Як відомий маріупольський репортер врятував себе та голуба, а зараз у Бельгії випускає газету, - ФОТО

Журналіст та фотограф Микола Рябченко виїхав з Маріуполя 17 квітня: організувати перевезення кількох людей, кішки та... голуба вдалося не одразу. Тепер пан Микола мешкає у Бельгії, де продовжує випускати газету “Домаха”, розповідаючи про Україну за кордоном, та відновлює унікальну фотовиставку, на якій зафіксовані події у Маріуполі у 2014-2015 роках. 

Вода - розкіш та смертельний ризик

Микола разом з мешканцями будинку, котрі не встигли одразу поїхати, пережили кілька тижнів масованого бомбардування. Спочатку залишався у квартирі, але після потрапляння у приміщення поруч - спустився до підвалу. Там на той момент переховувалося майже 200 людей. 

“Бомбили квадратами, районами — безкінечно.  Тоді у нас без зупинки бахкало тиждень, - згадує чоловік події минулої весни. -  Тільки в нашому будинку померло від стресів під час обстрілів сім мешканців. А хлопця поранило: танк заїхав прямо у двір, стояв на доріжці, пальнув по будинку, хлопця посікло осколками. Потім його до лікарні відвезли на російському БТРі. Страшно було, важко було. Хліба не бачили 18 днів, з 2 березня не було води, світла, газу”. 

Щоб забезпечити водою себе та сусідів, пан Микола часто ходив до джерела. Там доводилося довго стояли в черзі, по якій завжди стріляли. Якось поїхав до іншого району, сподіваючись швидше набрати. Каже, бачив, як снаряд влучив в бік будинку. Це було страшно. Але внутрішній репортер в голові каже інше - красива картинка, показова...

“У якийсь день був страшний обстріл, а я зібрався за водою, - розповідає пан Микола. - Повернувшись, два дня лежав, бо то було неймовірно страшно. Їздив з продуктами та водою до бабусі, яка жила у Кальміуському районі. Пробив колесо на велосипеді, а кидати шкода. І воду, яку набрав — теж шкода. Тоді це була майже розкіш. Тож, поки тягнув транспорт та воду на собі, прилаштовував велосипед у першому ліпшому дворі, запізнився переїхати блокпост - вже темніло. Почав розмовляти з військовими на ньому — типу, як вам тут, не холодно? Бо мені холодно й треба додому — от там, недалеко. А вони кажуть — йди звідти, бо навіть якби ми пропустили, тебе інші підстрелять. Тож пішов до порожнього підвалу якоїсь багатоповерхівки, вночі дуже замерз. А на ранок, як повернувся додому,  у нашому підвалі дуже тепло зустріли, жінки плакали, бо думали — все, пропав!” 

Тільки коли закінчилися масовані бомбардування і місто було повністю окуповано, Микола Рябченко зміг зібрати стареньку, щоб планувати виїзд. До цього ніхто не зголошувався їздити з одного району до іншого. Місто вже було закрито, але пощастило: допомогли виїхати знайомі.

Безкінечна дорога у 27 блокпостів 

Вибиралися, можна сказати, спонтанно: склали речі, посадили бабусю, яка не пересувається самостійно, і виїхали за місто. А там, згадує пан Микола, цивілізація, хоч і окупація: і продукти є на ринку, і ціна у два рази дешевше, ніж у місті. Пожили там тиждень-два, а звідти вирішили добиратися на таксі до Бердянська. 

“Таксисти тоді провозили без фільтрації: полями-городами. Зняли ми у Бердянську житло на пару тижнів, до речі, за символічну суму  - нам дуже сильно тоді допомогли ці люди, власники. Знайшли перевізника, щоб їхати у колонні на Запоріжжя. Коли завантажили все, думали — до волі залишився один крок”, - розповідає пан Микола. 

Вони доїхали до самих Пологів, перетнувши 27 блокпостів. На кожному пункті їх ретельно перевіряли буряти, чеченці, росіяни та ті, хто називав себе “ДНР-івцями”. Останні, як свідчить пан Микола, виявилися найбільш прискіпливими — перегортали догори дриґом навіть сумку з білизною старої пані. І постійно дорікали — мовляв, ви нас 8 років бомбили, от вам. 

Але прорватися у Запоріжжя не вдалося. З’ясувалося, що під Василівкою йдуть бої, тому усю колону розгорнули назад. Так, проїхавши майже 70% дороги, вони були змушені знов оселитися у Бердянську. 

“Через три дні ті самі перевізники запропонували спробували ще раз: за невдалий виїзд вони не взяли оплату. Тоді все пройшло успішно... Ці хлопці рятували людей, ризикуючи усім А ви б бачили, як на першому українському блокпості ми плакали та обіймали наших солдат!”

В Запоріжжі їх зустріли знайомі. Там були автобуси, які везли у різні регіони та країни. Вирішили їхати до Хмельницького, де допомогти обіцяв старий знайомий. Але першу ніч довелося спати на підлозі у спортзалі серед купи людей. Літня пані, якій вже 75 років, плакала: не так вона бачила власну старість...  Але потім знайомі допомогли знайти гуртожиток, де вони безплатно жили разом з військовими. Жили там, поки чекали оформлення закордонного паспорта для бабусі й... голуба. 

До Європи — зі своєю голубиною поштою 

Пану Миколі часто доводилося піклуватися про різних живих істот, котрі потрапляли в халепу: то у нього залишалися жити сусідські кішки, що травмувалися після падіння з висоти, то у вікна залітали птахи, яких він кожну зиму підгодовував біля своєї квартирки.

“Голуб вже давно жив у мене вдома, а коли у квартиру “прилетіло”, його поранило — зламалася нижня частина дзьоба. Їсти тепер він міг тільки з рук. Я знав, якщо його кину — птах загине з голоду. Тож, взяли клітку, посадили та повезли з нами. Ми й кішку з собою повезли, яку підібрали колись, але її вдалося залишили у Нікольському (Володарському), в першому пункті, де ми перечікували, у гарних людей”, - розповідає пан Микола. 

Вже у Хмельницькому, поки чекали на паспорт для бабусі, зробили й голубу документи — міжнародний ветеринарний паспорт, щеплення та кільце на лапку. Щоб той абсолютно законно, а не голубиною поштою, поїхав з ними. Він зміг перетнути кордон, пройшов митний контроль. 

«А що такого,  - жартує пан Микола, голуб - нормальний, перевірений». 

Хоча не все вийшло просто: в автобус у Бельгії не хотіли брати пасажира з птахом. Вже пізніше пан Микола дізнався, як на справді в країні дбають про комфорт братів наших менших: щоб завести кота чи собаку, тут треба отримати позитивний відгук від спеціальної комісії, яка перевірить, як тварина буде жити — чи достатньо місця у кімнаті, чи є аксесуари та іграшки, чи проживатиме тварина у нормальному психологічному кліматі.

У Антверпені пан Микола відвіз голуба у притулок за містом, згодом їм сповістили, що поранений маріупольський голуб отримав постійне місце проживання: бельгійці взяли його у родину. А розповідь про евакуацію з війни голуба та прохання його прихистити, яку написав пан Микола, надрукували у бельгійському журналі.

Це — маленький уривок історії голуба миру — з Маріуполя:

"За два місяці війни Курка пережив разом із нами ракетні та авіаційні бомбардування. У квітні 2022 року він був контужений. Посилене харчування, вітаміни та природний імунітет допомогли йому одужати. Він ожив і став таким же моторним, як і раніше, але перестав літати і їсти самостійно.

Голуб утікав разом з нами з Маріуполя з території, що окупована російськими військами, у котячій клітці. Перетнув 27 блокпостів окупантів та лінію фронту у Запорізькій області. Волонтери та журналісти зустріли нас у Запоріжжі та прозвали нашу пташку Голубом Миру...”

Словом та фото 

Як і інші біженці, що рятуються від війни, Микола Рябченко стикається з безліччю проблем: від необхідності у поважному віці вивчати нову мову до пристосування до нових реалій. Але він не скаржиться, бо вважає, що бельгійці роблять для українців дуже багато. 

“Просто не можу чути, коли ті, хто отримує якісні умови для життя та всебічну допомогу, вимагають ще чогось. Нас все влаштовує, ми вдячні бельгійцям за допомогу!” - каже пан Микола від імені всієї родини. 

Стареньку влаштували у будинок для літніх людей, де займаються її здоров’ям, бо біженці без авто та знання мови не могли б їй надати такий рівень послуг, які вона отримує зараз. Донька може бачити її щоденно — будинок знаходиться через дорогу від притулку. 

Сам пан Микола теж наразі перебуває у подібному пансіонаті, але в іншому місті. Каже, після пережитого інсульту тут відчув полегшення — про його здоров’я дбають, до нього уважні та привітні. Один з тих, хто допомагає тут біженцям з України, виявився доволі відомим актором. Він сказав пану Миколі, що зобов’язання кожного бельгійця — підтримувати Україну. Що його дуже вразило. 

“Вчора до мене нарешті доїхало міжнародне посвідчення журналіста. Це важливо, бо я для місцевої української діаспори роблю газету, вийшло вже 5 номерів — і про маріупольців, і про історії цієї війни. Був номер про Євгена Коновальця, де колега зробив журналістське розслідування — все-все про його закордонне життя та зберігання пам’яті про нього”, - розповідає про свою діяльність пан Микола. 

Українська діаспора у Бельгії доволі велика. Дивно, але інколи з українцями тут співпрацюють і емігранти з росії. Як от пані Валентина, яка кілька десятирічь тому переїхала з росії. І тепер, відчуваючи провину своєї країни за те, що вона коїть в Україні, жінка намагається всіляко допомагати біженцям. Наприклад, організовує безоплатні тури по різних бельгійських містах для українців. 

“ Тут також багато чеченців, білорусів, які давно приїхали, хтось навіть тікав від війни. І відчувають свою провину. А ті, хто залишаються в росії — почувають себе нормально. Це дуже дивує”, - з сумом каже чоловік.  

Зараз пан Микола мріє відновити свою фотовиставку, яка згоріла в Маріуполі. Він зміг забрати жорсткий диск комп’ютера, де зберігалися фотознімки. Ця виставка об’їхала всю Україну — на ній світлини, які фоторепортер Рябченко зафільмував у 2014- 2015 в Маріуполі та поблизу. Зокрема — страшні фото з Сартани, де росіяни обстріляли процесію поховання. Там загинула дружина пани Миколи... 

“І обстріляний Східний мікрорайон, і наші мітинги, і всі знакові події того часу. Я хочу показувати всьому світу, як починалася ця війна. Нагадати, як ми намагалися кричати, показувати, фільмувати, щоб зупинити. Тепер є у мене й така місія! - каже Микола Рябченко. - Вважаю, що газета та фотовиставка — наш внесок у перемогу. Ми показуємо усьому світу, що можна очікувати від так званих “визволителів”. 

Не хочу травмуватися цим знову і знову

Микола постійно думає про рідне місто. Нещодавно усвідомив, як багато спільного у Маріуполя, власне, з Бельгією. Колись, на початку двадцятого сторіччя, бельгійське акціонерне товариство купило у Америки обладнання і побудувало сучасний на той момент завод, який потім радянська влада націоналізувала і назвала “імені Ілліча”.

“Сумую, звісно. Але, якщо чесно, їхати в усіяне трупами місто, якого вже й немає... Я не впевнений, що буду сильно рватися туди. Хоча це правильно — повертати своє і повертатися. Але ми тут цю неймовірну травму лікуємо, навіть ходимо до психологів на колективні заняття, щоб забути деякі речі. А там це буде постійна ретравматизація. Та й взагалі, не відомо, чи дотягну я до того відновленого Маріуполя. Але у перемогу я вірю — Слава Україні!”

ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629

ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой

ДИВІТЬСЯ нас на YouTube