Воєнне дитинство і воєнна старість – життєвий шлях Олександра Бабка
Війна робить людей вразливими, особливо дітей і літніх людей. «Діти війни» – це поняття має нове значення в Україні, коли йдеться про дітей, які пережили чи переживають бойові дії після вторгнення Росії. До цього часу цей термін стосувався українців, яким на час завершення Другої світової війни не виповнилося 18 років. «Діти війни» пережили лихоліття Другої світової війни, яка відібрала їхнє дитинство, а нинішня позбавляє спокійної старості.
Олександр Бабко із села Конятин на Чернігівщині – «дитина війни», народився в квітні 1939 року в родині голови сільради, був третім сином у сімʼї. Зараз чоловіку 84. Він поділився спогадами про післявоєнне дитинство і переживаннями про теперішню війну.
Сім’я була в розстрільних списках
Олександр Григорович про події Другої світової війни пригадує, що з матірʼю, старшими братами та бабою Мойсійкою (сільське прізвисько за імʼям чоловіка) ховалися в погріб від обстрілів. «Я лише одного разу бачив німців біля колодязя в селі, приїздили на мотоциклах», – говорить літній чоловік.
Його батька Григорія та тітку Антоніну нацисти забрали на примусові роботи до Німеччини. Коли нацистська Німеччина напала на Радянський Союз, батькові Олександра Бабка районне керівництво говорило залишатися в селі, навіть зауважували, що «війни немає». Він і залишався, а потім прийшли німці.
Тітку в селі під час війни зґвалтував поліцай. У Німеччині в неї народилася дівчинка. Антоніна працювала на сільськогосподарських роботах у господаря. Там познайомилася з хлопцем із Чехії та вийшла за нього заміж. Після закінчення війни у неї вийшло не повернутися до Радянського Союзу.
Все життя вона прожила в Чехословаччині, потім Чехії, у шлюбі народилося ще двоє дітей. Кілька років тому жінка померла, про що родина пана Олександра отримала листа. Доглядала її старша донька.
Матір Олександра Григоровича – Федора Гарбуз – лишилася з трьома дітьми. Як сімʼя голови сільради були в розстріляних списках поліцаїв, однак залишилися живими. Під час звільнення села у 1943 році в їхній хаті, що в центрі Конятина, розташовувався військовий штаб. Будинок уцілів на відміну від багатьох односельців.
Післявоєнні голод і бідність
Має Олександр Григорович спогади і про голод 1946-1947 років. Їсти в більшості родин не було чого, тому ходили в поле збирати колоски. Але його, дитину, затримав обʼїждчик. Матір потім віддала комірниці корзину груш, аби та викреслила сина зі списку. Що за список був, чоловік нині не знає, тільки дивується, що колоски на полі гнили, але людям не дозволяли їх брати.
«Ми вижили, бо збирали жолуді. Їх сушили, потім мололи в борошно і пекли «хліб», він був чорний і з гірким присмаком», – пригадує житель Конятина.
Одного разу він отримав прочуханки від бабусі за те, що хотів зʼїсти трохи того чорного хліба. Вона сварила онука, що не став чекати обіду, коли сідали їсти всі разом.
Чоловік пригадує, що жили дуже бідно, хоча матір тяжко працювала в колгоспі. Іноді вона, щоб заробити копійку, копала крейду і пішки носила в Батурин (за десятки кілометрів від села). Купувала олівець на всіх: ділила на три частини, аби кожен із синів був грамотним.
Матір увесь час була на роботі, бо виробляла трудодні не тільки за себе, а й за свою свекруху.
Після закінчення війни батько Олександра Бабка повернувся додому. Але до людей, які опинилися в німецькому полоні чи на примусових роботах суспільне ставлення було вкрай негативним і навіть зневажливим. Батька на кілька років відправили добровільно-примусово працювати на шахти Донбасу.
Згодом чоловік повернувся додому, але до колишнього соціального статусу не піднявся - працював різноробочим, як говорили в селі - «по наряду». У 1949 році в родині народилася наймолодша донька Тамара. Коли старші брати працювали в полі чи на луках, то молодший Сашко був «нянькою» - доглядав сестру.
«Після війни тітка Антоніна з Чехословаччини писала нам листи, але їх читали та пропускали через цензуру», – пригадує пан Олександр.
В одному з листів Антоніна попросила надіслати фото родини. І щоб виглядати гарно, вони збирали одяг ледь не по всьому селу, але малому Сашкові не знайшлося взуття. На фото він виявився босим. Тітка цього фото так і не побачила - цензура не пропустила фотографію, де серед «гарних радянських людей» був босий хлопчик.
Фото з історією збереглося в родинному архіві Бабків.
Все життя – в селі
За невеликим винятком все життя Олександр Бабко прожив у рідному селі. Після закінчення школи працював у колгоспі прицепщиком. «Мабуть, із 16 років почав працювати, бо копійка потрібна була, хоча, ні - це були тільки трудодні», – говорить він.
З часом вийшло виїхати з села до Луганська, хоча до навчального закладу його не прийняли, бо «чужих» там не брали. Тож він рік пропрацював на будівництві. А потім захворів батько і хлопець повернувся до села. Старші брати навчалися на Донбасі, все життя там жили і працювали. На жаль, уже обидва брати померли.
У Коропі – центрі району, до якого належав Конятин, Олександр Григорович закінчив школу механізації. Відслужив у армії. У селі працював трактористом, згодом - водієм молоковоза.
Одружився Олександр Бабко в 29 років, узявши за дружину дівчину Марію, яка приїхала працювати в село вчителькою початкових класів. У парі вони прожили вже 55 років.
«Цього року в листопаді було 55 років, як ми одружені. Діти хотіли зробити свято, але якось ніби не час - ми не захотіли», – ділиться дружина Олександра Григоровича.
Вона майже 40 років працювала в сільській школі. Мабуть у кожній родині в Конятині є хтось, в кого першою вчителькою була Марія Іванівна Бабко.
У подружжя виросли донька Світлана та син Олександр. Донька живе й працює в Дніпрі, син ближче до батьків – у Чернігові. З чотирьох онуків троє - дорослі, уже працюють. Тільки наймолодша Ліза навчається в школі.
«Ми жили дуже добре до війни, і мабуть, не цінували те, що мали. Бо я згадую свою матір, бабусю, які працювали за трудодні, а у літньому віці не отримували пенсії», – зауважує Олександр Григорович.
Все життя чоловік мав захоплення – риболовля. Це його віддушина і нині, незважаючи на вік, на війну. Навіть коли захворів - боліли ноги, а лікар пообіцяв вилікувати, то першим були питання: «І я зможу знову їздити на риболовлю?».
Син в останній момент поїхав до батьків, а будинок у Шестовиці
Від повномасштабного вторгнення постраждала і родина Олександра Бабка, зокрема його сина. У Шестовиці Олександр-молодший придбав будинок, все облаштував там, часто приїздив родиною на вихідні. Мав намір забрати літніх батьків, аби бути ближче.
Олександр Григорович говорить, що у початок війни не вірив. Це здавалося чимось неймовірним у ХХІ столітті, натомість його син був більш раціональним: зробив деякі запаси, тримав бак пального повним.
Хоча напередодні вторгнення Росії завершив ремонт у сільському будинку, а сімʼя готувалася відзначати його ювілей. Та сталася війна…
У перший день повномасштабного вторгнення Олександр Бабко з родиною вирішив їхати до Шестовиці. Але на виїзді з Чернігів був корок і він почав міркувати, чому їдуть в село поблизу міста. Різко розвернув автомобіль і поїхав до батьків. Устиг до того часу, як підірвали міст через річку Снов.
У Конятині дізналися, що на трасі поблизу Сосниці вже була російська військова техніка. У селі разом із чоловіками організували патрулювання населеного пункту. У будинку батьків облаштували укриття в підвалі. На щастя, до села російські військові не зайшли.
Після деокупації Чернігівщини одразу повернувся в Чернігів на роботу. Дізнався, що їхній будинок у Шестовиці виявився повністю зруйнованим. Сусіди розповіли, що російські військові мешкали в будинку, вивезли всю побутову техніку. А потім повернулися і закидали будинок гранатами - пролунали три вибухи.
Для родини ця звістка була шокуючою, але переважило те, що всі залишилися живими та неушкодженими. Киїнська громада, до якої належить Шестовиця, подбала про місцевих жителів і для них за підтримки партнерів встановили модульні будинки. Вони розраховані на 50 років і там все передбачено для життя. Отримала такий будинок і сімʼя Олександра Бабка.
Його батько радий за сина, і вірить, що після перемоги України спільними зусиллями вийде відновити міста і села, допомогти тим, хто втратив своє житло. Найбільші втрати в будь-якій війні -– це люди. Й Олександр Бабко памʼятає це з дитинства.
Автор тексту: Ірина Синельник
Фото із сімейного альбому
Ця публікація створена в рамках проєкту, що фінансується Міністерством закордонних справ Німеччини для підтримки української незалежної журналістики.