Через «клітку». Як працівники поліції проходять фільтрацію в Маріуполі, і чому Нацпол виявився гіршим за патрульку

Чоловік, з яким ми говорили, все життя служив у поліції. В 2014-му працював в команді Валерія Андрущука. В 2017-му вийшов на пенсію. Він просив не називати своє ім’я, бо має не закритий гештальт на окупованій території.

В квітні-травні 2022 він пройшов через ад, коли вирішив вибиратися з окупованого Маріуполя разом з родиною.

Як колишній поліцейський пройшов фільтрацію, кого побачив у «клітці» та як вижив, Сергій К. розповів нашому сайту.

«Ми не встигли сформувати рух опору»

В Маріуполі родина Сергія жила на вулиці Зелинського. Коли почалась війна, він одразу зрозумів, що залишатись в Маріуполі може бути небезпечно, і вивіз дружину та дітей до батьків в селище Старий Крим.

«25 та 26  лютого ми з іншими пенсіонерам МВД обговорювали план створення руху опору. Вже дехто почав отримувати зброю, вести партизанську війну, - каже Сергій. – Але нічого у нас не вийшло. Ми – не встигли. Розумієте? Нічого не встигли зробити, бо росія просувалась так швидко, як ніхто не міг подумати. Маріуполь був повністю заблокований 1 березня, так пишуть.

Але насправді російські війська увійшли у старий Крим вже 27 лютого. Вони увійшли з танками, бронетрнаспортерам. Стояли всюди – на вулицях, по городах у людей, селились в будинки. Їх була тьма.

Який там опір? У нас просто не було часу. Сподіваюсь почути після війни відповідь на питання, що сталось на Чонгарі. Бо хтось має відповісти за те, що відбулось з Маріуполем».

Російська армія дуже швидко стала наводити порядки у селищі. Створили комендатуру і стали тягати туди поліцейських, активістів, колишніх військовослужбовців. Звідки брали інформацію? Так місцеві, сусіди доносили. 

«Не знаю, хто саме доніс не мене, маю підозри, але без доказів не буду казати, але дуже скоро по мене прийшли. Спочатку зайшли молоді хлопці, саме росіяни, розпитали, провели обшук. Ми з дружиною вже встигли прибрати весь український «компромат». І пішли. Але згодом прийшли вже інші. Сказали: «Збирайся», - і повели мене в комендатуру. Провели огляд, допитали. Я скакав, що вже на пенсії, не працюю, не співпрацюю. Потримали мене трохи і відпустили.

Звісно, я зрозумів, що треба виїжджати, але ми нічого не знали про мати дружини. Вона жила на Зелинського, біла магазину «Грація». Той район дуже обстрілювався. І я ніяк не міг туди потрапити. Просив друзів. Намагався сам. То були справжні операції з порятунку. Але виявилось все марно.

В середині квітні тільки ми змогли дістатись вулиці Зелинського і дізнались жахливу новину. 23 березня будинок, в якому мешкала теща, згорів. І вона згоріла разом з ним».

Більше нічого не тримало. Треба було збиратись в дорогу.

«Я не міг їхати з родиною полями, щоб оминути фільтрацію»

Сергій дуже боявся фільтрацію, бо розумів – для нього як для колишнього поліцейського ризики дуже великі. Шукав шляхи, як оминути фільтраційний табір. Але для цього треба було їхати полями.

«Я побоявся за дружину і дітей. Бо їхати полями – можна легко нарватися на постріл, на міну. Я не  міг піддавати такому ризику своїх близьких. Тому 2… квітня ми виїхали із Старого Криму і рушили в Мангуш.   

Приїхали, зайняли чергу. Я посилів родину у друга в Мангуші, а сам став чекати. Мені довелось 5 днів спати в машині, поки настане наша черга проходити перевірку. Як зараз пам’ятаю, у страсну п’ятницю в 22.00 нашу машину запустили на перевірку. Це була остання машина цього дня, наче якийсь знак. 

Ми увійшли. У нас забрали документи, а вже через 3 хвилини мене викликали в кабінет. Я в принципі був готовий до поглиблених перевірок. Але реальність виявились жорсткішою.

Знаєте, як вони до людей звертаються? Сепаратист! Я був шокований. Вони це серьозно».

Виявилось, що Сергій значиться в базі окупантів (так звана «МГБ ДНР») як сепаратист і зрадник «республіки».

«Мене роздягли, обшукали, допитали, і кинули в клітку. Там в Мангуші дуже маленькі камери, десь півтора метри на півтора. Забиті вщент українськими патріотами. Мене кинули в такий передбанник. Я там був не один. Був зі мною ще один пенсіонер МВД, було два ЗСУшника, дівчина була Саша, вона поваром працювала у 3057, плакала весь час. Так шкода її.

Протримали нас тут у клітці добу і відправили до Докучаєвська. Підігнали мікроавтобус без вікон та дверей. 

В Докучаївську одразу вивели у закритий двір і почали бити. Не всіх били, якось так, вибірково, але дуже жорстко розмовляли. Знущались. Змушували сидіти навпочіпки. Тут вже не церемонилися, як в Мангуші. Потім розвели по камерах і стали по одному викликати на допит.

Роздягли, обшукали. Потім почали питати про всю мою біографію. Розповів. Мені пощастило, що про посаду, яку я обіймав в 2014-му, у них по базі не було інформації. Бо офіційно у той час я обіймав посаду керівника відділу по справах дітей. А насправді я виконував зовсім іншу роботу. Те, що в базах про це не було ані слова, врятувало мені життя.

В Докучаївську нас не годували, ми майже не пили. Пити хотілося, але нас не випускали в туалет, тому терпіли, не пили. Саша виділа в сусідній камері, голодна і плакала. У мене були гроші – ну як були , коли посадили в камеру, всі речи конфіскували. Але я попросив охоронця, щоб за ці гроші купив нам сигарет та хліба. Гроші вони звісно забрали, але  із свого сухпайка принесли нам курево та хліб. Хліб ми передали в сусідню камеру дівчинці. Не знаю, що з нею сталося. Сподіваюсь, врятувалась».

В камері Сергію довелось весь мовчати про те, хто він є, ким працював і взагалі що підтримує Україну. А знаєте чому? Тому  колишні «менти» (саме цього слова вони заслуговують), які сиділи разом із ним в камері, - всі виявились за «русский мир».

«Уявіть картину. Сидять чоловіки на бетонному полу, у клітці, голодні, дехто побитий, але мріють, як вийдуть, як напишуть заяви і як розпочнуть працювати в «ДНР» і як же класно заживуть.

У мене просто не було слів від дивування. Просто шок. Три доби ми так сиділи. Не розуміли що відбувається. Крики чули. Людей били там. І не знали, яка доля нас чекає. 

Через три доби орки підігнали автозак. Взагалі в ньому мають перевозити до 6 чоловік, а нас набили туди 13 осіб. І повезли до Донецька, в ОБОП. В дорозі було так незручно, що у мене ноги затекли. Думав, та фігня. Але коли нас в Донецьку розвантажили, я впав на газон і лежав так 15 хвилин. Я не міг ходити, ноги не слухались і навіть подумав, що це вже всьо».

В Донецькому ОБОП допит по-новому. Знову перевірки по всіх базах, багаточасовий допит. І знову по камерах.

«Я сидів, і не знав, чого чекати. Із донецького ОБОПУ вихід можливий лише у двох напрямках – або до тюрми в Оленівку, або на свободу.

Страшно було. У мене дружина, двоє дітей. Я не знав, що з ними там, в Мангуші. І що з ними буде, якщо мене кинуть за грати. Бо я розумів, що вийти звідти вже не вдасться.

Багато чув про тюрму в Оленівці. У мене багато знайомих,  які зараз там. Є люди, які вийшли і розповідають.

В Оленівці вбивають людей. Просто так вбивають. Там влаштовують катування. Просто садять на присядки, руки за голову і примушують сидіти так 6 годин. Ніхто не висидить так 6 годин. Люди сидять, потім падають,. Їх підіймають і знову примушують сидіти і так  триває поки людина замертво не падає.

Це просто жах якийсь.

Мені пощастило. Я прикинувся пенсіонером, який вже давно не в справах. Без позиції. І вони повірили. І коли всі допити і перевірки завершили - запропонували працювати на «ДНР». Я ухилився. Сказав, що хворий, погане здоров’я, і маю якось допомогти родині вибратись. А потім, коли вирішу питання, - можливо. З тим вони і відпустили мене і дозволили їхати за своїм маршрутом. Довідку про фільтрацію видали.

Коли я вийшов із в’язниці, разом зі мною випустили хлопця. Він був весь синій.

Його душили! Закатували так, що він не міг згибати руки, нахилятися. Попросив допомогти йому зав’язати шнурки, бо він фізично не міг.

Як же був здивований, коли з’ясувалось, що він – громадянин російської федерації. Уж не знаю, чому він приїхав сюди, але він виявися адекватний, проукраїнський. І хтось його здав в поліцію. Знайшли у нього якісь проукраїнські картинки і за це закатували майже до смерті, потім відпустили. 

Коли він в Україну приїхав, було у нього 45 тисяч рублів з собою. В Оленівці всі гроші забрали. І я допоміг йому хоча б квіток на трамвай купити. Сподіваюсь, дістався дома».

Але і самому треба було вибиратись. Сергій разом з іншими хлопцями, яких випустили з клітки в той день, взяли таксі та поїхали у Никольське. Далі – до Мангушу, де чекала родина – пішки.

«Пощастило. Пару годин я йшов, а потім по трасі їхав мій знайомий і довіз мене до Мангушу. Моя родина була така перелякана, що ми кинули навіть ті речі, які були з нами, машину, домовились з водієм і поїхали  звідти . На жаль, через Запоріжжя виїхати не вдалось. Нас не пустили. Нікого не пускали. Тож ми поїхали через ростовську губернію.

Але ці пригоди не закінчились. На Мамаївому кургані мене знову прийняли. І знову допит. І знову погрози. «Ти мав би сісти на 10 років. Що за х…я, хто дав тобі цю довідку» - кричали росіяни мені в обличчя. 

Так просидів до 12 ночі. А потім прийшов якісь росіянин в погонах і сказав, хай їде, нам з нього ніякого зиску немає. І ми поїхали». 

Поїхали, але не залишало їх відчуття, що за ними стежать. Коли дістались Ростова, була глуха ніч. Заселились в готель, а в ранці в двері постукали. Прийшла ФСБшніки з перевірко. Ї знову все спочатку – перевірка документів, допит. Цього разу спокійно все завершилось, без насильства та образ. Відпустили.

Вже близько 12 години дня за Сергієм приїхав брат, забрав і повіз до Грузії. Зараз родина перебуває у Німеччині.

«Звільнили 20% з поліції, а треба було всі 70% звільнять»

Зрадники всюди, розповідає Сергій. Каже, що  у окупантів є повні бази тих, хто працював в 2014 році. Ці бази зливали зрадники, які в 2014 перейшли на бік «ДНР». Але у ФСБшників, як виявилось, є і свіженькі бази, вже сучасні. І все це справа рук вже нових негідників, для яких присяга не має жодного значення, а слово честь вони чули тільки під час нарад у главку.

«На всьому шляху з Маріуполя я зустрічав цих зрадників – серед сусідів, колег… В Мангуші, коли мене прийняли, мене привітав мій колишній підлеглий. «Здравствуйте, Сергей Николаевич, обратился ко мне, с…ка. І  посміхаєтся.

Колишній керівник Центрального відділу поліції при Олександрі Бугає працює начальником поліції в окупованому Бердянську. Його зам – відомий в Маріуполі поліцейський Сергій Мельниченко, ну ви пам’ятаєте його. Вони здавались адекватними людьми. А тепер – зрадники.

На фото - Сергій Мельниченко

Я ненавиджу зрадників. Дивився це відео біля главка поліції в Маріуполі, де вони у чергу вишукались, щоб скоріше зрадити свою країну. Гидота.

 Коли всі ці люди будуть казати, що їх примушували до співпраці, що їм погрожували- не вірте, все це брехня. Не хочеш – відмовляєшся. Ну може відсотків 5, не більше таких, що дійсно було чим шантажувати. Всі інші – зрадники. Ненавиджу їх.

Всі ці розмови, що їх всіх кинули, керівництво зрадило – це розмови  «в пользу бедных». 

По-перше, вони не діти і нічим не краще вчителів, металургів і інших. Скільки людей самотужки вибирались, а скільки загинуло. Вся дорога за Маріуполем усіяна перевернутими авто, розстріляними. 

Я знаю точно, що командири отримали команду виїжджали і мали попередити підлеглих, що треба їхати на контрольовану територію і там приставати до роботи Ну може десь розірвався ланцюг. Петя сказав Колі, Коля  - Саші, а Саша комусь не сказав. Але 50% точно знали, що треба виходити.

Я знаю точно, що всі, хто з Україною в серці працювали в поліції, хто дійсно вірить в закон – ніхто не залишився. Їм не треба було команди видавати. Вони і так не змогли б жити у цьому бандитизмі.

Адже в Маріуполі справжній бандитизм. Грабують, вбивають, віджимають майно, захоплюють людей. 

Не може поліцейський нормальний в цьому жити і працювати. Тому я ненавиджу кожного і радий, що кожного ідентифікували вже. Кожен отримає своє.

Нажаль, маю визнати ми не побудували таку поліцію, яку хотіли. І хоч В’ячеслав Аброськін (колишній керівник Головного управління поліції в Донецькій області – ред.) розповідає, який він створив колектив – буду заперечувати, ні, не створив. Були хороші люди. Але їх було дуже мало.

А ось патрульна поліція показала себе достойно. Більшість з них до останнього залишалась в Маріуполі і робила свою справу. І багато хто в полоні зараз. І дівчата молоді поліцейські в полоні. Справжні герої.

Ми в Нацполі свого часу багато критикували їх. І я теж критикував. Мовляв чому їм стільки уваги, а нам ні. Я помилявся. Всі ми в поліції помилялись».

Війна  - кращий індикатор. Вона показала, хто є хто, вважає Сергій.

«В патрульній кадровий відбір виявився кращим. Можливо, десь вони недотягували професійно. Але люди – кращі. 

Ми в Нацполі так сердились, що у нас звілняють людей просто за роботу за часів Януковича. Так нам своїх було шкода! В результаті звільнили лише відсотків 20. А треба було всі 70 звільняти. Я тепер це точно розумію. Бо вийшло так, що ті хороші люди серед цих 70% зрадників просто розчинилися, і непомітними стали. І таку ми маємо ситуацію в поліції.

Але як в 2014 не буде. Ми повернемося. І всі ці люди будуть ідентифіковані. Я точно це знаю. І ніхто не втече від відповідальності. Найскладніше буде з тими, хто офіційно не працює але тихесенько допомагає, зливає базу, інформує ворога. І шкодить більше ніж ті, хто працює офіційно. Але «сколько веревочке не виться…» І їх виведемо на чисту воду. Кара буде. Україна повернеться

ЧИТАЙТЕ НАС В ТЕЛЕГРАМ-КАНАЛІ МАРІУПОЛЬ 0629. ОБГОВОРЮЙТЕ НОВИНИ В НАШІЙ ГРУПІ В ФЕЙСБУЦІ МАРУПОЛЬ МІСТО-ГЕРОЙ