Одруження онлайн: як миколаївський десантник побрався з коханою з окупованої Херсонщини

Військовий 79 окремої десантно-штурмової бригади з Миколаєва - Сергій одружився через відеозв'язок з коханою, яка залишилася на окупованій рашистами Херсонщині.

Подружжя розповіли свою історію кохання редакції 0512.ua. З міркувань безпеки імена героїв змінено. 

Про плани до війни

Сергій служить у лавах Збройних сил з 2015 року. Вісім років тому, під час окупації Криму, чоловік вирішив піти сам у військкомат та написав заяву про бажання служити у ЗСУ. Через півтора роки чоловіка таки мобілізували.

Сергій:Серйозно не задумувався про кар’єру військвого. Потрапив у 79-ку, тому що проходив тут строкову службу. Я сам народився у Львівській області, а виріс на Херсонщині. З Оленою ми з одного міста, так, як місто невелике всі один одного знають.

Наші стосунки почалися ще до війни. Через мою роботу наші стосунки фактично весь час були на відстані. Мені пощастило, у нас повне взаєморозуміння. Дружина мене підтримує, ми не сваримось, навіть. Звісно, що хотілось би бути ближче і частіше бачитись. Комусь буває не вистачає драми та биття посуду із борщем. У нас такого немає. Я вдома рідко буваю, тому кожну мить ми цінуємо.

24 лютого - наша бригада перебувала у зоні ООС, недалеко від кордону з росією. У глибині душі, мабуть, ми були готові до цього. Вдома ми обговорювали це, була підготовлена тривожна валіза. Було дуже тривожно за родину та кохану, тому що ворог дуже швидко пересувався територією Херсонщини. 

Ми планували одружитись в цьому році, після моєї ротації. Війна не стала, насправді, нам на заваді. Просто внесла корективи.

"Враження наче ми повернулись у 1990-ті" - про окупацію

Олена:Наше місто з початку весни перебуває у окупації. У мене та чоловіка батьки похилого віку, тому кинути їх та поїхати самій не варіант. Та й проїхати наразі велика проблема, російські військові не випускають майже людей, до того ж це ризик. Я працюю бухгалтером. Мобільний зв’язок відсутній, є лише інтернет, але не кожного дня.

У нас спочатку люди пробували виходити на мітинги, але рашисти швидко подавляли повстання. Окупанти поставили своїх людей при владі. Складається враження, що ми повернулись ніби у 1990-ті роки. У дефіциті зараз все: ліки, продукти, засоби гігієни. Гуманітарних коридорів не дають.

"Бути дружиною українського військового - це одночасно велика гордість та великий страх"

Олена: Бути дружиною українського військового - це одночасно велика гордість та великий страх. Я пишаюсь тим, що він захищає нашу країну та переживаю за нього щохвилини.

Кожен день молюся Богу, щоб він оберігав його та всіх, хто зараз знаходиться на передку. Коли читаєш від нього вранці смс “Доброго ранку, маленька!”, тоді справді наступає добрий ранок й з’являються сили йти на роботу й пережити ще один без нього.

"Взаєморозуміння, довіра та кохання - все, що потрібно для щасливого життя"

Сергій: Ми одружилися в травні через відеозв'язок. Під час воєнного стану, військовим дозволяється така процедура. Ми зібрали та подали документи в мою частину, потім командир видає наказ на основі якого й заключається шлюб. Тим, хто на підконтрольній України території, це зробити простіше, тому що у Олени наразі немає можливості забрати свідоцтво про одруження. 

На фронті у мене зв’явилось чимало друзів, деяких, на жаль, втратив. Але, не дивлячись на всі випробування, я люблю свою роботу.

Буває, хлопці приходять на фронт та думають, як заробити грошей, а тут справжня війна. Я хочу продовжувати служити й надалі. Вірю у Перемогу та те, що після неї ми відгуляємо з рідними та друзями весілля наживу та задумуємось про дітей.

Олена: Офіційно ми одружилися не так давно, але разом ми майже вже 10 років. За цей час ми навчилися навіть думки один одного читати. Взаєморозуміння, довіра та кохання - все, що потрібно для щасливого життя. Проте ми дуже сумуємо один за одним. Коли ми разом - немає часу на якісь суперечки, ми насолоджуємось просто один одним. Відпустки, як правило, проводимо завжди разом. Якщо у Сергія немає змоги приїхати, то я - їду до нього. Планів заздалегідь не будуємо, тому що він же військовий. Їх викликати можуть у будь який момент. Тому завжди намагаємось жити як одним днем.

Я намагаюсь бути сильною та триматись заради родини та коханого чоловіка, тому що йому набагато зараз важче. Вірю в те, що Перемога буде за нами, бо у нас найкращі чоловіки в світі. Війна закінчиться й вони обов’язково повернуться додому. А нам. як дружинам, залишається лише підтримувати їх, молитись та чекати на їх героїчне повернення.