжки, там збирався клуб анонімних письменників. Тобто люди просто щось писали прямо в парку, влаштовували челенджі. А в Харкові у парку не можна було сидіти на газонах. А там ти просто виходив на галявинку біля драмтеатру - і всі сидять на газоні”
Саме в Маріуполі в життя Данили прийшла музика. Це сталося завдяки його першій вчительці з вокалу ще у школі. Найбільше на хлопця вплинули The Beatles та Девід Бові. Останній - особливо. Зокрема його образ, лірика, меседжі.
“Перед початком війни (прим. повномасштабної) мені особливо зайшла його пісня Heroes. Та і весь альбом, написаний в Берліні у 80-х роках. Він просякнутий оцією атмосферою розділеного міста”
Окрім зарубіжних виконавців, Данилі зараз подобається те, що роблять українські гурти Epolets, О.Torvald, Карна, SadSvit, Джозерс, Ницо Потворно.
Але музика залишалася на рівні хобі. Бо юнак дуже захоплювався історією, читав літературу на цю тему. А вже в університеті він навіть брав участь в археологічних розкопках на Харківщині - памʼятки Хозарського каганату (Салтово-Маяцької культури).
Паралельно з вивченням історії Данило співав для себе, купив гітару. Потім музиканта-початківця знайшов рок-гурт, який побачив, що у хлопця і потенціал для розвитку. Це змотивувало музиканта знайти компетентного викладача.
За часів життя в Харкові музикант був у складі гурту, основною метою якого було - розвивати український хард-рок. Гурт вже тоді на сцені говорив і співав українською.
“Ми їздили виступали в клубах. Хтось нам казав: грайте кавери на Арію. А ми завжди відповідали: тільки своє, тільки українське”
Але все одно музика лишалася на рівні хобі. Так було аж до самої евакуації у Чернівці, але до цього ще довго.
***
Увечері 23 лютого 2022 року Данило повернувся з роботи. Йому було складно заснути, тому хлопець випив снодійне. Вранці 24 лютого він прокинувся о 7 годині і спочатку не хотів вірити, що широкомасштабна війна справді почалася. Думав, що це фейк.
Коли вже стало зрозуміло, що війна - це правда, пішов до банкомату знімати готівку. Біля нього побачив чергу в пів кілометра. Одразу ж того дня почалися “прильоти” по Харкову.
Данило сходив у магазин і почав шукати підвали, де можна сховатися від вибухів. Виявилося, що підвали у багатоповерхівках - панельні або з цегли, або з дірками, або затоплені. Врешті знайшли сховище одного з будинків, де і провели весь час у Харкові до евакуації. В цьому сховищі раніше був цех, тому там були розетки, туалет, душ і вай-фай.
“Тільки поруч з нашим сховищем літаки пролітали москальські і скидували авіабомби. А воно ж ще пролітає гучно. Оцей свист просто не сплутаєш. А потім я жив у Чернівцях, в гуртожитку студентському, і там не можна вмикати електричні чайники. Тому там всі ставлять ці великі чайники, що свистять ідентично. І мене це дуже харило, дратувало”
Перші дні ще був звʼязок з Маріуполем, з дому музикант мав можливість отримувати інформацію про те, що діється в рідному місті. Але потім звʼязок був дуже нестабільним, а точніше - майже постійно був відсутній.
Рідний район хлопця був вкрай небезпечним, адже знаходився під постійним обстрілом з усіх боків, у тому числі зі сторони з Азовського моря. Територіально район знаходиться ближче до Бердянська, неподалік - порт і завод Азовсталь. У хлопця там лишалися бабуся й дідусь.
Спочатку вони не хотіли виїжджати, а потім не було такої можливості. З 8 березня звʼязок з ними перервався на 10 днів. Тому Данило з його мамою взагалі не знали, що відбувалося з рідними. Але згодом виявилося, що бабуся з дідусем змогли спочатку виїхати до родичів у селище на Білосарайській косі. Їм довелося купити сімкартку оператора “фенікс”, що діє на території так званої “днр” - і таким чином додзвонитися до онука та сказати, що з ними все гаразд. Згодом вся сімʼя зустрілася на Буковині.
А тим часом, поки з рідними не було звʼязку, Данило з мамою залишався у харківському бомбосховищі. Спочатку там було багато людей. Хлопець намагався підтримувати інших, грав на гітарі та співав.
“Там було дуже холодно тоді, тому танцювали під вибухи, щоб зігрітися”
Коли з Харкова вже можна було централізовано евакуюватися, люди почали потроху виїжджати. Данило ж спочатку не збирався нікуди їхати, сподіваючись, що все швидко закінчиться. Але мама все ж наполягала, що є сенс евакуюватися. Як раз зʼясувалося, що у Чернівецькій області є далекі родичі, і була вільна хата. Спочатку на Буковину поїхала тітка з сімʼєю з Києва, а потім - Данило зі своєю сімʼєю.
***
Одразу після евакуації Данило жив у селі, але довго там не протримався. Тому вирішив перебратися у Чернівці. На той момент він ще навчався в ХНУ ім. Каразіна. Він звʼязався з профспілкою свого виша і сказав, що не має де жити. Профспілка йому допомогла оселитися в гуртожитку Чернівецького національного університету ім. Федьковича.
Тут Данило майже одразу влаштувався працювати у кавʼярню, оскільки вже має досвід роботи в кавовій сфері. Колектив кавʼярні зустрів переселенця тепло і з розумінням.
“Я навіть не брав гуманітарку, бо мені було соромно - я ж працюю, у мене є гроші. А люди взагалі без нічого”
Але якось Данило йшов вулицею Кобилянської і побачив одного місцевого вуличного музиканта, який грав на гітарі. Подумав, що “було б прикольно заграти”. Підійшов до нього, попросив гітару і почав співати. Потроху почали підходити люди
“Люди підійшли, похлопали, ще й грошей накидали. І я такий думаю: вау! Перед тим я працював в кав'ярні. Але зрозумів, що співати мені набагато цікавіше. І я відчув оцей обмін енергією. Наче люди - це чистий лист, а ти в ньому щось пишеш”
Після цього випадку Данило зрозумів, що більше не хоче бути істориком чи археологом, не хоче працювати в кавʼярні. Тому він звільнився, поступив Харківський національний університет мистецтв ім. Котляревського. Бо зрозумів, що музика - саме те, чому він хотів при присвятити всі свої сили.
Щодо перших вражень від Чернівців, то спочатку Графу здавалося, що час тут зупинився. Саме таке враження виникало, коли музикант піднімався вулицею Головною від залізничного вокзалу до Кобилянської.
“Я приїхав і ходив дуже довго цими вуличками. Я перед цим не був взагалі на заході ніколи. Був у Києві, був у Черкасах, у Маріуполі, Донецьку. Я одразу сходив тут у військкомат. Мені сказали: йди додому. Я кажу: нема дому.
Я помітив, що Чернівці за менталітетом не такі, як Харків. Тут всі неквапливі, але дуже творчі, музичні, активні”
У перші тижні допомогло реабілітуватися те, що в гуртожитку маріупольців поселили з маріупольцями, словʼянцями, киянами. Також поруч були студенти. І в такому оточенні усі дбали про одне одного і просто були не байдужі.
“У нас в кімнаті було три маріупольця і киянин. Нам було дуже тепло і комфортно. У мене спочатку взагалі нічого не було. Я грав на гітарі, співав, а мені кажуть: давай ми тобі обід зробимо”
Місцеві жителі хлопцю також дуже сподобалися:
“Мені тут люди дуже подобаються. Вони такі дружні, людяні, завжди допоможуть. Навіть у кавʼярні, де я спочатку працював, мені сказали: якщо тобі зараз треба гроші, ми тобі можемо дати”
Коли Данило вирішив зосередитись на музиці, він, як йому здається, став більш соціальною людиною. Почав долучатися до благодійних концертів від різних центрів та арт-просторів, культурних заходів та подій, мета яких - допомогти армії та наблизити Перемогу.
У майбутньому музикант планує створювати власні пісні. Але спочатку хоче опанувати нові знання, аби власна творчість була якісною. Зараз він має свою міні-студію і потроху опановує обладнання. А ще - занурюється в старі та фольклорні українські пісні та відкриває для себе всю барвистість української мови, на яку ще минулоріч перейшов повністю у побуті, а не тільки на сцені.
Крім того, Данило допомагає центру “Я Маріуполь” і разом з іншими активними маріупольцями бере участь в житті Чернівців. Він намагається слідкувати за тим, що зараз діється в його рідному місті. А щодо того, чи хотів би приїхати у Маріуполь після деокупації, музикант каже:
“Я дуже люблю Маріуполь. Я навіть зараз після інтерв'ю піду в центр “Я Маріуполь” в гості. Але я боюся, що приїду, і в мене буде така пустка в серці. Я обов'язково приїду, але мені буде страшно там жити”
