«Там, де «засіває» Українська Церква, народ є сильним і благословенним», - архієпископ Дніпровський і Січеславський Симеон - про сьогодення і розвиток ПЦУ, - ФОТО

Минуло більше року з того часу, як декілька релігійних громад у Криворізькому районі виявили бажання змінити підпорядкування, перейшовши зі структурного підрозділу Російської Православної Церкви, якою є в Україні УПЦ, так званого, Московського Патріархату, до справжньої Української  Церкви - Православної Церкви України. Люди провели збори, зробили публічні заяви, підготували документи для перереєстрації статутів, що має здійснювати обласна державна адміністрація і … все. Віряни продовжують ходити до своїх храмів, де тепер моляться українською мовою і де священики звершують богослужіння українською мовою, виголошують духовні проповіді, замість популяризації політики руського міра. Але у регіональному органі державної влади офіційний перехід громад, фактично, заблокований. 

Я повідомляє кореспондентка 0564.us, цього року, 14 травня, збори про перехід до ПЦУ відбулися ще в одній релігійній громаді Криворізького району – в селі Вільне. Люди раділи прийнятому рішенню про перехід до ПЦУ.  Проти - трохи більше десятка односельців, котрі залишаються палкими прихильниками УПЦ (структурного підрозділу РПЦ). І саме ця невелика група людей користується місцевим храмом, тоді як навіть ті віряни, за гроші яких будувалась церква, зараз залишилися поза її стінами. 

Після зборів вільненці сподівалися, що, здійснивши законні кроки щодо зміни канонічного і організаційного підпорядкування, вони таки воз’єднаються в одній українській церкві. Адже вважали, що Українській державі зараз, як ніколи, потрібна підтримка української церкви, що влада розуміє виклики, котрі постали перед державністю і обов’язково скористається можливістю зміцнення державницьких за характером інституцій всередині країни. Особливо в час, коли кремлівський диктатор прямо вимагає від українців збереження усіх умов для функціонування структурного підрозділу РПЦ в Україні.

Рішення ОДА (відповідне розпорядження начальника ОВА) у Вільному дуже чекають. До того ж моменту люди ходять на богослужіння до священика ПЦУ. Ці богослужіння та молебні відбуваються у місцевому будинку культури. Своїх загиблих через російську агресію рідних у Вільному відспівують просто неба, у центрі села, не бажаючи йти до «московського» храму.

Наша кореспондентка зустрілась з керуючим Дніпропетровською єпархією – архієпископом Дніпровським та Січеславським Симеоном(Зінкевичем), поставивши йому декілька запитань, які стосуються розвитку ПЦУ на Дніпропетровщині.
Наша розмова з владикою відбувалась до того, як криворіжці зібрали підписи під петицією про розірвання договорів оренди з парафіями УПЦ (МП), відразу після чого в інтернеті  з’явився сумнозвісний лист заступниці начальника Дніпропетровської ОВА, який стосувався, начебто, усіх конфесій, однак усі зрозуміли “контекст” того, для чого він, вочевидь, і був підготовлений: під час воєнного стану ОВА забороняє позбавляти структурний підрозділ РПЦ майна, землі, вирішувати питання  про зміну канонічного підпорядкування. Така собі демонстрація лояльності до “дітища” “руського міра”. Та наскільки це небезпечно свідчить досвід інших східних регіонів нашої країни, місцеві еліти яких понад усе колись прагнули довести кремлівському режиму власну лояльність. 

Можна лише здогадуватись, що саме спонукає регіональну владу на Дніпропетровщині проводити політику, котра йде всупереч тому, що ми сьогодні щодня чуємо про інші області нашої країни. Здебільшого країна йде одним курсом, тоді як, здається, ніби Дніпропетровщина продовжує інший курс: поруч з патріотичними гаслами, допомогою ЗСУ, хтось тут докладає зусиль для збереження величезної кількості осередків впливу структурних підрозділів РПЦ на вірян. 

Як процеси  розвитку  ПЦУ в нашому регіоні оцінює архієпископ Дніпровський та Січеславський Симеон? Про це він розповів в інтервʼю нашій кореспондентці.

- Як відбувається перехід до ПЦУ на Дніпропетровщині?

-Насамперед, це велика історія, яка пов’язана з тим, що люди і громади визначаютьсяі переходять до справжньої Помісної  Православної Церкви яка є канонічною, яка отримала Томос про автокефалію від Вселенського Патріарха, і яка також здобула визнання від інших Помісних Православних Церков. Власне у нас на Дніпропетровщині з повномасштабним вторгненням російської федерації, з початком російської агресії, вже більше кількох десятків громад долучилися до Православної Церкви України. Вони знаходяться у різних район нашої області – це і Криворіжжя, це і П’ятихатський район, це і Павлоградський район. Також хотів би нагадати, що славнозвісне наше Рубанівське у Васильківському районі доєдналося до ПЦУ першим, відразу після отримання Томосу. 

Що стосується Криворіжжя, то до моменту отримання ПЦУ Томосу у Криворізькому районі було лише дві парафії УПЦ Київського Патріархату: парафія Преображення Господнього у селі Красівське та парафія Святого Духа у селі Новожитомир. Вони ж і стали парафіями ПЦУ після її утворення. Також до ПЦУ перейшли усі 12 парафій УПЦ Київського Патріархату у Кривому Розі. 

А з березня 2022 року у Криворізькому районі розпочався процес переходу парафій УПЦ Московського Патріархату до Православної Церкви України. Цей процес поки не торкнувся Кривого Рогу, де жодна парафія УПЦ МП не перейшла до ПЦУ. Натомість інша ситуація на селі.У різнихсільських населених пунктах Криворіжжя наразі до ПЦУ перейшли 5 парафій УПЦ МП: це парафія у Новопільській ОТГ - парафія Різдва Пресвятої Богородиці у смт Радушне та ще 4 парафії - у Глеюватській ОТГ: парафія Святого Апостола Фоми у селі Червоне, парафія Першоверховних апостолів Петра і Павла у селі Зелене Поле, парафія Всіх святих у селі Шевченківському і парафія Івана Милостивого у Кам'яному Полі (на момент виходу цього матеріалу були створені 2 нові релігійні громади ПЦУ - у Лозуватці та селі Новомайське. Також про бажання перейти до ПЦУ заявила релігійна громада у селі Вільне. Водночас було створено кілька нових парафій ПЦУ. Загалом станом на сьогодні у Криворізькому районі, не враховуючи Кривий Ріг, діє вже 10 парафій Православної Церкви. 

Такий почесний рухвозвеличує наш славний козацькй край!У ньомупроявляється наше внутрішнє єднання з нашими свободолюбивими предками, які любили і захищали свою державу. А Церква – це надійна опора державності. Там, де «засіває» Українська Церква – хрестить людей, звершує різні таїнства, проповідує свою культуру, мову, традиції, звичаї – там народ є сильним і благословенним. Через те я свято вірю, що і наша свята земля, наша Січеславщина (нинішня Дніпропетровщина) рано чи пізно воскресне, воскресне в розумінні цілковитого єднання в лоні Помісної Православної Церкви, Української, саме, Церкви. Пам’ятаймо, що Рим нам не батько, Москва – не мати, і тому наші українські святині повинні належати саме українцям. Через це я постійно наголошую: «Українські святині – українському народові».

Хотілося б, щоб це усвідомлення нарешті прийшло і до деяких представників влади, до компетенції яких і належать питання про офіційне оформлення переходів релігійних громад до ПЦУ. Адже жодна з парафій Криворізького району й досі не перереєстрована відповідно до чинного законодавства. Схоже на те, що владою цей процес блокується на користь УПЦ МП. На мою думку, усі ті штурми, силові протистояння між прихильниками московського патріархату і вірянами, котрі хочуть долучитися до справді Української церкви, виникають саме через бездіяльність влади. Доки влада бездіє, люди вимушені самі захищати своє право на перехід до ПЦУ.

Місцевим чиновникам я би запропонував повчитися рішучості у Президента України, котрий сьогодні багато робить, аби у нашій країні більше не було ворожих агентів у рясах, аби вони не поширювали свій вплив на населення. Бо, врешті, це шкодить Українській Державі.

- Як  Ви бачите розвиток  ПЦУ надалі. Скажімо, якщо відбуватимуться масові переходи, як це вплине на якість церкви?

-Цей процес є незворотнім, він особливо посилився, після отримання Томосу про автокефалію. Православна Церква України – одна з найбільших (за кількістю вірян, духовенства, святинь) церков у світовому православ’ї. Вона вже отримала визнання від Олександрійського Патріархату, Церкви Кіпру, Еладської, тобто Грецької Церкви. У майбутньому і інші Церкви визнають ПЦУ і буде встановлено повноцінне молитовне спілкування, так як це вже є з церквами, які я перелічив. Але вже і зараз ми можемо відвідувати святині і звершувати спільні богослужіння. Так, наприклад, цього року, під  час Великого посту, я відвідав Святу Гору Афон (КонстантинопольськаЦерква). Дуже радісно і приємно звершувати богослужіння разом з ченцями Афону, це відкриває «друге дихання» і додає сили. Це наше спільне молитовне єднання зі всією Вселенською Церквою, такі добрі зустрічі, все це надихає, підносить і наповнює серце благодаттю Божою.

На місцевому рівні багато хто ще цього не розуміє, розповідає різні нісенітниці. Проте все це з часом мине, і, врешті-решт, усі ми об’єднаємось навколо Київського престолу. Тож Православна Церква України, і, зокрема, наша Дніпропетровська єпархія ПЦУ, відкрили двері для всіх, хто хоче прийти до нас, щоб доєднатися до українського двору, до української сім’ї. Щоб ми всі разом могли захищати і любити своє. І дуже добре, що зараз у такий нелегкий час війни, ми єднаємось у цьому покликанні! Звичайно, що для цього потрібна наполеглива і кропітка праця. Тому я вважаю, що майбутнє нашої, Української церкви, багато в чому залежить від кожного з нас.

- Мова ж якраз про те, як убезпечити Православну Церкву України від священників, які ще вчора, скажімо, могли бути агентами впливу кремля, росіі? Адже хтось з них може прийти до ПЦУ з цілком конкретними завданнями, які не матимуть нічого спільного з дорогою до Бога?

-Безперечно, ми прийматимемо усіх з любов’ю, бо в цьому, саме, і є покликання церкви. Інша проблематика стосується «виховного процесу»: це буде велика школа і велика наука для кожного з нас. Я думаю, що  ці поступові переходи самі покажуть хто є хто. Під час них українське суспільство, сам народ, поглине своїх духовних чад. Я кажу образно про «поглинання». Йдеться про такий процес, під час якого вони б мали можливість «переналаштуватись», і об’єднались з нами у шляхетній місії розбудови церкви, у своїй вірі, у своєму покликанні, з любов’ю Божою.Вважаю, що таке поступове поглинання утверджує в самих вірянах дух єдності і любові. Тому, на мою думку, цьому процесу треба трішки терпіння і часу для розуміння якоїсь великої місії єднання, єднання з любов’ю в Христі. Це велика місія і велика справа. А ті, хто взялися за неї, безумовно, мусять бути наполегливими.

- А які аргументи може використати ПЦУ в умовах конкуренції з УПЦ (МП)? Адже є люди, котрі потребують певних аргументів для того, щоб визначитись з тим, до якої церкви їм йти? Хтось уважно слухає проповіді священників та їхні відповіді на запитання. Хтось спостерігає за поведінкою та способом життя священників. Комусь важлива активність церкви за межами виключно релігійних служінь та обрядів. В контексті цього постає питання ресурсів – насамперед, підготовки кадрів для ПЦУ.

- Як на мене, «кадрове питання» - це проблематика не лише церкви, але і всіх інституцій зараз. Ми живемо у час сформованих складних викликів, які доводиться долати у різних сферах. Не народжуються ж в окремому пологовому будинку майбутні президенти, в іншому пологовому будинку – майбутні священники, в іншому – майбутні лікарі чи журналісти.
Щодо студентів духовних закладів варто розуміти, що поклик пастиря – це постійна боротьба і самовдосконалення, як я кажу - «віра на виріст». Це, до речі, стосується не лише священника, але й кожної людини, котра переступає поріг храму божого. Віра на виріст – скільки живеш, стільки й зростаєш, скільки  сам докладаєш зусиль для боротьби, стільки й тобі Бог допомагає. Сьогодні виховати достойного пастиря стало складніше. У нас є в Дніпрі навчальний духовний заклад, але я не бачу великого напливу людей на навчання в ньому. Тому що місія пастиря вимагає праці над собою. Не лише культура, духовність, моральний стан мають бути на високому рівні, але перш за все внутрішній стан, коли ти сам живеш тим, що проповідуєш з амвону.Люди це відчувають, і до таких священиків тягнуться душею. Духовний навчальний заклад робить сьогодні те, що робив і раніше. Щоправда змінилися деякі дисципліни, змінюються якісь методики і відбуваються реорганізації (зараз додалися заняття по психології, наприклад, та решта дисциплін, котрі стосуються підготовки капеланів – не лише в ЗСУ, але й медичних капеланів, для роботи з ув’язненими). Тож сьогодні перед священниками постають виклики, які постають перед кожним з нас. І віра на виріст - кожному з нас, і мені в тому числі, і всім нам.

Я вважаю, що майбутнє Української Церкви – це великий іспит. Адже все йде до того, що люди будуть ходити до того, кому довірятимуть. Це стосується і  лікаря, і священника, і адвоката, і журналіста, і представників інших професій. Прийдуть до того, кому повірять, до того, хто працюватиме за покликанням. І священники мусять бути до цього готовими.

- Щодо загальних процесів у церкві: за спостереженнями та інформацією від самих священників, УПЦ МП уподібнюється тоталітарній спільноті,  тоді як ПЦУ здається більш демократичною. Водночас УГКЦ виглядає більш сучасною, такою, що більше відповідає цивілізаційним стандартам сьогодення. Інколи людям хочеться, аби церква йшла в ногу з часом. Чи існує у ПЦУ якийсь план розвитку, план «осучаснення», щоби церква була орієнтована на сучасного вірянина та його духовні потреби? Чи таке формулювання питання є недоцільним для церкви?

-Я думаю, що ми ще не намалювали загальну картину, загальне бачення, якою має бути наша церква, ми ще в динаміці. Адже й самі ми виховувалися по прикладу церкви СРСР – коли Церква була одна єдина. Тож в інституціях церкви трапляються перегиби, скажімо, коли відчувається менше віри, а більше - запровадженого кимось порядку. Це так, як дорога, на якій стоїть більше обмежувальних знаків, ніж самої дороги, та іноді вже й дороги немає, а знаки далі так і стоять – щось заборонено, щось обмежено. Ми ще не не знайшли «золоту серединку», ми ще в цьому процесі. 

Я вважаю, що у цьому ж процесі і Греко-Католицька Церква, яка теж шукає найбільш ефективну модель. Адже є суттєві відмінності у тому, як вибудовується модель на заході України і зовсім інакше цей процес відбувається у центрі, чи на сході. 

Скажімо, прикладом стало зараз «календарне питання»: на деяких територіях нововведення проходять успішно, а на інших територіях – інакше. Та й навіть на заході України не було одностайності у календарному питанні. Це стосувалося і нашої ПЦУ, і УГКЦ. Ті люди, котрі живуть ближче до кордону з Європою, сприймають нововведення краще, а хто живе далі від кордону, не завжди готовий до змін.  А там, де багато вірян , які прийшли з Московського Патріархату – вони вже й так зробили крок вперед, але ще не готові швидко змінювати якісь речі, пов’язані з ментальністю. 

Я вважаю, що зараз, під час війни, сама Церква набирає ще відкритості і сама виховує в собі певний порядок та розуміння що є правильним і корисним. Вона сама в динаміці і в пошуку правильної моделі, яка би дозволила не загубити найголовніше – віру, і не загубити порядок, бо церква це завжди - певні культура і порядок. Я думаю, ми зараз проходимо цей шлях. Це я бачу і на прикладі нашої єпархії.

Важливо розуміти, що Церква розпочинається не з гарних куполів і гарних дзвонів, а з прагнення людей шукати дорогу до Бога. Війна також привідкрила для людей деяке бачення. Наприклад, ми побачили, що молодь, все-таки, тягнеться до віри. Особливо, коли страшно, шукають, хто може дати правильне слово, захистити від цього страху, порадити, або молитовно зігріти. Тому ми сьогодні побачили багато молодих людей в Церкві. І я дуже вдячний священникам, які, не гаючи часу, шукають комунікацію з молоддю, організовують молодіжні табори, недільні школи, шукають можливості діалогу як рівні з рівними. Повірте, такі громади, де молодь йде до церкви, житимуть вічно.

- На Вашу думку, наскільки сьогодні влада підтримує ПЦУ?

-Думаю, що влада проходить свої іспити – іспити державності. Зауважте, що усі наші політики, котрі ставали президентами, до того сповідували будь що, а коли ставали президентами, вони всі усвідомлювали одну істину: що коли ти хочеш бути українським президентом, ти повинен любити  все рідне, українське: українського воїна, українського священника. Бо тільки ці інституції дадуть тобі честь і покажуть, що ти дійсно український президент.

Сьогодні влада шукає спільні точки дотику з Українською Церквою. Тому що саме суспільство вимагає від влади, часом, визначеності. Скажімо, ми -  прифронтовий регіон, і воїни часто просять, щоб з ними був виключно українські священники.  Те саме відбувається в лікарнях, особливо в тих, де лікують воїнів. Самі лікарі просять українського медичного капелана.

Багато ще роботи, яка іноді залежить не тільки від голови ОДА, а ще й залежить від кабінетів, через які проходять папери. А там буває теж не все гаразд. Тож внутрішній духовний фронт він теж триває – як у Церкві, так і у ЗСУ, і у компетентних органах. Ми це бачимо. Тож все подолаємо з Божою допомогою і переможемо. 

Наш кордон.: Як розвиватимуться події, побачимо згодом. Не забуваймо, що декілька законопроєктів, що стосуються заборони УПЦ (МП) наразі є у Верховній Раді. Просто брак голосів для їхнього прийняття став сигналом для місцевих еліт, котрі в нашому регіоні свого часу самі ж і сприяли поширенню саме осередків структурного підрозділу РПЦ.

Сумно, але у наших реаліях патріотизм окремих представників місцевої влади часом залежить від вказівки згори. Чи чекатимуть люди, доки він «прокинеться» у церковному питанні? 

Додамо, що сьогодні відбувся Собор Православної Церкви України, який вже назвали історичним. Він затвердив рішення про перехід ПЦУ на новоюліанський календар. Відомо, що обговорювались на ньому і інші важливі питання Церкви, зокрема, щодо місії  (а враховуючи виклики сьогодення, місій) священнослужителів цієї Церкви. 
Про це читайте згодом на нашому сайті.