Слідами загиблих: спогади про пошуковика Дениса Сосненка

Коли звучать відгуки про героїзм українців, важко знайти слова, які могли б передати весь той біль і гордість, що пронизує кожну людину в цій країні. Тисячі людей гинуть, захищаючи рідну землю, і серед них не лише військові.

Сьогодні ми розкажемо історію загиблого пошуковика, молодого хлопця, патріота Дениса Сосненка.

Сайт міста Слов’янська прагне зберегти пам’ять про всіх, хто захищав нашу країну. Попереду серія матеріалів про наших загиблих захисників - "Слідами загиблих".

Кожен з них має свою історію, свій внутрішній світ, але всіх їх об'єднує мужність і незламність духу. Ці люди готові ризикувати своїм життям, щоб захистити своїх рідних та свою Країну. 

***

Денису Сосненко було лише 21, коли він загинув. Він був наймолодшим волонтером місцевого загону місії "Чорний Тюльпан" та "Асоціації дослідників військово-патріотичної спадщини "Плацдарм". 

Про людей завжди найкраще можуть розповісти їхні близькі та рідні. Мама Дениса Людмила Сосненко дуже боляче переживає свою втрату. Скільки б часу не пройшло, він завжди залишатиметься в її серці та думках. Коли ми звернулися до пані Людмили, вона була не готова ділитися своїм болем, але довірила розповідь про свого сина його тренеру, товаришу, другій сім’ї - пошуковику Олексію Юкову, з яким разом під час повномасштабної війни вони повертали тіла загиблих захисників на їх рідні землі.

***

Олексій Юков згадує, що вперше побачив Дениса у 2015 році, коли він прийшов займатися в їхній бійцівський клуб. Разом із ним було декілька хлопців. Їм було по 11-12 років і усі вони були з сусідніх сіл - Маяків та Сидорового.

“І серед них був такий невеличкий хлопчик, худенький, напористий. Це був Денис. Ми ще тоді його не знали. Дуже важко у всіх виходило, але згодом ми побачили у ньому потенціал. Він дуже міцний, характерний дуже. Навіть якщо хтось більше за нього, він все одно бився і не боявся. Ми завжди примічали в дітях такі риси. Саме бойові риси в ньому були дуже сильні”, - згадує про свого підопічного Олексій. 

Згодом він почав їздити з колективом на перші змагання. Показав свій серйозний результат, показав, що він може, не боїться і хоче вчитись далі. По цій стежці і пішов. Олексій зазначив, що Дениса дуже поважали в клубі. 

При цьому, він був дуже скромний. Не спілкувався з будь-ким, мав своє коло, з яким радився, обговорював свої теми, проблеми і життя. Зазвичай це були хлопці з його села, з Сидорового. 

Вони разом їздили на тренування. Дуже підтримували один одного і давали дуже гарні результати. 

“Ми дуже здивовані були, що саме в селах хлопці такі наполегливі. Навіть якщо він не вміє, то все одно йде і пробує, допоки не навчиться.

В клубі він з усіма спілкувався. Це була одна родина і він все розумів. Їх навчали, що в клубі всі рівні, всі родина. Тому коли вони приїжджали сюди до клубу, вони були тут як вдома", - розповідає Олексій. 

Тренер згадував, що Денис зі своїми товаришами не раз ходили пішки з Сидорового до Слов’янська, щоб потрапити на тренування. На той час з селища не часто їздили автобуси і у хлопця не було коштів. 

"Я тоді сказав, щоб він не платив, тому що дитина хоче займатися, і я не можу у них брати гроші за це. Вони на велосипедах їздили з Сидорового на тренування", - згадує Олексій.

Це все якнайкраще показувало характер хлопця. Він мав бажання вирватись, бажання стати кимось, бажання бути людиною. Щоб суспільство знало і приймало. Він хотів показувати, що він може. Що всі можуть. Тоді він почав до клубу приводити ще й інших хлопців з села. Для них він став авторитетом.

Вони разом бігали, займалися там в селі, коли не було можливості їздити на тренування. 

Денис був дуже патріотично налаштований з самого дитинства. Ще з 2015 року вони з друзями носили червоно-чорні стрічки на рюкзаках, говорили і сприймали себе як українці і ніяк інакше. На жаль, не всі тоді сприймали їхню позицію позитивно в їхньому селі. 

“І для них це було дуже боляче, коли росія почала повномасштабне вторгнення. І вони хотіли якось допомогти, щоб віддалити цю війну. І саме себе вони знайшли у цій справі - у пошуку загиблих та безвісти зниклих”. 

***

Денис неодноразово брав участь у вахтах пошуку загиблих по Другій світовій війні. У Маяках він допомагав з масовими похованнями. У 2021 році у Сидоровому він допомагав знаходити захоронення прямо недалеко від його дому. 

“І коли почалась повномасштабна війна він сказав - “Я буду з вами”. У нього була можливість і виїхати, але він сказав: “Я або піду воювати, або я буду з вами. Я дуже хочу допомагати у тому, що я розумію”. 

Тоді Олексій почав навчати його разом із Артуром Сімейком (спортсмен та пошуковик зі Слов’янська). 

Вони швидко все зрозуміли і почали допомагати Олексію. Разом вони повернули додому дуже багато хлопців. 

“Перший виїзд із ним був - це виїзд у Велику Новосілку Донецької області. Це була на той момент передова. Там були дуже жорстокі бої і ми приїжджали забирали тіла російських військовослужбовців. Це був його перший виїзд саме по пошуку, не транспортуванню тіл, як до цього, а саме пошуку тіл і вилученню цих тіл, транспортуванню їх до локації. Але він впорався. Йому було дуже важко. Він бачив перед собою мертві тіла справжніх людей. Ось вони день-два, як загинули. На нього це вплинуло і він сказав, що це дуже важливо. І він відчув, що він може. Він знав, що ці тіла передадуть, обміняють на тіла українських військових, які знаходяться на непідконтрольній Україні території”.

Кожен день, після кожного виїзду команда сиділа і розмовляла про відчуття від поїздки. Обговорювали, які труднощі кожен отримував під час пошукових дій чи під час транспортування. 

Для Дениса, як і для кожної людини, коли він бачив тіла людей, було дуже важко. Але він зміг йти далі і сказав: 

“Це моє. Я можу це робити. Я хочу це робити. Для мене це важливо”.

***

У той жахливий день команда “Чорного Тюльпану” працювала, як завжди.

“Ми приїхали на локацію, відпрацьовували, опитували, собак годували, обстежували територію на наявність кісток. І ми стояли на горі, а він (прим. Денис Сосненко) на машині поїхав вниз розвертатись. І там прям на асфальті були замасковані міни. В асфальт були поставлені і замасковані. Їх не було видно. Люди там проїжджали не раз, але якось так дивно, що вони проїжджали і ніхто не наштовхнувся, а ось саме він… На жаль. Він розвертався і саме переднім колесом наїхав на міну”.

“Ми його везли, він був живий. Він з нами навіть розмовляв, - згадує Олексій.

- Не сдавайся!

- Я не сдаюсь. И не сдамся. Что случилось? 

- Едем, едем, все нормально.

Зовні Денис залишався цілим, але виявилось, що внутрішні органи були сильно пошкоджені. Також були пошкодження мозку. 

Хлопця встигли доставити до лікарні, але врятувати його не змогли. Денис Сосненко помер в лікарні у Краматорську. 

***

За час вiйни Денис дуже змінився. Це помічали усі.

Він став дуже серйозним, мужнім, впевненим в собі і своїх діях. Він не боявся. Це був уже не той Денис - маленький хлопчик, який постійно соромився. Це був уже воїн. Це був уже чоловік.

“Він дуже змінився і мені здавалось, що він такий завжди. Я навіть забув, яким він був до цієї війни повномасштабної. Я просто пам’ятаю його тепер, яким він був із нами, як він змінився, яким він став покладистим. У нього все було чітко. Він знав свої дії, вже не боявся камери, спілкувався з медіа. Він став дорослою людиною, дорослим чоловіком. У свої 21 він багато пройшов і багато побачив”. 

Вони витягували і тільки-но вбитих людей, працювали під обстрілами і витягували поранених під час обстрілів. 

“У мене не так багато людей, на яких я можу покластись. Навіть пальців на руках більше, ніж тих, на кого я можу покластися. І він був саме один з тих. Він був нашою родиною. Він був для мене як син. Я завжди підтримував його. Він постійно до мене звертався за порадами”. 

Із найсвітліших моментів, пов’язаних із Денисом Сосненком для Олексія залишається зустріч чоловіка з його маленькою донькою. 

“Зовсім маленька дитинка 3-4 місяці. Як його очі горіли… Я бачив його мужнім, ми його зробили воїном, чоловіком і коли він взяв на руки свою дитинку, його очі були такі ж дитячі. Я бачив його серце тоді. Який він є насправді. Я бачив, що він дуже добра людина. Хоча характерним таким! А тут він разом з дитиною сам був дитиною. Він був частиною цієї родини. Мені це дуже запам’яталося. Бо на війні у нас дуже багато таких ситуацій було страшних, важких, де він не струсив, не зупинився, не відійшов. А ось тут я бачив його таким, яким він є, яке у нього велике серце, як йому хотілось обійняти свою дитинку. Я пам’ятаю все це. Бо я забув, яким він був до цього. А тут я згадав, що він теж дитина”, - ділиться спогадами Олексій.

Йому дивувались усі знайомі. Як швидко він з дитини став чоловіком, як війна його змінила. Вона поставила все на свої місця і показала, хто є хто. Саме у цей час люди побачили і зрозуміли,  хто знаходиться поруч.

Разом із Артуром Сімейком Денис транспортував Олексія Юкова, коли той підірвався під час роботи.

“Коли у нас були ситуації важкі, вони реагували миттєво. І не потрібно було щось комусь пояснювати. У нас завжди було дуже мало часу. Ми робили все на максимум. Він дуже хотів, щоб ця війна закінчилась. Дуже хотів.

Денис дуже багато зробив в свої 21. Більше 200 людей він повернув з війни”.

***

Це історії про звичайних людей, які взяли на себе відповідальність за свою країну, за її майбутнє. І кожна історія заслуговує на те, щоб про неї знали всі, щоб її зберегли в пам'яті на все життя. Бо вони є героями нашого часу, людьми, які стали прикладом мужності та відданості своїй країні.