"В Маріуполі жити не зможу". Як маріупольчанка Оксана Дубик дочекалася чоловіка з полону і стала волонтеркою , - ФОТО

Маріупольчанка Оксана Дубик разом з літнім батьком пішки виходила з міста, яке вже було в облозі. Переїхавши до Львова, допомогла друзям відкрити там квитковий бізнес, а коли її чоловік, що захищав Маріуполь, повернувся з полону та вирішив знов йти до армії, стала потужною волонтеркою. 

Квіти рятували від відчаю 

Опинившись у Львові після майже місяця перебування у воєнному Маріуполі, пані Оксана почувалася розгубленою: вона пережила жахіття бомбардувань та невідомості, втратила роботу, дім, не знала де знаходяться друзі та знайомі. А головне, чоловік, котрий з першого дня повномасштабного вторгнення пішов до тероборони, не виходив на зв’язок. Такий стан потребував допомоги, якою несподівано стала... квіткова крамничка. 

Дізнавшись, що пані Оксана виїхала до Львова, їй зателефонували знайомі маріупольчанки та попросили допомогти відкрити квіткову крамницю. Самі вони були далеко, але мали бажання розпочати такий бізнес, для чого і запросили працювати менеджером пані Оксану. Але жінка поставила одну умову — як тільки знайдеться її чоловік, вона передасть функціональні обов’язки комусь іншому. 

“Ця крамничка, як показав час, врятувала мене. Я постійно була чимось зайнята. Знайшлося зручне місце, ми розпочали ремонт. Але квіти з’явилися з самого початку — ми їх продавали прямо на вулиці, біля крамниці, бо треба було заробляти кошти для ремонту приміщення, - згадує пані Оксана. - Ця справа мене затягнула. Я любила квіти завжди, з дитинства. Біля мого маріупольського будинку і всередині нього завжди було багато квітів!”

А ще саме крамничка мимоволі познайомила жінку з новими людьми: місцевим мешканцям було цікаво, хто відкриває квіткарню там, де раніше продавали звичайні продукти. Сусіди приходили купувати квіти, а інколи навіть дарували свої кімнатні рослини, щоб дівчата продавали та передавали кошти на армію. 

“Знаєте, коли квіти розростаються та ними вже заставлені усі підвіконня, людям хочеться поділитися з кимось цією красою. Вони робили це так щиро, з трепетом, бо хотіли нам допомогти, - каже пані Оксана. -  Потім місцеві журналісти зацікавилися історією відкриття, Львів нам допоміг трохи стати на ноги - під цю історію зібрали кошти для квіткарні, згодом отримали грант на прозору холодильну кімнату для квітів”.  

Місто зустрічі - Львів

Потрапила до цього міста пані Оксана не випадково — коли вранці 24 лютого чоловік йшов боронити рідне місто, він взяв з неї обіцянку — у разі необхідності вона виїде до Львова, де вони потім й зустрінуться.

“Чоловік мав досвід бойових дій, у 2015 році воював добровольцем в “Азові”. Але того ранку  азовці вже не відповідали на дзвінки, тож, він просто пішов туди, де дають зброю, - розповідає пані Оксана. -  Це, як я пізніше зрозуміла, була наша тероборона. До 28 лютого ми ще мали змогу розмовляти, далі вже не було зв’язку. Ту останню до його полону розмову запам’ятала — йому терміново були потрібні... чайники. Тож,  де могла, знайшла й звичайні чайники, й електричні. А мій тато відніс їх на Азовсталь”.  

Певний час Оксана знала, що з чоловіком все нормально - кожні два дні по черзі з татом ходили на міст, що з’єднує Лівий берег та центр. Питалися у хлопців з тероборони про нього. Вони казали — все добре, він молодець, воює. І обіцяли передавали йому, що рідні приходили.  

“А з 17 березня ми вже не мали цього способу зв’язку - почалися сильні обстріли, а на мосту стояли інші підрозділи, - згадує жінка. - Про те, що чоловік потрапив у полон, ми дізналися не одразу. Пізніше, обдзвонюючи всі можливі офіційні інституції, по одному з номерів почули, що він вийшов з Азовсталі й знаходиться у полоні. Довго не було більше жодної інформації”.

Рідні дізналися, що він знаходиться в Оленівці - пані Оксана спілкувалася з рідними азовців, припускаючи, що чоловік воював поруч з ними. А коли 21 червня звільнили перших 140 маріупольських полонених, через два дні вона знала все про чоловіка — змогла поспілкуватися з побратимами. З’ясувалося, що чоловік був у госпіталі: мав поранення обох ніг, одна нога ще й зламана. 

“Жодного разу він з полону не телефонував. Кажуть, можна було знайти можливість, але чоловік не пам’ятав жодного номера телефона. Бо у нього написано в телефоні: “син”, “донька”, “дружина”. Я знаю напам’ять усі номери рідних, він — ні, - каже пані Оксана. -  Але ми вірили, що побачимо його, я кілька разів їздила до Києва, ходила по різних інстанціях, щоб чоловіка включили у списки на обмін якомога швидше. Обміняли його 1 грудня, рівно на 200 день перебування у полоні”. 

А третього грудня разом з дітьми вони вже побачили свого захисника. Він був у важкому стані, але Оксана каже -  раділа, що просто вийшов живим з того пекла. 

“Бо стільки людей ще там... І невідомо, коли їх звільнять. Я дуже співчуваю цим родинам, бо пережила той жах, коли ти нічим не можеш допомогти рідній людині. Не можеш пробити ту стіну, вплинути на загарбників, щоб віддали. Ми з відчаю навіть написали лист до Папи римського, який передали через Ректора католицького університету. І він його прочитав. З тих, чиї дружини підписали того листа, троє ще у полоні”, - з сумом каже пані Оксана.

А чоловік побув трохи разом з дітьми та онуками  у Львові, потім поїхав до Дніпра на операцію, після якої отримав місяць відпустки. А рівно 24 лютого, тільки 2023 року, знов пішов захищати країну. У тій же бригаді тероборони він зараз воює на сході.  

Без чоловіка не хотіла їхати

Оксана не була у рідному краї вже понад рік. Разом з літнім батьком вони вийшли з Маріуполя пішки 21 березня. Каже, спочатку не квапилася, бо не хотіла покидати місто без чоловіка. А ще - не вірила, що буде аж така ситуація. 

“Зараз у мене таке відчуття, що нас обманули. Напередодні нападу так відчайдушно вмовляли, що всі у безпеці, що Маріуполь захищений, що це - фортеця. А виявилося, що вже через кілька днів навіть місцевої влади не було - тільки поліція та військові”, - згадує пані Оксана. 

А за чотири дні після великого вторгнення з Маріуполя вже майже не можна було виїхати чи вийти. Вдень вони з батьком залишалися у власному будинку. Сусіди запропонували вночі переховуватися у їхньому бетонному сховищі під горою. Там, у приміщенні десь півтора на три метри, спочатку перебували дві родини, потім три. Навчилися і майже звикли спати сидячи. Потім поруч з їхнім будинком була зруйнована хата: якби вони продовжували ночувати у себе, з великою долею вірогідності їх би сильно посікло віконним склом. Їжа була, пані Оксана згадує, як сусід десь дістав пакет замороженої кільки. Розділив по 10 рибин кожному, посолили її та їли якийсь час. 

“Це було 10-15 березня, тоді вже ніхто не питав, звідки їжа. Ми з татом бачили, як “виносять” магазини. Про продукти я не кажу, це питання виживання і їх не було кому розподіляти. Але коли у місті давно немає електрики, навіщо красти електротехніку? Зрозуміло, що поліція не могла спинити таку навалу... На наших очах розікрали будівельний магазин. Бачили, як жінка тягла рулон лінолеуму: їй важко, ледь тягне. А в неї такі очі... Безумні... Не розумію, нащо їй здався той крадений рулон?” - досі дивується пані Оксана. 

Увесь цей час вони сподівалися, що ось-ось місто розблокують, а на допомогу прийдуть додаткові сили. І тоді точно можна буде вийти з Маріуполя. А згодом, не дочекавшись прийнятного розвитку подій, почали шукати шляхи для виходу самостійно. Але ті, у кого була автівка та бензин, не хотіли їхати. У інших вже не було палива -  витратили останній бензин, коли готували їсти. Не було зв’язку і ніхто не знав, куди йти...

“Почалися потужні обстріли. Ми з татом вже прощалися один з одним. Вирішили йти пішки. Пощастило, що між обстрілами змогли пробігти вулицею, а далі — тільки гул, але хоча б не кулі та снаряди, - згадує страшні моменти пані Оксана. - Так, з людьми, потихеньку і пішли по трасі”. 

Перед першим російським блокпостом їх підібрав хлопчик на автівці. З ним вони їхали півтори доби до Запоріжжя. Пройшли 12 блокпостів, на яких водія та ще одного молодого хлопця-пасажира роздягали для перевірки. 

“Ми з батьком мали такий вигляд, що нас майже не чіпали... А хлопців двічі навіть тягали на додаткові допити. Доводилося ходити вмовляти - не забирати водія: мовляв, який він військовий, просто хлопець! Перед Бердянськом їх завели кудись п’яні “визволителі”... Все одно пішла за ними: хлопців треба було виручати. Одного віддали, а іншого залишили. Потім ми дізналися, що і його відпустили - помучили та відпустили”... 

Потреби підрозділу — важливі 

Зараз Оксана займається допомогою підрозділу, де служить чоловік. Збирає кошти на різні корисні речі. Але спочатку жінка навіть не думала займатися такою справою публічно — певні потреби закривали силами родини. 

“Але потім ми зрозуміли, що не тягнемо такі гроші. Вирішили звернутися до знайомих та друзів. Перший великий збір закрили за 8 днів. На передову поїхав приціл, рації та спеціальні беруші, біноклі, прилад нічного бачення, - розповідає пані Оксана. - Зараз збираємо на квадрокоптер, їм потрібний ще один прилад нічного бачення. Лопати та фільтри для води вже закупили самі. На жаль, потрібного квадрокоптера немає в Україні, домовилися з друзями за кордоном, що вони знайдуть та доставлять”.

Оксана зізнається, що очікувано - другий збір йде складніше. Бо зараз усі хочуть допомогти рідним та друзям, всі потрошечки діляться один з одним. Але вони не втрачають оптимізму і вірять у те, що все вийде. 

Для тих, хто хоче допомогти 107 батальйону 109 Бригади ТРО (Маріуполь) -  номер картки банки Моно 5375 4112 0399 4798, Приватбанк: 5168 7520 8096 1447

Зараз пані Оксана живе у мобільному містечку, який облаштували для переселенців, і не знає, чи повернеться колись до Маріуполя. 

“В мене нічого немає свого. Будинок у Маріуполі стоїть, але я рахую, що його немає. Стіни є, хоч і винесли все всередині. Кажуть, “влада” ходить чи не кожного дня з обшуками... - розповідає пані Оксана. -  Я спочатку була впевнена, що обов’язково повернуся та буду жити там. Але от нещодавно подумала: я — будівельник, мої знання будуть потрібні, тож, треба їхати відновлювати місто. Але жити... Вже не впевнена. Ті, хто свідомо там залишились під окупантами, підуть на роботу, будуть знов вимагати “гаваріть по рускі”, і я маю з ними співпрацювати. А чи зможу? Не знаю, чи схочу жити у тому Маріуполі, який буде. Навряд чи це буде те саме моє улюблене місто... Швидше за все, після Перемоги шукатимемо будиночок в селі. Якомога далі від людей, ближче до лісу”...

ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629

ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой

ДИВІТЬСЯ нас на YouTube