Олена Богдан — про віру, політику, мрії та національну безпеку



Олена Богдан — про віру, політику, мрії та національну безпеку, фото-1

Олена Богдан — голова Державної служби України з етнополітики та свободи совісті у 2020-2022 роках, віце-голова Керівного комітету Ради Європи з питань антидискримінації, розмаїття та інклюзії у 2021-2022 роках.

Замість прологу

Якщо попросити православну людину помріяти про ідеал українського духовенства, що вона уявить? Упевнена, що не політичні чи бізнесові альянси, не хамство, не приниження, не брехню. Від духовенства очікують прикладу правдивого ставлення з любов’ю, виваженості й мудрості, піклування про тих, кому найважче. Однак реалії завжди були значно складніші за мрії.

24 лютого 2023 року, Білгородка, Київська область: «Здрасьтє, москалі», ‒ каже людина в священицькому вбранні українським громадянам біля їхнього храму в трагічну річницю повномасштабного вторгнення (до слова, україномовним українським громадянам).

Непрості траєкторії українського православ’я від початку були складовою цинічної мозаїки неправди, якою речники Кремля намагалися виправдати те, чому не може бути виправдання — вторгнення Російської Федерації в Україну. Тому про ситуації, які гостро підсвічують реальні проблеми і на яких хтось міг би зажадати зіграти в Москві, довго не хотілося говорити публічно. І нині не хочеться давати шанс на зловживання незручною правдою російським загарбникам, які вбивають, калічать і руйнують.

Однак поки одні з усіх сил стримуються, щоб не говорити публічно про проблеми, інші в Україні вважають, що у вирії трагедій війни можна зневажати принципом верховенства права, ігнорувати одну з ключових заповідей «не лжесвідчи», принижувати й цькувати своїх співгромадян — і видавати це все за патріотизм. Дехто не відчуває дисонансу, коли священники балотуються від політичних партій та очолюють у місцевому самоврядуванні комісію з питань земельних ресурсів. І справді, хіба так складно думати одночасно про душпастирську опіку, літургії та… розподіл землі з соснами поблизу Києва? І хіба має когось бентежити передвиборча світлина, де священницьке вбрання поєднане з назвою політичної партії?

Сьогодні подальше мовчання відчувається вже як шкода своїй країні, а не турбота про неї. Понад те, коли не докладаємо зусиль для подолання безглуздя й непорядності у своєму суспільстві, стаємо їх мовчазними співучасниками. В Україні нам потрібна свобода й правда під синьо-жовтим стягом, а не панування людей, які, граючи на патріотичних почуттях змучених і зранених війною українців, наповнюють нашу країну брехнею та правовим свавіллям.

Зрозуміти ситуацію в Білогородці й повернути її в адекватне правове поле — один із кроків для виведення українського православ’я в ту реальність, де мають значення правда і право, справжній, а не позірний патріотизм, а це, своєю чергою, невід’ємна частина національної безпеки. На жаль, таких «білогородок» — сіл і містечок із подібними проблемами — уже багато.

Олена Богдан — про віру, політику, мрії та національну безпеку, фото-2

Свято-Михайлівська парафія УПЦ у Білогородці Київської області вже понад місяць вимушено проводить літургії в підвальному приміщенні замість свого храму.Світлина: Свято-Михайлівська парафія УПЦ

Давній Білгород і сучасна Білогородка

Містечко Білогородка Бучанського району Київської області (в давні часи Білгород) зовсім поруч із Києвом. Тут мало що збереглося з часів Київської Русі, коли в Білгороді була розташована одна з найдавніших єпархій Київської митрополії Православної Церкви. У ті давні часи Київ і сусідній Білгород були на півдні Київської митрополії, а не півночі, як у сучасній Україні; решта її території простягалася далеко на північ.

Сьогодні Білогородка є центром Білогородської територіальної громади, що об’єднує десять населених пунктів із загальним населенням 24 547 осіб; у самій Білогородці проживає 12 895 осіб — так зазначено на сайті ОТГ.

У центрі сучасної Білогородки два православних храми різних церковних юрисдикцій. Між ними 10 хвилин пішки. До червня 2022 року парафії мирно співіснували й жили кожна своїм життям, а в білогородчан була можливість вільно обрати. Бажаєш бути в іншій православній Церкві? 10—15 хвилин пішки — і ти в її храмі.

Олена Богдан — про віру, політику, мрії та національну безпеку, фото-3

Свято-Михайлівський храм УПЦ в Білогородці

Храм Святих Дванадцяти Апостолів ПЦУ  в Білогородці. Світлина з мапи Google

Коли було найважче

Білогородка ледве вціліла навесні під час наступу на Київ. Зовсім трохи далі — все в руїнах. Ще трохи далі — і окупація. Бахало над Білогородкою так, що мало хто витримував: багато мешканців виїхали. Через село літали снаряди градів.

Замість того, щоб тікати з Білогородки, увечері 25 лютого 2022 року настоятель Свято-Михайлівського храму отець Вячеслав Лазорик із дружиною повернулися з Західної України. Були разом, молилися, не знали, чи будуть живі наступної миті, але не тікали. Якщо на парафії є люди, священник має залишатися з парафією. Отець Вячеслав із цією парафією уже 10 років.

У підвальному приміщенні трапезної Свято-Михайлівського храму та недільної школи жили до 40 людей. На кухні парафіяни готували їжу для захисників. Щодня отець Вячеслав із дружиною розвозили обіди від парафії на блокпости.

«Ви добре молитеся, отче. У нас ніхто не загинув. Кілька поранених, але всі живі», — скажуть захисники на позиціях поблизу Білогородки, коли росіяни відійдуть від Києва. Одного дня загибель була дуже близько: ворожа ракета поцілила поруч із бліндажем. Але дивом не розірвалася — застрягла в скелі й не вибухнула. Хтось із місцевих скаже, що це збіг. А хтось — що це диво Господнє завдяки молитвам.

Коли Київ і Білогородка стали оживати, Свято-Михайлівська парафія Білогородки знову й знову допомагала і військовим, і цивільним. Нещодавно отець Вячеслав їздив із гуманітарною допомогою до Бахмуту. Такі парафії наповнюють Україну справжнім, а не позірним патріотизмом.

Незручний аспект для декого з тих, хто обмаль знає про справжнє парафіяльне життя православних України: отець Вячеслав — священник Української Православної Церкви (УПЦ). Тієї самої «страшної» УПЦ, до якої так часто додають «МП». Багато хто називає її «Московським патріархатом» чи «РПЦ в Україні», попри численні заперечення з боку багатьох священників і вірян самої УПЦ.

Термінологічно ситуація і справді непроста. Відколи Україна стала незалежною державою після розпаду СРСР і в УПЦ громадяни України рішення щодо церковного життя приймають в Україні, (зокрема призначення духовенства відбувається в Україні), з 1990 року її офіційна назва саме УПЦ і відтоді вона не змінювалася. Однак у міжнародному православному вимірі, тобто з погляду Вселенського православ’я, ситуація щонайменше делікатна: помісні православні Церкви інших країн усі визнають УПЦ як Українську Церкву, з’єднану з ними через РПЦ, а РПЦ вважає УПЦ своєю канонічно невід’ємною складовою, хоча й адміністративно незалежною.

Свято-Михайлівська парафія УПЦ в Білогородці україномовна. Проповіді українською, богослужіння церковнослов’янською. Московського патріарха Кирила припинили згадувати під час богослужінь ще в 2014 році. Парафія не почувається Московським патріархатом. А якби почувалася, то це було б цікаве поєднання ідентичностей та обставин: україномовний Московський патріархат на захисті України під обстрілами російських градів? І таких парафій УПЦ по Україні чимало.

По сусідству — лише 10 хвилин пішки — Храм Святих Дванадцяти Апостолів Православної Церкви України (ПЦУ), тобто тієї, на яку в Україні покладено стільки сподівань як на помісну Церкву України. На початку березня 2022 року, коли небезпека була найбільша, настоятель цього храму отець Василь Чупровський поїхав і повернувся ближче до Великодня, коли небезпека минула, — так розповідають у Білогородці.

Поза політикою і бізнесом?

Де б не був під час наземної атаки на Київ Василь Чупровський, у Білогородці чи деінде, в селі він відомий не лише тим, що на нього оформлено кілька юридичних осіб — релігійних організацій. До місцевого самоврядування чинного скликання отець Василь балотувався від партії «За майбутнє» (не пройшов).

Олена Богдан — про віру, політику, мрії та національну безпеку, фото-4

Священник ПЦУ Василь Чупровський під час виборів до місцевого самоврядування 2020 року. Джерело: Facebook-сторінка «Політична партія «За майбутнє» ‒ Білогородська ОТГ», пост 17.10.2020

Олена Богдан — про віру, політику, мрії та національну безпеку, фото-5

Інформація про священника ПЦУ Василя Чупровського під час виборів до місцевого самоврядування 2020 року. Передвиборче партійне представлення з акцентом на людяності виглядає підкреслено лицемірно в контексті подій у Білогородці. Джерело: Facebook-сторінка «Політична партія «За майбутнє» ‒ Білогородська ОТГ», пост 17.10.2020

Однак попереднє скликання місцевого самоврядування було для Василя Чупровського нетривіально успішним: не лише став депутатом, а й опікувався в місцевому самоврядуванні комісією з земельних питань. Станом на літо 2022 року інформацію про минуле скликання і відповідну посаду отця Василя можна було за декілька секунд знайти на сайті Білогородської громади, але тепер за результатами онлайнового пошуку — штиль.

Білогородка поруч із Житомирською трасою і зовсім неподалік від Києва, відповідно приваблива для нових будівництв, а отже, охочих придбати землю, не бракувало. Тож клопотів у комісії чимало. Як за такою будівельно-земельною турботою водночас надихати парафіяльне життя, душпастирювати й про літургії думати — хто зна.

Ні, не варто думати, що пан Чупровський спершу опікувався комісією, а потім став священником. Отець Василь був у Білогородці настоятелем храму ПЦУ (УПЦ Київського патріархату до створення ПЦУ), керівником зареєстрованої парафії у селі Бобриця і водночас опікувався згаданою вище поважною комісією. Її актуальна назва — Постійна комісія Білогородської сільської ради з питань комунального майна, земельних ресурсів, будівництва та архітектури.

У Білогородці кажуть, що наприкінці 2022 року ту саму комісію очолив інший священник ПЦУ, депутат від «Європейської солідарності» — отець Михайло Ткач (не плутаймо з відомим журналістом). Однак на сайті територіальної громади зараз зазначено головою комісії іншого депутата від «Європейської солідарності»: не замінили інформацію чи таки не очолив?

Як би не було з комісією, точно відомо, що в чинному скликанні отець Михайло — депутат місцевого самоврядування від партії «Європейська солідарність».

Олена Богдан — про віру, політику, мрії та національну безпеку, фото-6

Священник ПЦУ Михайло Ткач – депутат місцевого самоврядування в Білогородській територіальній громаді від політичної партії «Європейська солідарність». Джерело: сайт Білогородської ТГ

Олена Богдан — про віру, політику, мрії та національну безпеку, фото-7

Благочинний Вишневського благочиння протоієрей Михайло Ткач (ПЦУ) на освяченні храму ікони Божої Матері «Неопалима Купина» у місті Боярка Київської області. Джерело: Релігійна правда, 20.09.2021.

Храм отця Михайла неподалік Білогородки. Місцеві розповідають, що під час наземного наступу обіди по блокпостах він не розвозив, але більш-менш був присутній: отець Михайло задіяний в оренду землі та складів, тож важлива людина для бізнесових і владних справ.  У відкритих джерелах можна побачити перелік підприємств, пов’язаних із Ткачем Михайлом Богдановичем.

Якщо в селі Святопетрівське немає його тезки (саме від Святопетрівського отець Михайло балотувався до Білогородського самоврядування), то цей священник є засновником ТОВ «Південний парк», основний вид діяльності якого «68.20 Надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна». До статутного фонду цього підприємства людиною з іменем Михайло Богданович Ткач внесено понад 5 млн грн, до ТОВ «Пластікон» (місто Вишневе Київської області) — 350 тис. грн.

У Свято-Михайлівській парафії УПЦ не сприймають Михайла Ткача як одіозну постать у подіях довкола її храму: в лютому цього року отець Михайло не був «у складі делегації в рясах, з болгаркою і вітанням “Здрасьтє, москалі”». Однак він і не зупинив прагнення отця Василя Чупровського оформити на себе юридичну особу, а відтак і нерухомість Свято-Михайлівської парафії УПЦ, де віряни й духовенство десятками років вкладали любов, сили й кошти в облаштування свого храму.

Високоймовірно, що нетривіальні взаємини з бізнесом були в Білогородці також у попереднього настоятеля УПЦ: до 2012 року настоятелем Свято-Михайлівської парафії був Василь Мотуз. У 2007 році Василь Михайлович Мотуз став співзасновником ТОВ «ПБК „Голденбуд“» у Петропавлівській Борщагівці — селі неподалік Білогородки (навряд чи це тезка отця Василя).

Та в червні 2012 року в житті парафії відбулися важливі зміни: згідно з Указом Предстоятеля УПЦ митрополита Володимира настоятелем Свято-Михайлівської парафії УПЦ в Білогородці став Вячеслав Лазорик, який присвятив себе саме парафіяльному життю, а не бізнесу чи політиці.

На жаль, державна бюрократія залишилася зі старими даними: у державному реєстрі зміну керівника Свято-Михайлівської парафії не відобразили, що зрештою створило юридичні складнощі та підживило огидні фейки. Прогалини чи курйози в юридичних паперах українських релігійних організацій — буденна справа (власне, не тільки релігійних). Розвиток правової обізнаності громадян та якісного юридичного супроводу — один із викликів.

До питань місцевого самоврядування Вячеслав Лазорик долучався в позаполітичному форматі, тобто від партій ніколи не балотувався і партійної належності ніколи не мав, але брав участь, коли його запрошували як настоятеля однієї з місцевих парафій. Наприклад, у 2020 році до складу Виконавчого комітету Білогородської ради VIII скликання увійшли настоятелі трьох парафій — білогородські Василь Чупровський і Вячеслав Лазорик та Ярослав Чорненький (ПЦУ) із Гнатівки.

Ось таким яскравим і насиченим є православне життя Білогородки. Місцеві священники ПЦУ в «Європейській солідарності» та «За майбутнє», УПЦ поза політикою. Храми УПЦ й ПЦУ в центрі поруч (кожен вірянин має вибір). Священник УПЦ з усією очевидністю не лише не колаборант, а й був разом із білогородчанами та іншими захисниками тоді, коли було найважче.

За такої колоритної місцевої конфігурації не дивно, що парафіяни УПЦ не бажали приєднуватися до ПЦУ. Адже для них ПЦУ закономірно асоціюється з політикою та бізнесом, а УПЦ — зі справжнім парафіяльним життям і справжнім патріотизмом. Хто має іншу думку, він і так у ПЦУ — адже храм ПЦУ в центрі села, зовсім поруч.

Проте в червні 2022 року Василь Чупровський разом з однопартійцем від «За майбутнє» та колишнім колегою по земельних рішеннях Максимом Зуєвим організовують «перехід» парафії з УПЦ в ПЦУ. Висловлюючись точно і без лапок, імітацію переходу. Низка документів і відеозапис зібрання разом чітко вказують на те, що в парафіян була інша позиція (вона є іншою понині).

Однак попри наявність інформації про бажання Свято-Михайлівської парафії УПЦ залишитися в УПЦ, протягом грудня 2022 — січня 2023 року Предстоятель ПЦУ та Київська обласна військова адміністрація раптом «усе підписали» щодо зміни підлеглості Свято-Михайлівської парафії. Чи не тому, що з 1 грудня в країні новий політичний курс щодо православних питань?

Олена Богдан — про віру, політику, мрії та національну безпеку, фото-8

У річницю вторгнення, вранці 24 лютого 2023 року, пан Чупровський разом з іншими священниками ПЦУ за допомогою болгарки проклав собі шлях для молебню в храмі УПЦ. Один із них привітався зі схвильованими вірянами УПЦ: «Здрасьтє, москалі». Священники й віряни УПЦ відповідно вже не змогли провести власний запланований молебень.

Серед священників ПЦУ, які непрохано завітали на парафію УПЦ, дехто з вірян упізнав отця Миколу Салабая, який, як кажуть, мешкає в Білогородці, а служить у Києві на Подолі. Його авто, як і авто Василя Чупровського, вразило парафіян. У київських колах ПЦУ мені пояснюють, що нічого дивного — отець Микола не просто священник, а й бізнесмен. Однак у відкритих реєстрах на ім’я Салабая Миколи Івановича оформлена лише Парафія Різдва Христового на Подолі в Києві та жодного бізнесу.

Жодного бізнесу не знаходиш у відкритих реєстрах і на ім’я Чупровського Василя Миколайовича. То чому ж у священників такі солідні авто? Подарунки вдячних заможних парафіян чи членів родини? «Побічні ефекти» політичних зв’язків?

На Василя Чупровського в Білогородці оформлена не лише Парафія Святих Дванадцяти Апостолів, а й ще дві парафії ПЦУ — Святого Миколая Чудотворця та Святого Праведного Лазаря, які в Білогородці знайти не вдалося, як і інформації онлайн про їхнє парафіяльне життя. Місцеві пояснюють, що ці дві існують тільки на папері. І це дещо говорить про статистику релігійних організацій України і змагання Церков у цій статистиці.

Релігійні організації «на папері» трапляються в різних областях України та, звісно ж, не лише в ПЦУ, але зараз ідеться про те, що відбувається саме в Білогородці Київської області.

Якщо завітати на недільну літургію ПЦУ в Білогородці, стає очевидним, що храм Святих Дванадцяти Апостолів достатньо просторий. Немає підстав припускати, що інші дві парафії ПЦУ, в яких Чупровський зазначений керівником, насправді існують, але змушені служити літургії у світських приміщеннях. Понад те, дві хвилини на авто від нього — і побачите земельну ділянку, виділену для будівництва нового храму ПЦУ. Вона впродовж багатьох років стоїть просто з хрестом, що цілком закономірно з огляду на кількість вірян у храмі Святих Дванадцяти Апостолів.

Чому докладно зупиняюся на цих деталях? Бо не виключаю, що десь можуть прозвучати слова на кшталт: «У Білогородці в отця Василя Чупровського аж три парафії ПЦУ, а храм-то один! Вірянам нема, де помолитися!» Позиціонувати себе як розбудовувача Помісної Церкви, імітуючи статистику парафій чи привласнюючи чужі храми, деяким людям у рясах значно легше, ніж щодня наповнювати Помісну Церкву справжнім парафіяльним життям і добрими справами та будувати нові храми.

26 лютого 2023 року, вперше за десятки років, у стінах Свято-Михайлівського храму УПЦ не відбулося недільне богослужіння: після сумних подій із болгаркою поліція опломбувала приміщення храму, допоки чекають на рішення суду.

Тим часом «5 канал» створив ролик про те, що буцімто в Білогородці парафіяни «майже одностайно» проголосували про перехід у ПЦУ і всі документи в порядку, от тільки «московські попи» не пускають до храму в такий важливий день — 24 лютого — аж довелося болгаркою прокладати собі шлях. «5 канал» забув розказати глядачам, що в десяти хвилинах пішки храм ПЦУ, де віряни ПЦУ можуть вільно молитися і ніхто їм не перешкоджає: це храм, де настоятелем є той самий Василь Чупровський, який завдяки болгарці зайшов до сусіднього храму УПЦ.

Олена Богдан — про віру, політику, мрії та національну безпеку, фото-9

Свято-Михайлівський храм УПЦ та Храм Святих Дванадцяти Апостолів ПЦУ в Білогородці ‒ обидва в центрі села, неподалік Білогородської сільської ради (мапа Google)

Глядачі колишнього «каналу чесних новин» так і не дізналися, що насправді без доступу до храму 24 лютого залишилися ті кілька сотень вірян УПЦ, які своїми підписами засвідчували, що залишаються в УПЦ, а 26 червня 2022 року молилися в храмі, щоб Бог захистив їх від беззаконня, поки їхні співгромадяни на стадіоні «Колос» голосували за перехід двох парафій УПЦ, хоча самі до цих парафій не належали.

У далекому 2004 році на думку не спадало, що колись «5 канал» буде неможливо називати чесним без лапок. Але так уже не перший рік. І загалом спрагу за правдою і глибокою та чесною журналістикою відчуваєш дедалі частіше у хвилях медійного простору України.

Підказки правовій системі

Скільки б не міркувати про політику й релігію в Білогородці, правовій системі потрібні не роздуми про імовірне, а факти. Які документи та свідчення можуть підказати правоохоронній системі та правосуддю, що Свято-Михайлівська парафія в Білогородці бажала залишитися в УПЦ, а збори на стадіоні «Колос» 26 червня 2022 року насправді не були зборами Свято-Михайлівської парафії УПЦ?

  • У статуті Свято-Михайлівської парафії чітко зазначено, як визначають членів релігійної громади (тобто парафії). Формулювання типові для православних громад: це ті, хто «досягли 18-річного віку, визнають обов’язковість Статуту про управління УПЦ, регулярно беруть участь у богослужінні, сповідуються та причащаються, перебувають у канонічному послухові до настоятеля і не перебувають під забороною, церковним або кримінальним судом загальної юрисдикції». Нових членів до складу Парафіяльних зборів обирають на Парафіяльних зборах (пункти 2.1 і 2.6 Статуту Релігійної громади Свято-Михайлівської парафії Київської єпархії УПЦ). Перелік членів парафії існує. І цей перелік має обмаль спільного з переліком осіб, зареєстрованих на зборах 26 червня 2022 року на стадіоні «Колос». Понад те, існують документи, якими засвідчено бажання парафії залишитися в УПЦ. Чи обов’язково зважати на статут парафії, прагнучи зрозуміти, хто її члени? Згідно з чинним законодавством, так, обов’язково: «Членство в релігійній громаді ґрунтується на принципах вільного волевиявлення, а також на вимогах статуту (положення) релігійної громади. Релігійна громада на власний розсуд приймає нових та виключає існуючих членів громади у порядку, встановленому її статутом (положенням)» (стаття 8 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»).
  • Збори на стадіоні повністю записані на відео від початку й до кінця. На відео зафіксовано, як ті самі люди на стадіоні майже одностайно голосують стосовно долі зразу двох парафій УПЦ: Свято-Михайлівської і Свято-Миколаївської. Але ці дві парафії УПЦ на суттєвій відстані одна від одної — приблизно 40 хвилин пішки, тому переліки членів цих двох громад УПЦ не можуть бути тотожними (навіть із поправкою на те, що храм Свято-Миколаївської парафії ще не завершений, через що богослужіння в ньому не такі регулярні, як у Свято-Михайлівському).
  • На стадіоні реєстрували всіх, хто мав прописку в селі Білогородка або селі Шевченкове і бажав узяти участь (це правова творчість організаторів — статут парафії не вимагає саме такої прописки для членства). Тобто вірян із сусідньої парафії ПЦУ, до якої 10-15 хвилин пішки, теж охоче реєстрували. Якщо попрацювати з переліком голосів на стадіоні, можна знайти не одну алогічність. Зокрема голосував за зміну підлеглості з УПЦ на ПЦУ головуючий на зборах Максим Зуєв, який уже роками вірянин ПЦУ і навіть свій 50-літній ювілей святкував у сусідній парафії ПЦУ. Для того, щоб перейти з УПЦ в ПЦУ, для початку потрібно бути в УПЦ. І жодного права визначати долю сусідньої парафії УПЦ віряни ПЦУ не мають.

Максим Зуєв, однопартієць і колишній колега отця Василя Чупровського з ПЦУ у самоврядуванні, у 2021 році святкує свій ювілей на парафії ПЦУ. Джерело: Facebook.

На останніх виборах до місцевого самоврядування пан Максим і отець Василь балотувалися від тієї самої партії — «За майбутнє». А в попередньому скликанні, коли Василь Чупровський був депутатом, а Максим Зуєв — сільським головою, були пов’язані рішеннями з земельних питань (саме в комісії такого профілю працював Чупровський).

Кожен, хто знає складність православної ситуації України, може з легкістю здогадатися, що з представниками іншої Церкви віряни-посадові особи спілкуються, проводять спільні заходи, співпрацюють, можуть привітати та з вдячністю прийняти вітання, але от їздять святкувати свій ювілей вони, усе ж таки, до своєї парафії, а не іншої церковної юрисдикції. Однак пан Максим не лише вів збори щодо зміни юрисдикції парафії з УПЦ на ПЦУ, а й проголосував за перехід сусідньої парафії УПЦ до Церкви, d якій святкував свій ювілей, і підписав папери як головуючий на зборах. А Василя Чупровського Предстоятель ПЦУ призначить настоятелем «новопереведеної» парафії.

  • На відео зафіксовано, як під час зборів одна з найактивніших учасниць, яка розповідає всім про важливість зміни підлеглості з УПЦ на ПЦУ, каже настоятелю Свято-Михайлівської парафії УПЦ: я Вас уперше бачу. Парафіянка вперше бачить настоятеля, який у цій парафії з 2012 року? Згідно зі статутом релігійної громади, її членами є ті, хто регулярно відвідують богослужіння і регулярно приймають причастя в цій парафії, а стають членами завдяки рішенню загальних зборів парафії, на яких головує настоятель. Тож парафіяни знають свого настоятеля. Зайве казати, активістка не була з цієї парафії, але на відео можна побачити, що в неї картка для голосування і вона проголосувала щодо долі парафії УПЦ.
  • Свято-Михайлівська парафія офіційно інформувала Київську обласну військову адміністрацію, що збори на стадіоні «Колос» не були зборами парафії. Замість реєстрації нової редакції статуту, Київська ОВА мала б звернутися до поліції з проханням допомогти встановити факти, адже низка ознак вказували на те, що рішення про перехід на цій парафії насправді не було.
  • Ще одна технічна деталь, яка на додачу до згаданого вище мала б підказати Київській ОВА, що щось тут не так: на поданих до Київської ОВА паперах задекларована дата зборів у грудні, натомість датовані червнем підписи учасників зборів, які проголосували за перехід (наявність таких підписів — обов’язкова вимога згідно з чинним законодавством).
  • Можна звернути увагу на кількість вірян під час богослужіння Свято-Михайлівської парафії УПЦ, яке тепер проходить у підвальному приміщенні, замість храму, який вони люблять і в якому створювали ту атмосферу, до якої їм хотілося приходити знову й знову. Якщо парафія одностайно хотіла перейти (згідно з паперами, 380 за, 2 проти, 1 утримався), хто всі ці численні люди у підвальному приміщенні на недільних літургіях отця Вячеслава Лазорика — настоятеля Свято-Михайлівської парафії УПЦ? Такі відео парафія знімає щонеділі. Якщо віряни хотіли перейти, чому ж вони в підвалі на богослужінні добре відомого їм настоятеля з УПЦ, а не за 10 хвилин пішки в храмі ПЦУ? Те, що віряни УПЦ у Білогородці обирають богослужіння в підвалі з настоятелем з УПЦ замість у храмі з настоятелем із ПЦУ, промовляє про православну ситуацію села ясніше за тисячу слів у документах.
  • І якщо хтось із правової системи ще має якісь внутрішні сумніви, ви можете їх розвіяти, завітавши без попередження на ранкові недільні богослужіння УПЦ у підвалі й ПЦУ у храмі неподалік: кількість вірян на літургіях теж промовляє ясніше за тисячу слів у документах.

Варто підкреслити: долю парафії може визначати виключно парафія, а не всі охочі з місцевою пропискою. Це абетка прав людини, свободи віросповідання та поваги до прав релігійних меншин.

Уявімо, що в певному населеному пункті є Українська Апостольська Православна Церква (це не абстрактний приклад — вона офіційно функціонує), Древлеправославна Церква України (теж існує де-факто та де-юре), УПЦ й ПЦУ. Чи можуть усі, хто задекларує себе православними в цьому населеному пункті, зібратися разом і проголосувати, що всі парафії відтепер у ПЦУ? Звісно ж, ні: це чотири різні релігійні громади й кожна з них може приймати рішення виключно стосовно самої себе, а не стосовно своїх сусідів. Понад те, парафії однієї юрисдикції теж не можуть приймати рішення одна за одну — тільки стосовно самої себе, а не «пакетом». Наприклад, поруч можуть бути дві парафії УПЦ, одна з яких вирішила перейти до ПЦУ, а інша — ні.

Попри всі разючі факти, з яких усім мало б бути очевидно, що справжнього переходу не було, довкола подій у Білогородці не лише зараз транслюють фейки, а й ширили їх улітку навздогін зборам 26 червня. Подальші спогади й роздуми для тих, хто бажає знати більше.

«Стадіон так стадіон»: 25 червня 2022 року

Ніколи не спадало на думку, що в сьогоденні українського православ’я може бути знаковий стадіон. Але ним став стадіон «Колос», що поруч зі Свято-Михайлівською парафією УПЦ у Білогородці.

26 червня на цьому стадіоні під відеозапис я надала деякі прості пояснення: статут УПЦ, законодавство про зміну підлеглості релігійної громади, важливість визнання, що віряни УПЦ теж захищають Україну в ЗСУ. Як виявилося, тих слів потребували не лише віряни Свято-Михайлівської парафії Білогородки, які в цей час молилися у своєму храмі, щоб Бог захистив їх від беззаконня, а й багато інших вірян і священників УПЦ, які проходили крізь такі приниження й цькування, яким не місце у сильній правовій державі вільних солідарних людей. Через це виступ урядовиці на білогородському стадіоні став дуже відомим на ресурсах УПЦ.

Після того був сплеск фейків: «Влада блокує ПЦУ», «Усе село хотіло перейти, а вона їм не дає – таких ракета має вбивати», «Вона не давала парафіянам у Бородянці перейти» (у соцмережах Білогородку не раз назвали Бородянкою, хоча Державна служба з етнополітики та свободи совісті (ДЕСС) ніколи не працювала в Бородянці з питаннями переходів).

Що насправді відбувалося? І як я опинилася на стадіоні в Білогородці? Авжеж, нечасто голови центральних органів виконавчої влади виступають на стадіонах. Про це — далі в цій розповіді.

Червень 2022 року. Уже очевидно, що є переходи і «переходи» — парафія насправді не бажає перейти, але з’являються папери, буцімто перейшла. Зазвичай, в епіцентрі подій виборні посадові особи, причому є тенденція, з яких політичних партій. Якщо «перехід» вдається оформити й парафія УПЦ втрачає доступ до храму, вона збирається у когось вдома чи в офісі, тобто в приватному просторі.

Фактично в країні виникає мережа людей, багато з яких донедавна відкрито молилися у своєму храмі за Україну та її якнайшвидшу перемогу, за своїх рідних на фронті, за поранених і загиблих, а зараз втратили доступ до храму й опинилися в приватному просторі з відчуттям, що їхня держава, яку вони захищають, не здатна або просто не бажає захистити їхні права. Це справді небезпечні процеси, якщо нам потрібна внутрішня стабільність і солідарність в умовах загарбницької війни проти нашої країни.

ДЕСС виїздить разом із поліцією на різні локації в Київській області, щоб точно зрозуміти, що саме не працює: чи щось не так із законодавством, чи щось не так із його інтерпретацією. Від цього залежить, як діяти далі — чи розробляємо зміни до законодавства, чи готуємо роз’яснення й рекомендації стосовно чинних правових норм.

Перший спільний виїзд був зроблений співробітником ДЕСС, який сам є вірянином ПЦУ — порядна людина, яка вертається шокованою: «Це робить моя Церква…» Ще кілька місяців він як християнин шукатиме миру в душі — як залишитися у своїй Церкві після всього побаченого. Перебіг подій на тих зборах мав обмаль спільного як із верховенством права, так і з християнською любов’ю до ближнього.

У червні уважно слухаю його розповіді та Нацполіції, але розумію, що з такою складністю ситуації варто поїхати хоч раз самій. Ритм роботи Голови ЦОВВ з понеділка по п’ятницю надто перенасичений, тож чекаю, коли буде варіант у суботу чи неділю та поближче до Києва, адже в номінально вихідні легше запланувати багатогодинний виїзд. У робочому чаті невдовзі з’являється повідомлення про те, на що чекала — 26 червня, Білогородка. Це неділя і це поруч.

Багаторічні дослідницькі навички суспільствознавиці роботою на держслужбі не притлумити. Тож напередодні, 25 червня їду до Свято-Михайлівського храму УПЦ: подивитися оголошення, поговорити з людьми на парафії. Так і познайомилися з настоятелем Вячеславом Лазориком — він часто в храмі.

Життя сповнене збігів, які зумисне не придумаєш. За кілька хвилин після моєї появи на територію храму заїздить депутат від «За майбутнє» Максим Зуєв — він має вести завтрашні збори на стадіоні, присвячені переходу з УПЦ в ПЦУ. Хоче поговорити з настоятелем. Це його рідне село. Раніше він був сільським головою: він знає багатьох і багато хто знає його.

Розпитує настоятеля та мене про нинішній статус УПЦ. Пояснюю йому законодавство про зміну підлеглості релігійних громад.

— А Ви могли б це пояснити завтра під час зборів? —запитує мене Максим Зуєв.

— Якщо вважаєте це доцільним. Не думаю, що в тій атмосфері хтось сприйматиме інформацію, але якщо запросите до слова, я виступлю.

Мої очікування скептичні: такі збори проходять в емоційній атмосфері з наперед відомим результатом, тож учасникам не до роз’яснень. А те, що це не збори Свято-Михайлівської парафії УПЦ, уже очевидно з формулювань в оголошенні, яке мені показують. Зокрема промовистий його підпис: «ініціативна група членів релігійної громади сіл Білогородка та Шевченкове». Навіть в одній лише Білогородці кілька релігійних громад різних юрисдикцій (щонайменше дві зареєстровані юридичні особи ПЦУ і щонайменше дві УПЦ). Тож одна релігійна громада на два села в контексті Білогородки та Шевченкового — це юридичний нонсенс і разюча алогічність.

Олена Богдан — про віру, політику, мрії та національну безпеку, фото-12

Моє враження, з яким, мабуть, Максим Зуєв ніколи не погодиться публічно з міркувань політичної обережності: йому, як колишньому сільському голові й нинішньому депутату, заплановані збори були не до душі. Влаштовувати в рідній Білогородці крики, сльози й замки на храмі йому, мабуть, не хотілося. Він надто добре знав, що настоятель з УПЦ авторитетний і на парафії все гаразд. Але щось його змушувало.

На той момент я ще не знала, що пан Максим і отець Василь із ПЦУ балотувалися від однієї партії, а свого часу разом занурювалися в рішення про виділення земель. Про це я дізнаюся вже завтра — після зборів на стадіоні 26 червня — і тоді все стане зрозумілим.

Що ж, до зустрічі на стадіоні.

«Стадіон так стадіон»: 26 червня 2022 року

Ранок 26 червня в Білогородці. У Свято-Михайлівському храмі УПЦ багато людей. Усі не вміщаються. Однак таке враження, що до цього звикли: злагоджено одні заходять, інші виходять — щоб усі змогли причаститися. Ніхто не керує рухом людей — вони самі знають, що роблять.

З певного моменту лунає молитва, щоб Бог захистив їх від беззаконня. Дивлюся на сумні очі людей. Якщо ви хоч раз побачите погляд вірян, які розуміють, що зараз у них спробують відібрати храм і що в багатьох парафій уже відібрали, ви навряд чи колись забудете цей погляд. Ні, це не російська пропаганда. Це незручна правда українського православ’я.

Тим часом на стадіоні реєструються та отримують картки для голосування. Майже ніхто з храму на стадіон не йде, вони продовжують молитися. Приблизно однакова кількість людей у храмі та на стадіоні.

Починаються збори. Емоційні виступи про «страшну й небезпечну» УПЦ і «правильну» ПЦУ. Цитують фейсбук-сторінку Євстратія Зорі — тоді ще архієпископа ПЦУ, тепер уже митрополита.

Одна з найпалкіших активісток, розказавши, яка страшна УПЦ та її духовенство, зізнається, що вперше бачить настоятеля білогородського храму УПЦ. Того самого Вячеслава Лазорика, який опікується парафією з 2012 року.

Люди з двох сусідніх парафій Білогородки — УПЦ й ПЦУ — донедавна жили в мирі. Однакові проблеми, єдиний біль війни, спільні сподівання на якнайшвидшу перемогу. Тепер їх поділили на правильних і неправильних українців. Далі вони перетнуться в школі, лікарні, на ринку, у крамниці. Атмосфера в селі вже ніколи не буде такою, як до цих зборів. І від цього боляче.

Дивлячись на накал емоцій, якусь мить вагаюся, чи варто виступати. Мої вчорашні очікування підтверджуються: це не та атмосфера, в якій є шанси пояснити, що долю парафії може визначати виключно парафія, а не будь-хто, хто мешкає неподалік і прийшов із паспортом на стадіон. Але відмовитися від виступу — це те саме, коли на очах в Уповноваженої з прав людини порушуватимуть права людини, а вона мовчатиме, бо так безпечніше й зручніше для неї. У моєму світогляді до дечого морально зобов’язують присяга держслужбовця, очолення держоргану з питань свободи світогляду й віросповідання, як і посада Віце-голови Керівного комітету Ради Європи з антидискримінації, розмаїття та інклюзії, на яку країни-члени обрали мене таємним голосуванням.

Дивлюся на відеокамеру й розумію, що виступати треба не стільки для людей на стадіоні, скільки для людей у храмі, з яких зараз малюють «неправильних українців» і які можуть втратити віру в справедливість у своїй державі.

— Я таки виступлю, коли запросять. Якщо обійдеться без яєць і помідорів, мені пощастило, — тихо кажу поліцейським поруч.

— Наш співробітник піде з Вами, — задумливо каже полковник Нацполу, критично оцінюючи ситуацію на стадіоні. Він там із тією ж метою, що і я — проаналізувати, як витягнути такі «білогородки» з абсурду в поле верховенства права.

На той момент я вже знала про те, як на різних парафіях траплялося найогидніше: коли з храмів брутально, з криками про «московських попів» і «московитів», виганяли родини загиблих чи важко поранених захисників і захисниць України. Тобто родини тих людей, які ціною власного життя і здоров’я захищали всіх нас на передовій. Вони захистили своїм життям зокрема й тих, хто 26 червня живі на стадіоні «Колос» із картками для голосування.

Для мене аксіома, що кожна родина, чиї рідні втратили життя чи здоров’я на передовій, має відчувати повагу, вдячність і підтримку українського суспільства, а не цькування. Можливо, саме тому ніколи не шкодувала про виступ у Білогородці. Можливо, саме тому мене не надто вразило скандування «ганьба»: у цей момент я просто думала про тих людей із УПЦ, які загинули або скалічені на передовій, і про їхніх рідних. У кожного з нас — живих і здорових — свій борг і свій обов’язок перед ними.

— Ти розумієш, що тепер можна починати відлік до твого завершення роботи на посаді? — Запитав мене дехто за пару днів після виступу, надивившись на ненависть і фейки онлайн. — Це все одно, що кидатися під броне потяг:і себе знищити, і потяг не спинити. Зараз запит громадськості: засудити УПЦ, закликати до переходу в ПЦУ. А ти про законність і про загиблих вірян УПЦ на передовій.

— Посаду можна змінити, а сумління одне на все життя, — знизую плечима у відповідь.

«Українцем треба бути! І на своєму місці!» — роздратовано кинув мені Василь Чупровський після зборів 26 червня на стадіоні «Колос», кваплячись до свого респектабельного авто (у народі про таке кажуть «великий чорний джип»). Насправді ж насамперед усім нам варто бути порядними людьми. А раз уж вдяглися в священицьке вбрання, то важливо бути християнином. Заповіді «не лжесвідчи», «не вкради» і «полюби ближнього свого» всіх християн стосуються, і особливо тих, хто в рясах.

Про національну безпеку

На жаль, в Україні вже чимало таких «білогородок»: населених пунктів, де організовані штучні зіткнення між українцями, які люблять свою країну і свою Церкву, які боряться проти нападу Росії та могли б мирно жити поруч. Спільне горе зближує, небезпека об’єднує. В умовах людяного ставлення одне до одного в українських православних Церков був унікальний історичний шанс на зближення, але ним бездумно скористалися для побудови вищого муру розділення.

У 2022 році Україна здивувала світ відвагою і солідарністю. Пригадую, як мене запитували колеги з країн Балтії: «Як вам вдалося сформувати політичну націю? Настільки різні люди стали на захист України! Вони розмовляють різними мовами, у них різні ідентичності, різні погляди й усі вони за Україну».

Пояснила, що різні люди відчували можливості для самореалізації в Україні: поряд з усіма проблемами й недосконалостями нашого суспільства було відчуття мережі просторів свободи. Був простір для ініціатив й формування спільнот, де можна бути собою. І завдяки цьому є, що й кого захищати в Україні, якими б різними ми не були. Ми могли сперечатися про те, що в Україні негаразд і якою їй варто бути, але навіть сам факт, що в кожного був голос і можливість відкрито сперечатися, різко контрастував із тим, що відбувалося в Росії.

Пригадую, як у перші тижні повномасштабного вторгнення ми в ДЕСС (Державна служба України з етнополітики та свободи совісті) разом із колегами з СБУ під звуки сирен і ППО переживали, чи не вийде так, що спецслужбам Росії таки вдасться зіграти на певній релігійній чи етнічній спільноті? Зокрема й переживали щодо ситуації з УПЦ. Однак доволі швидко стало очевидним, що позиції громадян України пов’язані радше з кількістю переглядів російського телебачення за супутниковим зв’язком, ніж з їхньою релігійною чи етнічною ідентичністю, або мовними практиками.

Ми зрештою зітхнули з полегшенням: дивовижна солідарність розмаїтих спільнот України в опорі агресору стала найкращим свідченням того, що попри всі виклики дещо таки вдалося в державній політиці єдності в розмаїтті. Усі в Україні почувалися вдома і не зазирали за кордони, де б кого загарбати, але з Росії на нас напали з химерними лозунгами, що буцімто «визволяють» і буцімто захищаються від нашого потенційного нападу.

Почуватися вдома, мати простір свободи бути собою та втілювати власні ініціативи, мати можливість вільно полемізувати — це невід’ємні аспекти суспільства вільних людей, які здатні солідаризуватися перед обличчям небезпеки, скільки б вони не сперечалися між собою й у чому б не помилялися перед тим. Усі ці компоненти — це невід’ємні аспекти національної безпеки.

Станом на квітень 2022 року стало виразно помітно, що прагнення багатьох вірян і священників УПЦ відмежуватися від очільника РПЦ Кирила рідко результує в бажання приєднатися до ПЦУ. Чому в Україні два великих православних об’єднання, а не одне, і чому їхнє об’єднання в одну структуру вкрай малоймовірне навіть в умовах агресії РФ і спроб використання православ’я для ідеологічного сприяння нападу на Україну, неможливо пояснити кількома словами. Це комплекс причин і про це потрібно писати окрему статтю.

Однак важливо визнати реальність: численні українці в УПЦ люблять свою Церкву та Україну. І жодні агресивні наративи про «злочинну московську церкву в Україні» не змінять їхню думку, бо не мають нічого спільного з реальністю ані Свято-Михайлівської парафії УПЦ в Білогородці, ані багатьох інших парафій УПЦ.

Приниження, цькування, оббріхування, позбавлення храмів не надихає приєднатися, а тим паче це аж ніяк не є спосіб змінити погляди людини, яка глибоко вірує. Коли парафія втрачає можливість користування своїм храмом, вона не зникає: віряни збираються на богослужіння деінде, переважно в приватному просторі, оскільки їх позбавили можливості бути в публічному. І в них є закономірний біль від відчуття несправедливості й неправди, від втрати власного простору свободи. Такі тенденції не зміцнюють нацбезпеку — вони її послаблюють.

Понад те, у публічному просторі релігійні спільноти відкриті: без проблем можна завітати до храму УПЦ й почути, про що насправді проповідують і яких пісень співають. І тоді можна вжити заходів у тих випадках, коли справді мають місце небезпечні наративи. Натомість витіснення вірян і духовенства з публічного простору в приватний формує закриті спільноти. І це теж важливо усвідомлювати в контексті національної безпеки.

Замість епілогу

Можливо, коли-небудь в українських православних спільнотах будуть розроблені зрозумілі правила, які не такі вже й виняткові для сучасного християнства: духовенство не балотується на виборах і не належить до політичних партій; розумні обмеження щодо вартості автотранспорту священнослужителів та їхньої бізнесової діяльності.

В ідеальній картині світу багатьох людей Церква — це той простір спілкування, де можна вчитися любові, мудрості та правдивого ставлення, замислитися про вічність і безмежність, розділити з іншими радісні моменти свого життя й отримати підтримку у важкі, поділитися сумнівами та знайти відповіді. Це не політично-бізнесові клуби, не осередки мови ворожнечі щодо співгромадян, не джерела сфальшованих документів чи брехні у ЗМІ. Сподіваюся, стосовно цього може бути консенсус ПЦУ, УПЦ, органів державної влади та ширшого суспільства.

На жаль, сьогодні Білогородка й «білогородки» — це не той випадок, коли можна впевнено сказати:  «Ексцеси на місцях. А якби Предстоятель ПЦУ знав…» Документи Білогородки підписані Предстоятелем ПЦУ. Ще влітку писала й телефонувала йому, пробувала поспілкуватися під час зустрічі про Білогородку й «білогородки». Сподівалася, що йому буде боляче за таку ситуацію з погляду і християнських цінностей, і загальнолюдських, і репутації ПЦУ в очах українців та світу.

«Усі переходи відбуваються мирно, вільно та в законний спосіб, а хто каже інакше, то російська пропаганда», — так можна підсумувати мою поразку обговорити проблему «білогородок».

Цей матеріал буде надісланий Предстоятелеві ПЦУ. І в нього вкотре буде шанс засвідчити, якими є людські та християнські цінності в ПЦУ. Чи він зробить акцент на заповідях «Не лжесвідчи» та «Полюби ближнього свого як самого себе»? Чи знайде спосіб припинити безумство бодай у Білогородці та повернути вірянам УПЦ доступ до їхнього храму, пояснивши отцю Василю Чупровському, що Помісну Церкву розбудовують на заповідях Христових, а не на неправді й насиллі? Чи буде готовий нарешті спокійно й уважно поспілкуватися про переходи і «переходи»?

Мені не потрібна посада Голови ДЕСС для того, щоб пояснити йому чи будь-кому іншому цю проблему. Як і не потрібна для того, щоб зібрати групу священників УПЦ, які розкажуть про свої «білогородки» всім, хто готовий почути й зрозуміти.

Це також випробування для священників ПЦУ. Дехто з них знає про проблему «переходів» — саме переходів у лапках, а не справжніх. У приватних розмовах віч-на-віч не раз чула жаль стосовно цієї ситуації від порядних священників ПЦУ. Однак тільки-но співрозмовників понад двоє, таке почути майже неможливо.

Чи вони й надалі мовчатимуть, чи звернуться до керівництва ПЦУ з закликом про те, що Помісна Церква України має слугувати прикладом доброго та правдивого ставлення до людей? Можливо, зокрема скажуть, що їм боляче бачити на відео людей у задусі білогородського підвалу замість храму, який по праву їхній? Адже храм ПЦУ лише в 10 хвилинах пішки й у ньому вдосталь простору під час недільних богослужінь.

«З того дізнаються всі, що ви — Мої учні, коли любов матимете між собою» (Івана 13:35, Цит. за виданням Українського Біблійного Товариства: Біблія. Сучасний переклад з давньоєврейської та давньогрецької мов. Перше видання. ‒ УБТ. ‒ Київ, 2021. ‒ С. 1021.). Без цих біблійних слів неможливо зрозуміти складне сьогодення українського православ’я та мати шанси на позитивні сценарії його майбутнього.

Заглавна світлина: Настоятель Свято-Михайлівської парафії УПЦ протоієрей Вячеслав Лазорик під час літургії. Білогородка, 5.02.2023

Джерело



AliExpress WW

lamoda ru

Banggood WW