Дитинство без паузи на війну, або Про що думають та мріють діти-переселенці

Під час великих потрясінь дорослі відчувають величезну відповідальність, намагаючись убезпечити родину, подбати про житло, роботу та харчування, розв’язати безліч питань, пов’язаних зі змінами у житті. Проте діти часто залишаються поза рамками будь-яких самостійних рішень, вони змушені адаптуватися до того, що відбулося без їхньої згоди. А втім, їхнє життя, у якому невпинно відбувається процес дорослішання, неможливо поставити на паузу. Тому вони дорослішають, як можуть, як виходить в таких непростих умовах. 

У цій статті своїми враженнями про те, що вони бачать навколо, поділилися з Донбас SOS троє юних переселенців.

У кожного з них свій біль, свій спосіб вижити в цьому моменті, свої страхи та радості. Велика мужність цих маленьких українців вражає: хтось вже домовився у дитячому садочку з польським другом, коли виростуть, йти воювати за Україну. Хтось радить не боятися на новому місці розмовляти українською, бо сам прийняв таке свідоме рішення. Хтось за вісім років війни навчився читати по обличчю тата-військового стан справ на фронті. Бо таке у них дивне дитинство. Дитинство на війні. 

Микита, 11 років. Донецьк — Курахове — Добротвір 

Фантомний біль

— Цьогоріч я перейшов до 6 класу. В травні було вже 11 років. Але мені здається, що я пам’ятаю, як 8 років тому ми виїжджали з Донецька. Згадується, як ми покидали з мамою місто, і стояли довго на якійсь дорозі. Батьки тоді мені казали, що ми просто їдемо до дідуся у містечко неподалік — Курахове. Потім ми поверталися, інколи навідували наш дім. Якось, коли ми туди поїхали, я пройшов повз мого будинку і вже не впізнав його. Ми зайшли, там наче все так, як було, але у пісочниці кришку зламано і двір дуже зарослий, бо його ніхто не прибирав. То мені було вже 5-6 років.

Там мама показувала красиві парки, і ми майже не відчували цю війну. Але бачив бігборди, на яких великими цифрами було написане число — 11.05. Я питав маму, чого це мене вітають — бо цей мій день народження. Мама говорила, що якраз через це ми й покинули наш дім. Коли я був маленький, вона не дуже пояснювала, що це за "референдум". Тоді я зрозумів, що воно точно не свято. І це було сумно — мати таке на свій день народження. 

Коли мене питають про повернення додому, я завжди думаю про Донецьк. Бо сподіваюсь, що він буде звільнений. І я там буду жити новим старим життям. І нарешті заведу собаку. Поки що, каже мама, ми не можемо це зробити, бо в орендованих квартирах часто не пускають з тваринами. Це може бути й скоро, і не дуже. Я не знаю цього. Це залежить від військових, які кожного дня виборюють нам таку можливість — вірити в повернення. І чекати. 

Сон у воротах

— У перші дні повномасштабної війни ми з міста поїхали у село до дідуся. Були там 2 тижні. А у березні батьки вирішили, що нам треба їхати звідти. Ми не знали куди, просто їхали від війни. Мені було дуже страшно. Не знаю, як це описати, майже весь час думав, що можу у будь-який момент втратити маму і тата. Було більше страшно, що будуть бомбити. Один раз по нашому селу, де ми ховалися у дідуся, прилетіли Гради — знаєте, це коли лягають багато снарядів одразу. Можна сказати, що прямо по сусідньому будинку й попало. Коли людина чує звуки пострілів, вона має б бігти до підвалу, звісно. Але у нас лінія фронту — то ж вибухи чутно майже завжди. Але вони трохи дальше, ніж на такій відстані, щоб хотілося бігти ховатися. А того разу було не так. Виходить, хоч і звик до звуків війни, я все одно дуже боявся. 

Ми вирушили на своєму мікроавтобусі, він вантажно-пасажирський, куди похапцем накидали речі та робочі інструменти, а я, загорнутий в ковдру (було дуже холодно), спав на задньому сидінні… Їхали чотири дні, бо було дуже багато машин на трасі. Мама по дорозі всіх обдзвонювала і питала, де можна зупинитися. Їхали втрьох — ми дуже вмовляли дідуся, але він сказав: тут мій будинок, я тут і залишуся. Він там і зараз. 

Перший день ми довго стояли в заторі. Тільки ближче до ночі змогли залишитися у друзів у Кропивницькому. Там чули, як виє сирена тривоги. А зранку вже з цими друзями поїхали у напрямок Львова. Наступну ніч ми спали під Уманню — у машині. На щастя, хоч тоді там сирен не було. Я спав на зручному сидінні, а батьки перепочили 3 години та ми поїхали знов. На третій день зупинилися у містечку під Тернополем, ночували у спортзалі. Це був дивний досвід. Я багато разів забивав м’яч у воротах, стояв на воротах, але жодного разу я не… спав у воротах. І тільки на четвертий день ми приїхали до Добротвору — це невеличке містечко на Львівщині. 

Футбол

— Вже у Кураховому я пішов на футбол. Це хобі зовсім не спадкове — батьки навіть не цікавилися Євро-2012, який проходив у Донецьку! А у мене завжди були м’ячі, я любив грати ними з друзями з маленького віку. Якось мама знайшла в інтернеті повідомлення, що є набір до футбольної команди. Правда, з 6 років. А мені було чотири… Як не дивно, мене взяли і я грав з дітьми, які на 2 роки старші. Пам’ятаю, тренер казав, що побачив у моїх очах вогонь, так сильно я хотів грати.

Мені досі не набридло. Перший час, як ми приїхали на Львівщину, просто роздивлялися місто, облаштовувалися на квартирі, я намагався вчитися. Але у мене не було робочого столу, тож знайшли дошку, на якій я на ліжку писав та виконував всі завдання. 

Здавалося б, було не до футболу. Але Новою Поштою переслали з Донеччини все моє футбольне знаряддя — форму, бутси, м’яч. Пізніше ми побачили неподалік футбольне поле. І все  — так почалися тренування в місцевій команді, потім я доєднався до проєкту ФК Шахтар. Нещодавно брав участь у турнірі у Рівному, у складі команди дітей ВПО (були діти з Лисичанська, Маріуполя). Ми, вперше побачивши один одного, виграли цей турнір. Граю й за місцеву команду, і за львівську — мене часто беруть для підкріплення. 

Друзі 

— Більшість моїх друзів — це однокласники, які теж грали у футбол. Майже всі вони виїхали з Курахового. Дехто навіть дистанційно вже не вчиться у нашому ліцею. То можна сказати, що я остаточно з ними втратив зв’язок. Із тими, з ким я продовжую навчатися разом, досі спілкуємося.

Я завжди нормально сходжусь з новими людьми. Іноді я бачу переселенців мого віку, хто навіть не виходить на вулицю, бо думають, що мовний бар’єр може завадити їм спілкуватися. Знаєте, ці страхи — начебто вони не зможуть говорити українською, чи їх не зрозуміють, якщо прийдеться казати російською. Соромляться, що не дуже гарно розмовляють. Я вирішив не баритися та одразу почав говорити українською. Тому в мене з цим все ок. 

Я не уявляю, що б робив, якби не моє хобі. Мені не потрібно було шукати спосіб знаходження нових друзів, кола спілкування, оточення. Футбол дав мені все й одразу.  Я б порадив всім, хто змушений переїздити в нові міста та області, не соромитися —  виходити до людей, говорити, розповідати про себе. І українською — це теж не дуже складно, головне, просто не боятися та почати. І використовуйте спорт! Думаю, всюди є можливість займатися тенісом, хокеєм та чим завгодно. Спорт допоможе це все пережити.

Герман, 13 років. Бахмут — Кропивницький 

Жахіття наяву

— Ми не збиралися нікуди їхати з Бахмута. Я ніколи не хотів звідти виїжджати, це було б сумно. Бо саме тут в мене багато найкращих друзів. Так, на мене морально тиснуло розуміння, що, мабуть, доведеться. Бо все більше і більше вони на нас тиснули.  

Ми навіть 23 лютого, зараз я б вже сказав, — перед війною — гуляли з моїм другом по місту. А 24 зранку, коли у нас світло то вмикалося, то вимикалося, всі намагалися розібратися, що насправді відбулося, він мені телефонував і питав: «Герман, а тебе випустять гуляти?». Бо як він прокинувся, батько сказав: «Лягай спати, сьогодні до школи не йдеш». І він думав, що просто можна гуляти, як під час карантину.

Але, якщо сказати чесно, у той ранок я теж мало чого зрозумів. Мій будильник задзвонив чогось на годину пізніше, тож я проспав на заняття. Кажу мамі, а вона: «Лягай, то ти ще спиш». Потім вона пішла на кухню, а мій телефон вже розривався від сповіщень. Я одразу почав читати новини, а у телеграм-групі  вже викладали відео обстріли різних міст. І так, я тоді подумав, що досі сплю. Просто наснилося жахіття. 

Мені не можна телефонувати батьку, щоб щось спитати, можу тільки писати. Він сам телефонує, коли може. Та що вже питати, коли всі новини такі… Коли я все зрозумів, сидів обхопивши руками голову. Бо вже знав, що це не сон. Мама сказала, що почалася велика війна і більше у школу я не піду. Заснути більше не зміг, лежав та якийсь час дивився у стелю.

Вибух поруч

— Той вибух був особливий. Це коли потрапили у військову частину. Вона поруч з нами. Навіть не можу розповісти, як це було. Бо це жахливо. Ні, не можу передати словами, вони не передають всього, що я тоді відчував. Ми рятувалися у коридорі між двох стін. Пам’ятаю, ми того вечора дивилися телевізор і почули гучний вибух. Дуже гучний. Підскочили, почали надягати на себе речі, які заздалегідь підготували на такий випадок. Мама пішла одягати мого брата, а мені сказала саджати в переноску свого кота. Згадав! Там був смішний момент. Поки я всюди шукав кота, він лежав лапами до гори і спав. Такий вибух, ми бігаємо по квартирі, а він розвалився і спить!

Вже після цього ми знали, що поїдемо з міста. Батько сказав, щоб ми не хвилювалися, бо поїдемо недалеко. Ми вночі збирали речі, спакували валізу, дві сумки, я підготував переноску для нашого котика. Десь о 6 ранку приїхав батько, подзвонив у двері, з просоння ми не зрозуміли, хто там. І не стали відчиняти. Тоді він нам вже телефонує — чого батька додому не пускаєте? Він сказав, що нам потрібно от прям зараз виїжджати, бо в нього немає більше часу, щоб нас супроводити — він має бути на своїй роботі. Але мама чекала, поки молодший брат проснеться, бо він у нас маленький сонько. Поки він спав, ми з батьком носили речі до машини.

Чого я боявся найбільше? Хм… Взагалі — мені дуже шкода молодшого брата, він міг цього всього злякатися. Коли тоді бахнуло, подумав: «як шкода брата…». Він ще маленький, не бачив нічого в житті. 

Батько

Батько зазвичай мовчазний. Він ніколи не говорить з нами про війну. Взагалі. Бо у нього така дуже складна робота. Він військовий. І через те бачить всі реалії війни. Тож не хоче, щоб діти про це знали. Думаю, він нас наче оберігає. 

Я взагалі нікому не кажу, що боюся цієї війни. Але думаю, що це можна побачити по моєму обличчю. Коли батько засмучений, я бачу це по його обличчю. Він багато років у війську, я вже навчився. Коли він до нас приїжджає, то майже не посміхається. Дуже радію, коли в нього є хоч маленька усмішка. Тому сам не питаю про війну, не хочу його засмучувати таким. 

У Дніпрі ми були всього два тижні. Батько сказав, що нам треба їхати далі. І знов приїхав дуже рано, але тут ми вже зібрали всі речі та були готові їхати. З того моменту ми живемо у Кропивницькому. Тут теж не дуже тихо. Останній раз 13 ракет прилетіло по маленькому аеродрому. А він навпроти нашого балкона. І тоді здалося, що балкон почав хитатися. 

Намальований мир

— З мамою я трохи розмовляю про війну. Вона також військова, але зараз вдома з маленьким братом. Взагалі, мені більше нема з ким зараз розмовляти. Всі друзі роз’їхалися, хто куди. Завести нових якось тут не вийшло. Деякі однокласники досі в Бахмуті. З ними немає зв’язку. З Яриком, який тоді мене кликав гуляти, я спілкуюсь онлайн. Ми продовжуємо вчитися у нашій бахмутській школі.  

Думаю, що війна має закінчитися. Бо наші військові дуже швидко звільняють території, в них такий войовничий дух! Думаю, ми повернемося до Бахмута, але на жаль, для цього потрібно багато часу. 

Я маю хобі. За допомогою малювання відволікаюсь від проблем. Це як скинути щось важке з плечей. Стало сумно чи рознервувався — йду малювати. Я дуже люблю комікси. Вони дуже різні, хоча інколи люди думають, що це щось дитяче та розважальне. Перший, який я прочитав, це взагалі комікс про війну — “Перехрестя”. Там 9 історій про людей, котрі пережили окупацію чи полон, або жили під обстрілами — ще з 2014 року. Для мене ці враження виявилися дуже важливими. Мені подобаються історії, котрі розповідаються картинками. 

Якби я малював комікс, він був би про мир. Зараз потрібно про мир. Це наче говорити про минуле життя, де не було війни. Або про майбутнє, де вже її немає. Якщо все ж історія про цю війну, найяскравіша картинка була б такою: вулиця наша, залізні їжаки на ній. І білборд з написом про російський корабель. 

Коли буде перемога, я б хотів, щоб про перемогу мені сповістив батько. Бо він і є мій справжній захисник. 

Олександра, 6 років. Київ — Варшава 

Картоплесховище 

– У Польщі я сьогодні була у зоопарку, тут тварини схожі на наших. Я вже так давно не була в українському, що й забула, які є в нас. Понад місяць не була вдома. Або, може, й три роки. Бачила зараз білих ведмедів, вони так спали, склавши лапки. Ще слонів та бегемотів. Їм не холодно тут — у Польщі тепло. Поїхали ми з дому, бо війна. На дачі ми чули вибух. Ми там були з бабусею, дідусем, мамою і татом. Ой, без тата, його не було! І з собачкою. Ми з ним злякалися вдвох однаково. Коли була ніч і світломаскування, я якось сиділа під столом, щоб мого світла не було видно. А собачка сидів у бабусі на колінах. Прямо над нашим домом пролетів винищувач. Було дуже гучно, то я злякалася. Почула його і ревіла на весь дім. Я сиділа в коридорі в навушниках і замотана в матрац. Щоб мене не вбило.

Але то був український винищувач. А ось над нашим київським домом якось літав російський літак! Це нам консьєрж Міша розповів, він там був тоді. На дачі у нас не було підвалу і дідусь зробив сховище з великого ящика, де зберігали картоплю. Там поміщалися тільки діти — я, сестра та подружка. До нас через паркан перелазила сусідська дівчинка, ми гралися та сиділи на матрацах у картоплесховищі, як картопля! 

Сердечка 

– Тата бачила давно на власні очі, а по відео ми спілкуємося щодня, телефоном. Тато знімає війну, щоб показати її іншим людям. Щоб вони не думали, що вже можна вертатися додому. Ще ми збираємо сердечка для тата. Коли бачимо десь на вулиці чи в магазині, чи де-інде. Фоткаємо та надсилаємо татові, і виставляємо на спеціальній сторінці в Інстаграмі. Це може може бути плямка, схожа на сердечко, крапля такої форми, буває, на книжках малюнок, кульки надувні у вигляді серця. Їх в нас вже 150! Тато дуже щасливий від них.

У садочку я, буває, плачу за татом. Скучила. Вихователька нічого не казала, як я плакала, плескала по спинці і пояснювала дітям, чого я плачу. 

Іграшки

– Тут тільки ми з мамою. Дідусь має батат, бабуся — виноград, а пес — бабусю, він не хоче їхати без неї. Над ними там ракети пролітають, коли летять на Київ. Я боюся, що ці ракети впадуть на наш будинок. Я ходила на мітинг і намалювала плакат. От там той червоний будинок в центрі – то наш. Хотіла вивчитися на виховательку та художницю. Бачите, я намалювала коня, який везе дядю. Їде на ферму, везе сіно давати тваринам. Я таке малювала в садочку на конкурсі, але вони сказали залишити картину їм. То це вдома вже авторська копія.

А ще я боялася, що мої іграшки, які залишилися вдома, заберуть росіянці. Я не знаю, може, вони схочуть вкрасти їх. Знаєте ж, вони забирають телефони, дорогі речі. Будинки, дерева, людей. Наша подруга Люба розповідала про це, вона була в нас у гостях у Варшаві, а до цього була в окупації і в полоні. 

Садочок 

– У Польщі, коли я була в садочку, включали сирену, щоб згадати людей, які летіли у Росію, а Росія збила цей літак. Люди тоді загинули, то на пам’ять про цих людей поляки включають сирену, а не через обстріли. Але я злякалась. Бо було дуже голосно, я боюся, коли голосно. В садочку з українців там тільки я і ще одна дівчинка. А я спілкуюсь з хлопчиками, вони поляки. Я вже вивчила польську, щоб з ними розмовляти. Але до школи я піду в Києві, впевнена. Тут тепер усі знають, що я з України. Я пишаюся тим, що українка. Я ж розмовляю українською! От в Англії розмовляють різними словами, але англійською, у Німеччині — німецькою, а я українською, бо ж з України. Інколи люди з України говорять російською, але я знаю, коли це не наші, а росіянці. Бо вони злі та дурні. Взагалі, Україна велика, більша за росію. Ну, росія трохи більша, але тому, що вона забрала у нас Крим. Я там ніколи не була. А у Херсонській області була, там теж війна зараз. Там мої дядько, тітка, бабуся.

Мій польський друг Теодор співає “Стефанію”, знає всі слова. Сам вивчив, бо йому подобається Україна. Ми вже домовилися, що, якщо війна не закінчиться, підемо разом воювати за Україну. Але, може, закінчиться. А, може, ще одна прийде...