«Інколи це просто принизливо…» Як колишня журналістка стала стрільчинею батальйону Тероборони, і через що вона вимушена проходити щодня

Повномасштабна війна в Україні суттєво збільшила кількість жінок у лавах ЗСУ. Право захищати свою країну перестало бути суто чоловічим. Проте армія, яка багато в чому наслідувала радянські традиції, виявилась не такою гнучкою та готовою до змін. 

Марина Молошна, в мирному житті – маріупольська журналістка, а зараз – бійчиня одного з підрозділів Територіальної оборони – відчула на собі, що таке – військова радянщина. 

Марина ніколи не хотіла бути військовою. Але 24 лютого все змінило.

«Це був емоційний порив. Я шукала, де можу бути максимально корисною для своєї країни. Не впевнена, що обрала правильний шлях, але в той момент у мене не було жодних сумнівів», - каже Марина.

На початку березня вона вступила до лав територіальної оборони Києва, а в середині квітня склала присягу як мобілізована.

«Ми з другом виїхали з Маріуполя і шукали можливості для того, щоб бути корисними, захищати Україну. Я приїхала в Київ, тому що це для мене рідне місто. Роки навчання,багато друзів… 

Потрапити до лав Тероборони в столиці виявилось складно через велику кількість бажаючих.

У результаті в батальйоні, в якому я опинилась, виявилось в 2 рази більше людей, ніж».

Марина пройшла навчання і стала стрільчинею. Чергувала на блокпостах зі зброєю, охороняла стратегічно важливі об’єкти.

«У перші дні це було - як гра. Багато емоцій, піднесений настрій. Пам’ятаю, 8 березня я чергувала на блокпосту, і машини, які проїжджали повз, зупинялись, і чоловіки дарували мені квіти. Це був абсолютний сюр – війна, зброя, а мені квіти дарують. За декілька годин чергування назбирала сім букетів. Це було неймовірно приємно.

Я не усвідомлювала в той момент, що все це – дуже серйозно, і що це зовсім не гра.

Холодним душем для мене став обстріл київської телевежі. У той день як раз моя рота чергувала – ми охороняли вежу. Просто везіння, що я була далеко від епіцентру вибуху, коли у вежу влучила російська ракета.

Але пощастило не всім.  У моїй роті були поранені, одна людина загинула. І це шокувало мене. Смерть була настільки поруч, що я відчула її холодний подих. Мені важко передати словами, що я відчула – це справжній холод. Ось коли кажуть, що ніби водою облило,  – точно так і було.

А після цього прийшло усвідомлення – ти, Марино, можеш померти в будь-який момент. Все по-справжньому. Ніякої гри. 

Коли це усвідомлюєш, вже не страшно, вже не панікуєш. Починається стадія прийняття».

 У квітні батальйон, де служила Марина, розділили на два окремих підрозділи. 2 тисячі бійців для батальйону забагато, тож тих, хто прийшли останніми, зібрали і створили новий підрозділ ТРО. Але зробили це в дуже  дивний спосіб.

«Рано вранці нас підняли всіх, посадили в автівки і повезли в невідомому напрямку. Ніхто не розумів, що відбувається. Дехто думав, що нас раптово відправляють на фронт, і вже телефонували рідним, прощалися. Було страшно через цю невідомість. І незрозуміло, чому не можна сказати людям, чому не пояснити.

Виявляється, нас привезли у Київську область, де і був розташований наш новий батальйон. Із цього моменту і почались мої проблеми…

До нас вийшов комбат. Коли побачив жінок серед тероборонівців, його трохи перекосило. Йому було важко стримувати своє роздратування. Виходець із радянської військової школи, цей чоловік і досі абсолютно переконаний, що жінці в армії не місце. І всією своєю поведінкою він своє ставлення демонструє щодня».

Одразу, в перший же день, комбат віддав наказ всіх жінок розподілити на кухню або в штаб.

«Це було дуже принизливо. Ніхто не спитав у нас, що ми вміємо, до чого маємо хист. Якщо жінка – йди на кухню. Хоча серед чоловіків в нашому батальйоні були такі, хто за фахом набагато краще впоралися би на кухні, ніж будь-яка жінка. Але кого це цікавить». 

Марину відправили працювати в штаб. Вона відповідає за забезпечення батальйону зброєю. Тобто щодня Марина збирає інформацію по ротах, якої зброї не вистачає, робить замовлення і стежить, щоб постачання було вчасне.

Проте вона скаржиться, що інколи працювати неймовірно складно через знущання командира.

Він зривається на дівчатах, тому що  їм важко дати йому гідну відсіч. Чому зривається? Бо настрій такий, неприємності або просто коли нетверезий.

«Наведу один приклад. Ми працюємо в штабі без вихідних з 8 години до тих пір, поки не виконаємо всю роботу. Зазвичай я виходжу з кабінету десь о 9 вечора, інколи пізніше. Протягом дня ми не маємо права залишати приміщення.

Того дня я вийшла у вбиральню і залишила телефон у кабінеті. Мене не було буквально декілька хвилин. Коли я повернулась, побачила в кабінеті нашого комбата. Він кричав: «Де вона лазить! Я ніколи не можу знайти її на місці!»

Я була шокована. По-перше, він ніколи мене не розшукував, не було таких випадків. По-друге, мене не було всього декілька хвилин. Коли він побачив мене, став кричати ще гучніше про те, яка я погана, нічого не роблю. А потім пішов, так і не сказавши, а нащо, власне, він мене розшукував. І таких прикладів – чимало.

Взагалі-то, об’єктивність вимагає сказати, що не всі дівчата працюють старанно. І мабуть, комусь комбат міг би дорікати. Але і серед чоловіків є такі, що роблять свою роботу добре, а є такі, що саботують накази. Це залежить не від статі, лише від відповідальності і вмінь людини».

Всі ці конфлікти зробили службу жінок в цьому батальйоні Тероборони нестерпною. 

«На початку літа я стала відчувати, що зробила велику помилку, погодившись на службу в армії. Я відчувала, що не корисна, не ефективна. І замість того, щоб дійсно допомагати країні, сиджу в тилу і вислуховую образи від чоловіка у погонах.

Але  влітку наш батальйон направили на фронт. Ми брали участь у визволенні Харківщини. До речі, щоб потрапити на фронт, нам, дівчатам, довелось щодня оббивати поріг кабінету командира батальйону. Він категорично відмовлявся брати нас на передову. Але ми ходили, ходили й ходили.

Останній раз він нарешті дослухався до моїх слів. Я сказала, що я – з Маріуполя. В моєму серці – біль. Я хочу бути там, де звільняють наші села і міста. Це важливо не тільки для мене особисто, але і для загальної справи. Бо як можна оперативно поповнювати запаси зброї, якщо твій батальйон за сотні кілометрів від тебе. І він погодився.

На фронті – не до скандалів та конфліктів. Всі працюють як загальний організм. Це – питання виживання.

Саме там я пережила першу найбільшу втрату, найбільший біль. У серпні під час нашого контрнаступу на Харківщині, біля селища Миколаївське, загинув мій друг, Володя, позивний «Морковка».

Він був рудий, веселий, дуже оптимістичний, мабуть, тому такий у нього був позивний.

Ми познайомились з «Морковкою» в травні. Я відповідала за забезпечення зброєю батальйону, а він – роти. Йому було 34 роки. Незадовго до ротації він одружився. Тепер я розумію, чому він так поспішав…

Я не знаю, як йому вдавалось, але його присутність робила проблеми – легкими, а життя – веселішим.

Наша рота йшла за ЗСУ, зачищала територію. По дорозі, по якій їхала машина «Морковки», вже проїхали перед тим десятки машин. Як так трапилось, не розумію, але машина «Морковки» потрапила на міну. Він загинув…

Коли мені сказали, я в це не повірила. А потім…

Потім в голові виник гул. Він заповнював мене зсередини. І вибухнув. Ні, це була не істерика. Це був вибух болю. Я погано пам’ятаю себе. Декілька днів не могла прийти до тями, не могла працювати. Мені здавалось, я не відчуваю нічого, окрім болю. І мені хотілося, щоб болю було ще більше, щоб боліло і не вщухало. Я навмисно перечитувала нашу з ним переписку, таку легку і веселу, як завжди, що розковирювати свою рану.

Тепер, обертаючись назад, я розумію, що «Морковка» щось таке відчував. Було у нього передчуття чогось поганого. 

Перед тим, як вже їхати під Харків, він заскочив до мене попрощатися. Обійняв, і ми так стояли з ним хвилин 15. Він так стиснув мої плечі,що аж боляче стало. Я все повторювала: «Морковка, що трапилось, Морковка. Ну скажи. Я не розумію».  А він тільки повторював – все буде добре, обіцяю.

Тепер я вірю в передчуття».

Наступного дня Володя Морковка наснився Марині. Вони йшли по квітучому полю. Було тихо і сонячно. Він йшов поруч, а потім раптом зник. Вона стала кричати, Володя, де ти, але так і не докричалася…

Через 4 місяці батальйон Марини Молошної повернувся на ротацію до Київської області.

В тилу для неї – найважчі дні. «В штабі не буває вихідних. Нас не пускають, тільки у короткі звільнення. А в ротах – лише навчання і то не кожного дня. У бійців з’являється багато вільного часу, а значить, багато порушень дисципліни. Але я сподіваюсь, що скоро ми знову підемо у контрнаступ. Дуже сподіваюсь, що вже влітку ми будемо визволяти Маріуполь…»

Після 10 місяців служби в армії, Марина Молошна впевнена, що жінок там  має ставати більше. І від того порядку в армії теж буде набагато більше.

«Коли нас буде хоча б відсотків 20 від особового складу (у підрозділі, де служить Марина Молошна, дівчат менше 10%. Хоча загалом, за словами Президента України Володимира Зеленського, нині в українській армії жінки становлять 22%, це один із найбільших показників серед країн Європи), ми зможемо стати такою силою, до якою командування вимушене буде дослухатись. Поки що вимушена констатувати: жінок не чують. Коли ми вносимо пропозиції щодо покращення роботи, дійсно дієві пропозиції, їх відкидають просто тому, що запропонувала жінка. І це дуже принизливо».

На думку Марини Молошної, є три речі, які необхідно зробити в армії якнайшвидше, щоб вона дійсно стала сучасною і потужною:

1.Позбавитися всього, що залишилось там від радянських часів. Наприклад, традиція збирати батальйон на ранковий гімн – на передовій, під час контрнаступу. У той час, коли взагалі-то заборонено військовим збиратися великими групами, її батальйон робив це під час контрнаступу на Харківщині. І це шокувало всіх. 

2.Взагалі заборонити командирам, які більшу частину життя командували в радянській армії, обіймати керівні посади зараз.

3.Треба мотивувати жінок вступати до військових вишів, отримувати освіту і ставати командирками підрозділів. 

«Я впевнена, це призведе до якісних змін в українській армії», - зауважує Марина Молошна.