Моя місія — говорити про війну. Як облаштувалася маріупольська викладачка у Британії

Олена Попова все доросле життя провела у Маріуполі. Працювала викладачем англійської мови у приватній школі “Лінгва” та гуманітарному університеті. Окрім цього, завжди була активною містянкою: танцювала фламенко, записувала відеоінтерв’ю з відомими маріупольцями, за власною ініціативою відкрила розмовний клуб у хабі “Халабуда”, де кілька років дорослі маріупольці мали можливість вдосконалювати свої навички спілкування. Врятувавшись з окупації, вона знайшла прихисток у Великобританії, де намагається допомагати Україні у різний спосіб. 

У вирії активностей 

Пані Олена емоційна та щира. Розповідаючи про своє життя у Маріуполі, багато разів не стримує сліз. Плаче із щастя від власної дотичності до змін у місті та через сум за втраченим — людьми, подіями, атмосферою. Її історія звичайна і унікальна водночас — людина, яка народилася та навчалася в росії, досі має рідних тільки там, усім серцем прийняла Україну та робить усе можливе, аби про цю війну не забували у всьому світі. 

“Моя позиція — не думка одного дня. Таке ставлення  — з молодості. Зараз я вже усвідомила, що усе моє життя — це підготовка до цієї реакції на війну, - каже пані Олена. - Я завжди цікавилася соціальним та культурним життям. Вважаю, що Маріуполь - унікальне місто, де жили унікальні люди. Я на власні очі бачила, як починалося створення громадянського суспільства. І ця патріотична спільнота потужно показала себе у найважчі часи”. 

Пані Олена брала участь у всіх цікавих заходах, які проводилися у місті. Вважає важливим співробітництво з “Халабудою” та платформою “ТЮ”, які об’єднували та давали простір для дій небайдужим маріупольцям. Сама зробила сім відео інтерв’ю з видатними людьми Маріуполя — режисером, волонтерами, лікарями, підприємцями, меценатами. Для розповсюдження цього матеріалу пані Олена створила YouTube-канал, своїм прикладом спростовуючи стереотипи про необізнаність літніх людей у сучасному світі технологій. 

“У розмовному клубі ми зустрічалися з цікавими людьми. Наприклад, молодий британець, який приїхав зафільмувати війну, а вдихнувши повітря Маріуполя, вирішив розкрити тему екології - робив інтерв’ю з керівництвом “Азовсталі” та екоактивістами. Його фільм “Місто сірого та блакитного” ми презентували у нашому розмовному клубі, куди запросили автора, - згадує пані Олена. - А вже 25 лютого я давала інтерв’ю онлайн іноземним ЗМІ, казала, що це ніяка не спецоперація, а війна. Бо саме тоді гостро відчула — я маю говорити про це на всіх можливих майданчиках”. 

Хто стріляє?

Перші дні вона теж брала невеличкі інтерв’ю на вулицях міста. Такі замальовки з життя міста, яке поступово перетворювалося на руїни. Каже, досі боїться викладати це на загал, бо не знає про долю тих, з ким вдалося перетнутися на самому початку пекла. 

“Почали громити магазини, я зняла, як літня жінка кричала: “Мародери, зупиніться!”... Чоловіків, літнього та молодого, запитала — у що вірите? А вони сказали - “У ЗСУ!” -  пояснює пані Олена. -  Знімала у кінотеатрі “Комсомолець”, де зробили сховище активісти “Пілігриму”. Ходила знімати до “Струмка”, де безплатно роздавали воду. 

А коли вже не можна було безпечно пересуватися містом, жінка знімала коротенькі відео про будні оточеного міста: про руйнування, про те, як люди розпалювали вогнища та готували їжу у дворах. 

“У буднику, де я жила, людей ставало з кожним днем все менше. Не всі, але більшість, казали: дивися, то по нас стріляє “Азов”, - з сумом згадує жінка. - Бачили мою реакцію на ті слова, часто казали — а ти не став свій чайник на наше вогнище, бо не приносила гілок. Згодом перейшла до сховища у 26 школу. Там теж можна було почути, як і деякі молоді казали — то ЗСУ стріляє. Під бомбардуваннями з російських літаків вони були впевнені, що то Америка та Україна стріляє... Я не знаю, що ще може змусити людей думати”... 

Помитися та купити помаду 

 Останні роки свій розмовний клуб пані Олена вела з представником ОБСЄ з Британії, який з початком повномасштабного вторгнення допомагав виїжджати з України багатьом маріупольцям. Як потім дізналася пані Олена, вони створили ланцюжок, по якому передавали постраждалих по різних точках до кінцевої мети — прихистку по спеціальній програмі у Британії. 

“Майже випадково я змогла евакуюватися до Бердянська — дівчина на приватній машині взяла мене з собою. Тоді ніхто не пропонував, треба було ходити й запитувати — а чи не візьмете? Так ми поїхали - сім людей та собака, одна з цих людей -  я, - розповідає пані Олена. - На шляху були ворожі блокпости, перевіряли документи та телефони, чоловіків роздягали. Тоді довелося видалити з мобільного фото і соціальні мережі. Потім мені допомогли відновити ці маленькі відео. Але зараз вони вже, мабуть, втрачають актуальність. Під бомбардуванням казати, що віримо в ЗСУ, то одне, тепер — інше”... 

Знайома у Бердянська прийняла пані Олену та ще кілька людей. Там не було газу, продуктів, але не відчувалося пекла постійних обстрілів. Там вони пробули півтори дня — бо у жінки був маленький онук, вона не мала можливості довго прихищати людей. 

“Прийшла на вокзал, але тоді кілька днів евакуаційні автобуси не могли виїхати, бо дорога з Бердянська до Запоріжжя вважалася небезпечною. Тоді підійшла до першої приватної машини — і мене взяли. Це були також маріупольці, - згадує пані Олена. - Я не милася 21 день, не знімала одяг, бо було дуже холодно. Той знайомий британець, з ОБСЄ, зняв мені номер у готелі, де я вперше за увесь цей час прийняла ванну. А потім пішла до магазину та купила помаду!”

У Запоріжжі пані Олена також давала інтерв’ю іноземним журналістам — користуючися знанням мови, вона продовжувала доносити правду про війну від першої особи. Потім два дні вона жила у Львові, бо той самий знайомий з ОБСЄ запропонував їй пристати на пропозицію прихистку у Великобританії за спеціальною програмою для українців. І вона погодилася — родичів на території України у пані Олени не було, а з ріднею в росії вона вже давно перервала будь-яке спілкування, бо, каже — вони отруєні путінською пропагандою.  

“Так я опинилася у Польщі, де мною тиждень опікувався вже інший працівник цієї організації. Жила у квартирі, де українці, які також їхали за цією програмою, чекали відкриття візи. Нам допомагали оформити документи, виїжджали одні, приїжджали інші. Там було з різних міст, але більшість — маріупольці, бо ці працівники прожили кілька років в Маріуполі й мали там знайомих, які потребували допомоги. Мені знов пощастило — ще до прибуття у Британію, мені вже знайшли родину, яка прийняла до себе”, - розповідає пані Олена. 

Зміняти концепцію не збирається

Взяти пані Олену до себе зголосилася сімейна пара колишніх вчителів за програмою “Дома для українців”. Це, каже жінка, унікальне явище. Подібних спонсорських програм тільки дві- у Британії та в Америці. 

“Ці люди, не знаючи нікого з нас, відгукнулися на біль України, відкрили дома та серця. І це не одиничні явища - за цим рухом стоять культурні коди всієї країни, - впевнена пані Олена. - Згодом, родина, що приймала, продала будинок та поїхали, але вони допомогли мені отримати житло. Тут це може бути двох типів - приватного або соціального. А в мене інший варіант - від благодійної організації. Вважаю, що мені знов пощастило - житло у  центрі Вінчестера, першій столиці Англії. Такі організації працюють вже 500 років, в них свої суворі правила. Я потрапила в категорію — самотня літня жінка, тому мені ухвалили виділення житла”.

Пані Олені вже 60+, тож, вона може не працювати. Але вона вже спробувала короткі роботи, не на повний робочий день. Каже, що отримала уявлення як у людей складаються стосунки, як працюють системи. А згодом ініціювала творчу подію, яку назвала “Незламні”. 

“Це шоу народилося з моїх сліз та болю. Перша частина - історія біженки, яку представляла я. Далі - “Біль Маріуполя”, “Вдячність армії”, на завершення - культурна програма — хор, танці. Ми тоді зібрали дві тисячі фунтів, з яких 1200 — на шоу, до них ще додалися донати анонімних меценатів, які з рахунку британської благодійної організації пішли кільком волонтерам, яким я довіряю. Досі не віриться, що я у свої майже “сто років” змогла так”, - каже пані Олена. 

Але коли вона подала другу заявку на відтворення цього шоу, її запитали: ви можете змінити концепцію, не говоріть про війну? Після цього пані Олена вже не бере участь у цій діяльності. Бо каже: її місія - говорити про війну та робити все, що у її силах. Щоб наближати перемогу. 

“Це таке тонке питання — втома від війни, така нерадісна тенденція. Цим людям хочеться підтримувати Україну, але залишаючи тільки культурну частину, - розважальні пісні та танці. Начебто, це ж теж про Україну... Але я вже не хочу цього”, - з сумом констатує пані Олена. 

За цей рік вона спланувала та здійснила три важливі для себе зустрічі — відвезла прапор маріупольської групи фламенко для немолодих дівчат до Іспанії. З'їздила на зустріч з учасниками артпростору “Міський Будда”, керівником якого був Михайло Світлов, котрий нещодавно загинув під Бахмутом. І записала інтерв’ю у Амстердамі з маріупольськими підприємцями, які відмовляються бути жертвами під час війни, відновлюючи свій бізнес попри усі перепони. 

А ще пані Олена потрапила на п’ятитижневі курси підтвердження кваліфікації як викладача, які Британія надала можливість проходити українцям безплатно. 

“Дуже складно, треба їздити до іншого міста, але я хочу встигнути зробити все, що допоможе мені бути потрібною людям в Україні, - каже пані Олена. -  Бо усе, що бачу і роблю, одразу думаю, як ми можемо використати в Україні й для України. 

Про всі ці надбання та спостереження пані Олена пише пости в Фейсбуці. І мріє повернутися додому.  

“На жаль, у нас не дуже ефективно працюють програми, які допомагають з житлом. Хотіла б повернутися, але мені просто нема куди, - зізнається пані Олена. - Фізично я тут, а ментально та духовно - там. Біль кожного дня, жодного дня не минає без сліз. Але я щаслива бачити, що маріупольська ком’юніті існує, хоча зв’язки залишаються хіба що у соціальних мережах, а активність продовжується”. 

ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629

ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой

ДИВІТЬСЯ нас на YouTube