Прийшла по допомогу й почала допомагати: як переселенка з Донеччини стала волонтеркою на Закарпатті
На момент повномасштабного російського вторгнення Єві, доньці переселенки з Покровська на Донеччині Анастасії Куруц був рік і одинадцять місяців.
– Я дуже хотіла присвятити весь свій час дитині, поки вона така маленька. Але довелось почати працювати практично одразу після переїзду – бо я розуміла, що заощаджених до воно масштабного вторгнення грошей нашій родині вистачить максимум на півроку, – каже 32-річна Анастасія.
Її родина опинилась у місті Іршава на Закарпатті 27 лютого 2022 року – бо саме тут мешкали близькі її чоловіка.
До того, як народити доньку й піти у відпустку з догляду за дитиною, Анастасія працювала в кількох структурах, причому дуже різних. Зокрема – менеджеркою у фірмі, яка виробляє та реалізує будівельні матеріалі, та на освітній он-лайн платформі редакторкою. Саме на ці дві роботи Насті й повернулась після переїзду до Іршави, щоб мати дохід на новому місці.
Не знала, де себе діти – й побачила дефіцит робочих рук
При тому, що після переїзду в Анастасії були певні підтримуючі фактори – розуміння й допомога чоловіка й свекрів, дитина, дві роботи, на яких вона має давно напрацьовану репутацію – вона все-таки у прямому сенсі не знала, де себе діти з моральної, психологічної точки зору.
У Покровську залишались – і зараз залишаються – її батьки, причому батько працює у критичній інфраструктурі й після кожного обстрілу бере участь у відновленні залізниці, ризикуючи життям. Бути спокійною в таких реаліях на новому місці, маючи відповідальність за маленьку дитину, було навряд чи можливо. Настя переживає за батьків цілодобово, телефонує їм щодня, відстежує усі зведення про обстріли прифронтової Донеччини. І одразу після переїзду все це давалось значно важче, ніж зараз.
…Іршава – місто досить маленьке, тут проживає понад 9 тисяч осіб, у селах громади – ще трохи більше 2 тисяч. Тому на якомусь етапі багатьох просто починаєш пізнавати в очі, вітатись на вулиці. Так Настя познайомилась із місцевою психологинею – кілька разів просто зустрілись на вулиці, почали вітатись, згодом спілкуватись… Дізнавшись про те, що Настя має серйозні психологічні проблеми через війну й вимушене переселення, жінка почала їй фахово допомагати – безоплатно.
– Допомога справді діяла, – каже Анастасія. – Хоча те, що я іноді робила в той період, зі сторони могло видаватись дивним.
Наприклад, було таке, що вона сиділа на самоті біля річки Іршавки (до речі, завдяки ініціативі Насті запрацювала програма, за якою річку починають очищати від великогабаритного сміття – про це далі), сиділа й просто балакала до води… Розповідала воді про свої біди й ніби дослухалась до відповідей…
– Піднімаю голову – а на мене з іншого берегу батюшка дивиться й хреститься, – згадує Анастасія. – Напевно, вигляд у мене був – як у навіженої.
Двох робіт і щоденного побутового навантаження, материнських обов’язків для неї було замало, щоб відчувати свою причетність до загальної справи – до справи досягнення Перемоги. І це змінилось у той день, коли трохи понад рік тому Настя прийшла в одну з місцевих громадських організацій, щоб як переселенка отримати гуманітарну допомогу.
– Я прийшла по допомогу й побачила, що тут потребують моєї допомоги, – каже жінка. – Побачила, що в місцевих волонтерів є величезна потреба в робочих руках, а цих рук – шалений дефіцит. Адже треба допомагати і військовим, і переселенцям, і ув’язненим, і безлічі інших вразливих людей.
І вона включилась в роботу буквально одразу, того ж дня. Для початку допомогла з сортуванням і роздачею «гуманітарки». А далі це стало ще одним її обов’язковим навантаженням – плюсом до двох робіт і родини.
Просто як громадянка України
У подальшому Анастасія в основному зосередилась на допомозі переселенцям, хоча великий відсоток своїх зусиль витрачає й на проєкти, пов’язані з благоустроєм і розбудовою міста, в якому наразі мешкає.
– За перші місяці перебування в Іршаві я сама пройшла всі можливі перепони, які тільки може пройти переселенець при оформленні документів. І стикалась із повною відсутністю розуміння й професіоналізму з боку тих чи інших служб. Доводилось телефонувати в Київ на гарячі лінії, щоб змушувати тиснути на місцевих чиновників і змушувати їх працювати належним чином.
Попри те, що переселенці в цілому «мандрують» по країні вже понад дев’ять років, а у шалених масштабах «мандрують» понад півтора роки, державна система продовжує давати збої. І чимало ВПО у маленький на перший погляд Іршавській громаді й зараз звертаються до Насті, коли виникають ті чи інші проблеми з оформленням документів, виплат, іншої допомоги.
– Я в прямому сенсі беру кожного за руку і веду тим же шляхом, яким колись ходила сама, яким вже водила інших, – каже громадська активістка.
За рік діяльності її вже давно знають у всіх відповідних службах, і одна лише поява Анастасії Куруц у дверях кабінетів чиновників допомагає іншим переселенцям швидко вирішити їхні проблеми.
Докладає вона зусиль і до організації психологічної допомоги переселенцям – як групових тренінгів, так і індивідуальної роботи. Адже по собі знає, що в чому є величезна потреба.
До речі, наразі Анастасіє не є членкинею жодної громадської організації.
– Все, що я роблю, я роблю просто як громадянка України, – каже вона.
За цей рік – просто як громадянка України – вона написала кілька проєктів щодо благоустрою міста, які були підтримані міською радою, були профінансовані й уже почали впроваджуватись.
Так, один з них передбачає встановлення у місті зупинок. Другий – ремонт мосту в міському парку. Третій – очищення гірської ріки Іршавки від великогабаритного сміття (тієї самої, з якою Настя спілкувалась в рамках своєї особистої психотерапії, здивувавши священика). Здебільшого це величезні покришки від коліс, накидані сюди місцевими мешканцями. Правду кажучи, вона б і власноруч могла річку почистити – тим більше що за цей рік зібрала навколо себе команду однодумців. Але специфіка рельєфу і масштаби забруднення є такими, що для роботи потрібна спеціальна техніка.
Щодо команди – протягом року навколо Насті поступово групувались жінки-переселенки, які – так само, як і вона – шукали, де себе діти. Тобто, прагнули на новому місці працювати й на справу Перемоги, й для покращення життя громади, яка їх прийняла. У невеликому місті всі вони на виду, регулярно пересікаються у певних установах, отже, давно перезнайомились. Хоча бувають і винятки. Так, вже у вересні цього року до активного оточення Анастасії долучилась Надія Корнійчук.
– Ми познайомились на тренінгу, і я дуже здивувалась, як ми могли жодного разу не бачитись раніше, проживши в одному маленькому місті півтора роки, – каже Анастасія. – Виявляється, Надя весь цей час мало виходила з дому, мало спілкувалась.
Практично всі переселенки, які разом з Анастасією задіяні у громадській роботі – це сімейні жінки у віці 30-40+ років, усі мають дітей і всі працюють. Дехто дистанційно у тих установах чи підприємствах , де працювали до переселення, дехто знайшов нову зайнятість.
Анастасія відстежує діяльність практично всіх громадських активістів усього Закарпаття, а не лише Іршавської громади, намагається брати участь у максимальній кількості заходів – не лише допомагати іншим, а й навчатись, брати щось корисне для себе там, де це можливо. І напрацьовувати корисні контакти. Вона любить і вміє співпрацювати з людьми – як у тій роботі, де ти «на роботі», на зарплаті, так і в усіх інших сферах.
За фахом вона є екологом, але ще після закінчення вишу зробила висновок, що працювати за дипломом (принаймні на цей час) не буде:
– Я зробила висновок, що, працюючи в цій галузі, в нашій системі обов’язково треба брати участь у корупційних схемах. А я так не можу.
Тому вона завжди працювала лише там, де корупція неможлива як така.
Ще до переїзду в Іршаву їй доводилось у професійній діяльності певні речі «піднімати» з нуля. Наприклад, Анастасія співпрацювала з підприємством, яке першим вивело на ринок України продукцію з амаранта (інша назва рослини щириця). Тут, до речі, Насті стала в нагоді освіта еколога.
– І зараз, коли я бачу на полицях різних магазинів ту чи іншу продукцію з олією амаранта, пишаюсь тим, що мала пряме відношення до її появи на українському ринку, – каже Анастасія.
Пізніше так само вона брала активну участь у «становленні на ноги» будівельної фірми, з якої згодом пішла у відпустку по догляду за дитиною й куди повернулась, переїхавши в Закарпатську область.
Ці роботи – як і нинішня громадська діяльність – передбачають уміння знаходити контакти, підтримувати стосунки з партнерами,
– Крім того, я й на роботі, і в громадській діяльності отримую задоволення від того, що мене поважають, зі мною рахуються, – зізнається переселенка.
Анастасія сприймає це як визнання власного інтелекту, власної працелюбства і як показник успішності своєї роботи.
Вона пробувала себе в різних сферах (часто в кількох одразу, як і зараз) і наразі визнає, що в подальшому хоче присвятити себе по максимуму громадській діяльності.
– Я тут себе знайшла, – каже Вона. – І тепер точно знаю, що робитиму, коли повернуся додому.
Юлія Сабаєва