"Родичі були в шоці": жінка з Тернопільщини обрізала розкішну косу, аби її продати і передати кошти для ЗСУ

«Коса скосить окупантів», — так дотепно підтримали в соцмережі вчинок волонтерки і зберігачки фондів Музею російсько-української війни у Збаражі Іванни Гриців. Днями жінка обрізала косу і продала за 7 тисяч гривень, щоб внести свій донат на придбання безпілотника.

Спонукало її до такого кроку різке зменшення зборів на ЗСУ. За півтора року війни українці вичерпали ресурси, а ще трохи збайдужіли, тому волонтерам стає все важче збирати допомогу військовим. Проте Іванка не звикла опускати рук, робить все, що в її силах.

В інтерв’ю «НОВІЙ…» збаражчанка розповіла про свою волонтерську працю у Штабі національного спротиву Збаразького району.

— Іванко, у вас була красива коса! Ви пожертвували нею на дуже потрібну справу. Як виникла така ідея?

— Де взяти кошти на придбання необхідного для захисників? Ця думка останнім часом не дає спокою, бо суттєво зменшились донати, а потреби на фронті не зменшуються. Нещодавно ми збирали 200 тисяч гривень на радіостанції і тепловізори для одного з підрозділів. Збір затягнувся.

І це при тому, що ми залучили велику аудиторію з Фейсбука, на своїх сторінках заохочували долучатися акторка Ада Роговцева, її донька Катерина Степанкова, журналістка «Цензор.НЕТ» Віолетта Кіртока. Коли вдалося зібрати необхідну суму і придбати все, ми не відчули повноту радості… Наше суспільство зубожіло, бо зросли ціни, відчуваємо нестабільність через війну.

Та вагоміша причина зменшення донатів — збайдужіння. Таке вже було в попередні роки. Багато українців дистанціюються від війни. Це не їхнє горе, не їхня біда… Вони просто живуть у паралельній реальності. А тим часом війна триває, захисникам потрібно допомагати, інакше неможливо виграти. Від усвідомлення цього розриває зсередини… Стараюся фінансово долучатися, вкладаю свою волонтерську працю, думаю, що ще можу зробити. Обрізала косу задля донатів, щоб трішки зрушити наше суспільство. Ніхто не має права нині залишатися осторонь!

За своє життя це я вчетверте підрізала волосся. Ніколи раніше такої короткої зачіски не мала. На початку масштабного вторгнення у мене волосся сягало трохи нижче лопаток, а потім почало швидко рости. Хоч я витрачаю багато енергії, але у коси з’явилось «друге дихання».

Мабуть, з цією метою й росло (усміхається, — авт.). Зважили зрізану косу — 300 г. Я хотіла ще коротше підтяти, але перукарка порадила залишити таку довжину. Отримала за волосся 7 тисяч гривень. Перерахувала кошти на рахунок Штабу національного спротиву Збаразького району. Донат буде спрямовано на безпілотник, а коса, мабуть, піде в сферу краси.

— Як рідні сприйняли ваш вчинок? Чи будете відрощувати косу?

— Усі звикли мене бачити з довгою косою, тому спершу були трохи шоковані, але підтримали, бо розуміють, що волосся відросте. Якщо обирати, чи бути красивою, чи жити у вільній країні, то друге переважає. Хочеться віддати для перемоги все, що тільки можна. Хочеться, щоб наші захисники повернулися додому. Жартую тепер, що підрозділ, для якого придбаємо безпілотник із моєю часточкою донату за русу косу, буде мені винен багато руснявої бавовни (сміється, — авт.).

З дитинства бережно ставлюся до волосся. Моя покійна бабуся, моя мама, коли розчісувалися, то не викидали волосся, а спалювали. Давні забобони. Волосся — щось сокровенне, заряджене енергетикою людини. Якраз той заряд хочеться передати нашим захисникам, щоб мали сили боротися. А у ворога нехай горить і пече!

— Ви займаєтесь волонтерством разом із Володимиром Голоднюком — батьком Героя Небесної Сотні Устима Голоднюка. Коли долучилися до Штабу національного спротиву Збаразького району?

— Добре пам’ятаю той день! 13 січня 2015-го року я проходила повз будинок, де знаходиться штаб. Там було дуже людно. Всі щось робили. Зайшла туди. «Якщо потрібно, можу допомагати з радістю», — залишила свій номер телефону. На той час я не працювала, діти відвідували дитсадок, тож мала багато вільного часу. Наступного дня до мене зателефонували. І ось уже більше восьми років я з дружньою командою волонтерів. Доля звела мене з однодумцями. Родом я із Чортківщини, але Збараж також став моєю домівкою, бо тут чудові люди, за яких я стою горою і які за мене стоять горою. Я знайшла тут справжніх сестер і братів по духу.

— За дев’ять років війни ваш штаб відправив багато допомоги на передову. Чим відрізняється волонтерство попередніх років і нинішнє? В якому режимі працюєте від початку масштабного вторгнення росії?

— У попередні роки війна була більш позиційна, тоді виникали одні потреби, нині — інші. Раніше бракувало амуніції, їжі, медикаментів, тепер — техніки. Хоча наша волонтерська організація невелика, але ми гнучкі до викликів. Зосереджуємося на реальних потребах. Почалося повномасштабне, шукали бронежилети, каски, шоломи. Моніторили по всьому світі, замовляли всюди, де тільки могли. Нині військові вже забезпечені цим. Коли стало очевидним, що війну не виграти без новітніх технологій, ми переключили нашу енергію.

Розпочали збори на безпілотні літальні апарати, тепловізійні приціли, автомобілі. Наявність автомобіля — це можливість доправити боєкомплекти, продукти харчування, вивезти поранених із поля бою. Технічні засоби — це збережені життя. На початку повномасштабного вторгнення банківські рахунки штабу блокувала система через значні надходження. Довелося пройти перевірку. Ті надходження ми використовували на потреби захисників упродовж дев’яти місяців. Потім почали оголошувати нові збори. Наш штаб знають багато людей і довіряють нам. Завжди оприлюднюємо прозору звітність. Усі закупівлі — це донати тисяч небайдужих.

— Ваші благодійники — це постійне коло людей?

— Через штаб донатять наші друзі, знайомі, всі ті, хто довіряє нам. Не раз журналісти запитують, скільки за роки війни ми відправили на фронт автомобілів. Не можемо назвати точної цифри, бо не рахували (усміхається, — авт.). Можливо, колись сядемо і підрахуємо. Були поїздки, коли ми доправляли на передову по п’ять автівок. Найґрандіозніший наш збір — на придбання антидронової рушниці для 105-ої бригади.

Ми довго обдумували, чи братися за нього, бо сума величезна — 15 тисяч доларів. Дякуємо людям, які підтримали і допомогли. Зазвичай загальна вартість допомоги, яку доправляємо під час однієї поїздки на фронт, складає 20-30 тисяч доларів. Коли переганяємо автомобіль, то водночас доправляємо безпілотники, тепловізори, різну оптику, генератори та ін. Стараємося мудро спланувати маршрут, бо пальне дороге. Економно ставимося до ресурсу, який нам довіряють люди. Щось самі закуповуємо з необхідного захисникам зі зборів, щось нам передають небайдужі. Співпрацюємо з різними підприємствами, фермерськими господарствами.

Так, від 2014-го року нам потужно допомагає ТзОВ «ЛЕВ». Генератори, тисячі кілометрів кабелю, кошти на автомобілі, на тепловізори та інше спорядження для воїнів — все це від щедрого серця їхнього колективу. Якось ми порахували, що від початку повномасштабного вторгнення через нашу організацію товариство передало понад 50 генераторів різної потужності. Було, що від колективу вони зібрали на автомобіль 2,5 тисячі доларів. Від початку війни нам постійно допомагає Збаразький комбінат хлібопродуктів — закуповували берци, амуніцію, старлінки, безпілотники та ін. Нещодавно придбали зарядну підстанцію для захисників. Допомагають також фермерські господарства нашого краю. Потужно працюють і підтримують нас друзі з Львівщини. Донатять добродії з-за кордону. Завжди активно допомагає нам Марійська дружина церкви Непорочного Зачаття міста Хамтремік (США).

Наша землячка Ольга Войтків у США разом із однодумцями також організовують збори. Вже передали не одну тисячу доларів на українське військо. Коли після масштабного вторгнення логістика обвалилася, важко було придбати технічні засоби, то нам суттєво допомагали друзі в Італії, Польщі — закуповували необхідне, докладали свої кошти, згуртували довкола себе людей, які вболівають за Україну. Ми всім безмежно вдячні, бо тільки разом можливо щось зробити.

— Ви віддаєте багато часу і сил для волонтерства. Що для вас означає ця праця?

— Хочу потім із чистою совістю сказати дітям, що я зробила для нашої країни все, що могла. Це мій перший мотиватор. Другий — не можу залишатись осторонь. Уже дев’ятий рік нашу країну хоче знищити страшний агресивний ворог. Росія не зупиниться навіть, якби були спроби все заморозити. Ворог просто накопичить сили і знову буде робити те, що робить. Можливо, навіть ще агресивніше. Наші волонтери їздять на фронт і бачать масштаби війни. У попередні роки наші воїни пережили Іловайський котел, Дебальцевську трагедію, штурм Донецького аеропорту, а нині росіяни зрівняли із землею багато наших міст і сіл. Маріуполь, Волноваха, Бахмут, Соледар, Буча, Ірпінь, Ізюм…

Безмежно багато знущань, багато братських могил… Якось знайома із Рубіжного промовилась, що мав би бути день їхнього міста, якого, на жаль, вже нема… Це винищення української нації. Росії не потрібні українці, бо бачимо, як вони безжально вбивають мирне населення. Наша земля їм теж не дуже потрібна, бо все випалюють. Що ж тоді треба? Росіяни вважають себе великою нацією, а насправді вони — примітивні завойовники. Вся їхня історія просякнута брехнею та кров’ю невинних. У їхнього недопрезидента і його оточення — свої хворі амбіції. Якщо раніше я ще якось намагалася зрозуміти, що керує росіянами, шкодувала їхніх дітей, які зростають у диктатурі, то нині в мене вже нема ні краплі жалю. Натомість є велике бажання, щоб росія розпалась. Бо поки вона існує, Україна не матиме спокою, як і увесь світ. Росіяни упродовж століть принесли багато горя й біди сусіднім народам. Треба поставити цьому край.

— Щоб перемогти, ще потрібно багато зусиль. Волонтери не мають права втомлюватися?

— Нещодавно до нашого штабу прийшов 10-річний хлопчик і приніс 31 гривню на допомогу захисникам. Продав свій малюнок! Ця дитина вже стала на шлях боротьби за свою країну. Випадок окрилив мене!

Ми дорослі не маємо права бути осторонь, шукати собі якісь виправдання, думати, що нас омине ця війна. Нікого не омине. Вочевидь, байдужіють ті, чиї рідні не на фронті, хто не провідував поранених у госпіталі, хто не знає про реальну ситуацію на фронті, хто не спілкується із захисниками. Воювати доведеться більшості. Бачимо, що вже і жінок будуть брати на військовий облік. Мені дуже хочеться, щоб той хлопчик та інші діти, які приходять до музею чи приносять допомогу для війська, жили у вільній країні.

Щоб дівчатам не потрібно було обрізати коси і шнурувати берци, а хлопцям — брати до рук зброю. Хочу, щоб наше покоління об’єднало зусилля і побороло ворога. Хоч наші діти теж переживають жах війни, бачать розруху, але будуть знати, що в них під ногами рідна земля. А вони мають із нас взяти приклад і зробити все можливе, щоб Україна процвітала, щоб в ній жила здорова і щаслива нація.