Ресторатор Asan Budzhurov: Кримські татари для росії як камінь у чоботі
Нещодавно в самому серці Чернігова, біля площі, відкрився новий ресторан «Софра». Заклад присвячено кримськотатарській кухні. Сама по собі це вже цікава подія, бо це перший новий ресторан, який відкрився у Чернігові після початку війни. Ми поспілкувалися з автором бренду «Софра» Асаном Буджуровим про гастрономію, Крим та жагу до свободи.
- Пане Асане, коли до Вас прийшла ідея створити гастрономічний заклад?
- Ідея виникла взагалі доволі давно, ще коли я жив у Криму і працював архітектором. А коли вже переїхав до Києва і побачив, що тут люди не знайомі з татарською культурою, не знайомі з нашою кухнею, автентичними смаками… Тоді виникла ідея знайомити людей з татарською культурою шляхом кухні, бо кухня — вона задіює одразу чотири відчуття: дотик, смак, зір, нюх. Тобто ви всіма органами відчуваєте це, і ознайомлення проходить максимально правильно, швидко й повноцінно.
- Отже, почнемо з бізнесових питань. Скажіть, будь ласка, чи не було відверто стрьомно розпочинати бізнес у Чернігові, на прикордонній території?
- Скажу, що бізнес — це завжди певні ризики, і ми починали цей проект з нашими партнерами ще до війни, у січні, а в лютому завершились повні наші перемовини, і ми запустили цей проект. Планувався він до запуску на 20-ті числа березня. Взагалі проект “Софра” народився тоді, коли долар з 8 стрибнув до 40 у 2014 році, тому в принципі ми звикли до ризиків, і завжди кожен наш проект був такий дуже амбітний та ризиковий. Ну, як і тут, у Чернігові.
- Уся команда чернігівської “Софри” зараз складається з місцевих хлопців і дівчат?
- Хлопці та дівчата з Чернігова, котрі приїжджали до нас, училися, ми їх навчали, і наша команда приїхала зараз, допомагає, навчає тут, на місці, і запускає цей проект. Тому все проходить через нас, щоб уникнути можливих нюансів і щоб гості отримували саме смак Криму.
- Ви казали, що працювали архітектором. Чому переїхали в Київ? Чи це вже була частина Вашої місії створювати гастрономічний бізнес, чи так склалися якісь інші обставини?
- У Київ я мав переїхати через свою громадську діяльність у 2014 році, коли все почалося в Криму. Я не міг там більше залишатися з політичних причин. Тут закінчив дипломне своє проектування, отримав диплом, шостий курс як раз був, і після цього у мене був вибір: чи створювати якусь власну справу, чи йти працювати архітектором, притому що я в Криму вже працював архітектором, і доволі успішно для студента. Але тут цю справу теж потрібно було починати з нуля, у кризовий момент, коли будівництво, розвиток могли дуже застопоритися. І на фоні того, що ось ця місія ознайомлення з культурою і жагою створити якусь власну справу в гастрономічній сфері вилилася в наш бренд.
- Тобто інтерес до гастрономії у Вас був, він не з'явився просто так, як бізнес-модель, а це така Ваша любов до гастрономії?
- Так. Гастрономія, напевно, у кримсько-татарських чоловіків у крові, і ми завжди любимо готувати щось таке смачненьке, м'ясне і багато. Тому це було дуже органічно для нас і був такий досвід.
- Давайте тепер про Вашу громадську діяльність поговоримо, яка була до цього. Де Ви мешкали в Криму?
- Я народився, жив і навчався в місті Сімферополі, у Криму. У студентські часи ми заснували громадську молодіжну організацію, котра набрала доволі велику популярність серед кримсько-татарської молоді. І коли почався в Києві Євромайдан, ми підтримали це в Криму, одними з перших виходили з колегами з інших ГО на пікети. Було доволі цікаво, коли там нас чоловік 50, а навколо сотні тисяч проросійськи налаштованих груп і нас «живими коридорами» виводила міліція, бо хто знав, що вони могли з нами зробити. І потім, коли вже почалась окупація, ми допомагали нашим військовим, возили провізію до заблокованих військових частин, щоб вони бачили, що ми з ними, що народ з ними, що ми їх підтримуємо. Організовували патрулювання місць компактного проживання кримських татар, бо тоді вже приїжджали різні групи, котрі малювали хрестики на воротях, щоб залякати народ...
- Який жах! Скільки часу Ви змогли прожити в такому ось бойовому режимі – пікетувати, протестувати, допомагати?
- До того моменту, як до мене прийшли співробітники СБУ (у них були ще посвідчення СБУ, але вони вже представлялися як працівники служби безпеки Республіки Крим) і що на мене приходять вже якісь наклепи від когось, такі дуже дурні наклепи.
- Наприклад?
- Наприклад, що я зберігаю боєприпаси у себе в гаражі і збираюся організовувати теракти й розстрілювати людей під час референдуму… Тоді я зрозумів, що треба їхати, і виїхав.
- Чи усвідомлювали, що виїжджаєте, мабуть, надовго?
- Чесно, коли ми знаходилися там і займалися цими справами, думали, що це місяць-два, що в Криму чи з материка до нас прийдуть на допомогу, і ми це все звільнимо і цього не буде. Але коли вже виїхав, поступово ця надія потрошку згасала і зрозумів, що буде доволі складно.
- Як вважаєте, чому так сталося, що не прийшла допомога з материка і так легко ми віддали Крим? Ніхто за нього не боровся. Чому так трапилось?
- Напевно, ще не визріло це українське суспільство, не була готова наша держава, щоб відстоювати свої території. Ніхто всерйоз не сприймав, що це є агресія росії, бо 24-25 років з часів розвалу Радянського Союзу більшість населення України сприймала росію як “ми же братья”. Це треба визнавати, і це насправді так було.
У Криму російське лобі було дуже сильне. Коли кримські татари намагались створювати свої озброєні угрупування в Криму офіційно, тобто щоб була якась національна гвардія кримських татар, цього не давали робити, бо по політичній доктрині кримські татари — це потенційні сепаратисти, котрі відірвуть Крим та причеплять його до Туреччини. Хоча Туреччина ніколи не зазіхала територіально на Крим. Для кримських татар органічно жити в Україні, бо тут ніяких у нас складнощів немає ані для своєї культури, віри, мови. І завдяки тому, що ми тут, ми не втрачаємо свою ідентичність. А в Туреччині нам дуже легко розчинитися, бо там 5 мільйонів кримських татар живе, котрі колись емігрували до Туреччини під час анексії Криму, коли Єкатерина захопила. В той же час у Криму була купа партій на кшталт “Русский блок”, “Русский союз”, казачество озброєне. Тобто це типу таке: ані поліцейські, ані армія, але озброєні угрупування проросійські, котрі були на противагу кримським татарам. І ось ця політична доктрина не спрямовувалась ані на релігійні, ані на етнічні моменти.
Уявіть, наші батьки, бабусі й дідусі — вони були депортовані в 40-х роках у Середню Азію. Тобто людей залишили повністю ні з чим. У мого дідуся і його братів було три доми в Алушті, вони з південного узбережжя. Брат мого прадідуся був головою Алушти, котрого червоні розстріляли за те, що він не зняв капелюха перед ними, і викинули його в море. Тобто цей червоний терор закінчився депортацією кримських татар у Середню Азію, коли половина народу просто померла в дорозі і в місцях депортації. Люди там вже обжилися, кримські татари дуже свідомо ставляться до освіти і старалися всім давати вищу освіту. І от уявляєте, коли з'явилась можливість повернутися на Батьківщину, ці люди кинули все, що там нажили, продали своє житло за копійки і переїхали в Крим.
У Криму перші часи не прописували взагалі кримських татар, на роботу влаштовуватися кримським татарам за національною ознакою було неможливо. І люди з вищою освітою йшли торгувати на базарах чи влаштовували якісь домашні сільські господарства і знов ставали на ноги оці 20-25 років.
- Як вважаєш, чому такий геноцид започаткувала радянська влада і росія продовжила?
- Кримські татари для росії та російської історичної доктрини, як камінь у чоботі. Уявіть, ну як так, що московія платила данину Кримському ханству, а цар москви повинен був зустрічати кримського хана на Поклонній горі й вести його коня за збрую? Кримські татари — це постійна противага Росії, і якщо для частини українців росія була “ми же братья” якийсь час, то для нас росія постійно була як потенційний ворог, і нічого доброго ми від неї ніколи не чекали. Навіть наші деякі історичні, політичні лідери в 90-х, коли були ось ці суперечки і протистояння до масових бійок з проросійськими силами, вони пророкували це. Тоді вони тоді казали, що якщо Україна зараз не візьме політичну волю, щоб усе це ліквідувати та підтримати кримських татар у Криму, то згодом Україна втратить Крим. Є записи цих розмов та інтерв'ю, і, на жаль, так і сталося.
- Тримаєте зв'язок із побратимами, які залишились в Криму? Які загалом настрої в населення?
- Скажу так: люди особливо зараз на такі теми дуже бояться розмовляти через оці всі закони, котрі у них прийняті в останні три-чотири місяці. Але всі чекають, усі вболівають за ЗСУ так само, як і ми тут, і вони навіть новин читають більше за мене.
- Багато зараз населення в Криму, яке топить за рашку?
- В моєму колі такого не було, але люди, котрі були такі більш-менш нейтрально налаштовані, – це одногрупники (не кримські татари), вони не топлять вже за рашу, і як це взагалі можливо, тобто почали прозрівати. І як можна звалити з цієї країни, питали у мене, бо вони ж не можуть виїхати за кордон. Мене навіть це трошки втішило, бо починають прозрівати.
- Як вважаєте, по настроях на сьогодні можливий у Криму кримський Майдан, кримська революція, щось таке?
- По настроях, які я відчуваю, в Криму буде підтримка цього всього, коли наші пройдуть кордон. Бо коли в тюрмах ґвалтують чоловіків, коли люди просто зникають... У мене дуже багато знайомих, котрі просто зникли. З котрими ми спілкувались. Я виїхав, і потім дивлюсь по сводках: його вже немає, і так його й не знайшли за вісім років. То це дуже важко — висловлювати там свою думку, точку зору, виходити на якісь пікети.
Моя бабуся, як наші всі жінки у віці, була така доволі релігійна, читала молитви, читала літературу релігійну. Я дивився ці списки забороненої літератури, бачу — частина її книг заборонена. За неї від трьох до семи років ув'язнення може бути. Тобто просто за книжки вдома. І йдеш з лопатою, копаєш яму і закопуєш ці книжки, бо, якщо був би в мене обшук, потім доведи, що це не моє.
- Як питання з мовою? У Вас гарна українська. Розкажіть, ви у Криму вивчали мову, розмовляли мовою, чи вже набули ці знання, коли переїхали у Київ?
- У мене, напевно, воно якось само так склалося. У Криму в нас у школі дві години, напевно, на тиждень було української мови і одна година літератури. Натомість російської було чотири і дві години... тобто в два рази менше у нас було української. Ну і в університеті мені українська мова давалася завжди якось легше, не було важко переходити на українськ
- Коли 24 лютого почалося повномасштабне вторгнення в Україну, чи пам'ятаєте Ви свої думки? Чи відразу почали допомагати і волонтерити?
- Так, ми швидко зорієнтувалися, кому, що, де робити та як, бо ще не було розуміння, як це швидко все проходитиме. Десь на третій день, напевно, вже розпочали активно годувати наших хлопців у напрямку Оболоні, наше ТРО, потім вже наші гості, котрі в «Софрі» вже сім-вісім років їдять, писали нам в інстаграм, і ми організовували харчування для них, щось спочатку зі своїх залишків, запасів, коштів і їжі, потім люди нам донатили та щось там волонтери привозили з сировини чи упаковки, бо це на той момент уже важко було щось дістати.
Потім наші хлопці з ЗСУ писали: нас уже передислокували, і ми зараз тут вже не стоїмо на постах, дуже дякуємо, і ми вже не маємо морального права їсти у вас. Тобто настільки вони чемні і тактичні... І ти розумієш – такий народ не переможеш. А потім ті ж хлопці з ЗСУ привезли певні кошти нам і кажуть: от ви нас стільки підтримували, от і вам на підтримку вашому бізнесу. І ми такі, ну блін, як це може бути взагалі?
- Жахлива війна, але скільки сердець вона відкрила!
- Так, і розумієш, що ця нація єдина, і що нас не перемогти просто.
- Ви казали, що кримськотатарські чоловіки люблять готувати. Давайте про цю тему трішки детальніше. Тобто у вас змалечку є таке бажання і хист до гастрономії? Чи це обов'язково у всіх татар, чи це таки індивідуально?
- Напевно, все одно це індивідуально, але я пам'ятаю з дитинства, коли на якесь свято заріжуть барана, чоловіки збираються, розбирають його, потім варять шурпу, потім роблять плов на вогнищі. Обрядово доволі це було, всі друзі, родичі збираються. Жінки окремо там чимось займаються, а чоловіки на вулиці готують м'ясо, плов. А мені завжди подобалось якось приготувати щось на сім'ю, організувати софра. «Софра» — це застілля в перекладі з кримськотатарської, тобто накритий стіл, і це завжди подобалось. Напевно, це у мене від батька, він теж дуже смачно готує, і дуже правильний смак налаштований. І так воно у мене й відбулося.
- Якщо людина зовсім не знайома з кримськотатарською кухнею, то які три страви треба скуштувати, щоб відчути її дух і автентичність?
- Обов'язково треба куштувати чебурек. Це візитівка кримськотатарської кухні, янтик — це той самий чебурек, але печеться на сухій поверхні. І традиційну шурпу — наваристу, з овочами, зеленню.
- Чи сумуєте за Кримом?
- Авжеж сумую, бо Крим — це моя мала Батьківщина, де я виріс, це мої родичі, з яких після мого виїзду я бачив тільки маму і сестру раз чи два на рік. Мені не вдалося побачити своїх бабусю та дідуся, котрих навіть поховати не зміг поїхати, через те що вони там, а я тут. Ось через це більш за все боляче, ти обмежений.
Минулого року в серпні, у нас був проект “Чумацький шлях”. Ми як раз по частині культури татарської кухні і кави їздили на південь, організовували там майстер-класи по каві і читали лекції на цю тему. Це був такий проект – проїхати шляхом чумаків від Києва до Криму. Ми встановлювали по всіх локаціях, де зупинялися, пам'ятний камінь на честь чумацького шляху. Передостанній встановили на КПВВ “Колончак”, тобто на в'їзді в Крим, прямо на нашому кордоні тимчасовому. А останній камінь мав бути в Криму після деокупації. I це за ці вісім років було найближче місце до Криму з тих, де я був. I це неймовірні відчуття, коли ти знаєш, що тобі проїхати до мами десь 100–150 км, але ти не можеш цього зробити, бо там кордон, і ти не можеш проїхати. Там серед нас були молоді дівчата, котрим було по 6-7 років, вони виїхали з Криму в 14-му, і вони плакали, що теж не можуть попасти туди. Це дуже боляче насправді.
- Чому росії так відносно легко вдалося забрати Крим, чому не було спротиву кримських етнічних українців?
- Насправді українці, котрі жили в Криму, їх там було може півмільйона, більшість з них асимілювалася й розчинилася серед росіян. Ми не відрізняли, українці це чи росіяни, бо українську мову в Криму ніде не почуєш, ніхто не розмовляв українською. Тому ніхто там не казав “Я росіянин” “Я українець”, всі як росіяни. І були тільки окремі, котрих я зустрічав, з конкретною активною проукраїнською позицією, тільки таких ми вважали за українців. І вони теж підтримували Україну, як і кримські татари.
Зрадники є серед усіх. Але ось ці зрадники, котрих там виводили навіть з кримських татар до влади чи до якихось владних структур, то вони навіть там пів відсотком народної підтримки не володіли. Це люмпени і такі маргінальні особистості в кримськотатарському суспільстві, котрих в нашому середовищі не сприймають. Наприклад, якщо його запросять на весілля, з ним не сядуть за один стіл, ну тобто настільки.
Для кримських татар це було максимально важко й боляче тоді в Криму, коли це все проходило. Бо наші жінки виходили перекривати там виїзди з військових частин росії, коли виїжджали БТРи їздити по селах і містах, наші чоловіки організовували ці патрулі, ставили блокпости, як зараз наша тероборона, але це робилося без підтримки держави. Люди чекали, що держава допоможе їм, що наші військові роздадуть зброю, 20 тисяч наших військових там було чи 30 тисяч навіть. Ми на передостанній цей мітинг зібрали десь 20–25 тисяч чоловіків, котрі були доволі рішуче налаштовані. На ранок зібралася така кількість чоловіків, щоб протистояти зібранню в нашому міністерстві, коли хотіли вони проголосувати за прийняття референдуму, і тоді ми відстояли. Відбили цю проросійську наволоч, котру завезли із Севастополя, чи проплачених якихось типу «тітушок». Там були бійки, я приїхав тоді додому весь червоний від газових балончиків, бо давка була серйозна. Тоді кримсько-татарський народ був максимально налаштований відстоювати незалежність України в Криму.
- Ви займалися громадською діяльністю, тобто були громадським активістом. Розкажіть, яка це була діяльність, і як швидко почались утиски?
- За часів України це в нас була така організація, коли ми займалися просвітницькою діяльністю серед кримськотатарської молоді, щоб вони знали свою історію, культуру, мову, – суто просвітницька діяльність. Але коли вже почалися ці події, ми зайняли активну проукраїнську позицію. Ми розуміли, що це був єдиний для нас шанс відстояти Крим, але у нас не вийшло. Бо не було іншої підтримки, нас замало для цього.
- Чому тоді наші військові тоді не змогли чинити ефективний спротив?
- На той момент ментально українці не були готові воювати з росіянами. Ментально ще не зрозуміли, що це не браття, що люди, котрі вже 300 років намагаються знищити що українців, що кримських тата. Шляхом голодоморів, репресій, геноцидів, каральних акцій, починаючи з Єкатерини, Суворова і всіх цих російських політичних діячів, для котрих імперіалістичні погляди та розширення імперії стоїть на першому місці. А на такі народи, котрі звикли до свободи, де ніколи не було рабства... У нас у Криму ніколи не було кріпацтва, всі були вільні, тому дуже важко такий народ покорити, як і українців. Козацтво, Гетьманщина, наші історії дуже тісно пов'язані. Росія не може з нами впоратися, знищити фізично, тому вона намагалася знищити нас якось ментально, щоб русифікувати, перетягнути на свій бік, зробити з нас совків. Але це теж не вийшло, тому знов зараз прийшла та навала, котра повторюється протягом всіх цих 300 років.
- Як Ви вважаєте, ми відбулися як нація?
- На мою думку, ми відбулися, і зараз, як метал, загартовуємося в оцьому вогнищі.