Світлана Федєшова: “Я сумую за Черніговом і хочу повернутися”



До Всесвітнього дня театру, що відзначається сьогодні, пропонуємо вам інтерв'ю з акторкою Чернігівського обласного академічного українського музично-драматичного театру ім.Т.Г. Шевченка, яка нині живе у Львові, але прагне повернутися в Чернігів.

Молода жінка при надії, що до 24 лютого мала улюблену роботу та жила щасливим сімейним життям, пережила облогу та евакуацію з оточеного міста. А одразу після народження дитини, проводжала чоловіка на фронт. Історія Світлани Федєшової — така особлива і водночас така схожа на історії інших українок, які сьогодні бачать коханих воїнів лише по відеозв'язку, сумують за рідною домівкою та з вірою в серці чекають на перемогу.

Світлано, часто можна почути думку, що артисти повинні воювати виключно на культурному фронті. Як ти ставишся до такої позиції, враховуючи, що твій чоловік, режисер, зі зброєю в руках боронить Україну на фронті реальному?

Мій Денис — не лише режисер, а й офіцер. Він закінчив військову кафедру, служив, був лейтенантом, тепер - старший лейтенант. Йому зателефонували напочатку повномасштабної війни, коли ми були в обложеному Чернігові, повідомили, що він мусить прийти до своєї військової частини. Він тоді сказав, що застряг у облозі. І дав слово: якщо вдасться евакуювати у безпечне місце вагітну мене, то приїде в частину одразу ж.

Дякую колегам, що нас вивезли, бо в тих обставинах, які склалися в Чернігові, не знаю, як би народжувала там. Виїжджати було страшно, але боялася не за себе, хотілося понад усе вберегти дитину. На щастя, вдалося вирватися. Декілька днів ми оговтувалися від дороги. Бувало, що прокидалися від власного крику посеред ночі. Я була на пізньому терміні вагітності, тому Денису відтермінували відїзд.

Мене поклали в лікарню, але Лесь не спішив народжуватись: напевно, щоб затримати тата хоч трошечки надовше. Тож відтермінувань було два. Мені пощастило, що Денис знаходився поруч, бо пологи були складні. Не знаю, чи справилась би без нього. У травні ж почалася наша розлука. До вересня він мав змогу час від часу приїжджати до нас. А з вересня ми не бачились взагалі, бо Денис безпосередньо в гарячій точці. По суті, він і лишився режисером, тільки не в театрі, а на передовій, бо він — командир.

Коли ми виїжджали з Чернігова, я говорила, що не можна ховатися. Нам треба зустріти ворога з гідністю. Мене запитали: “А якщо Денису прийде повістка, як ти відпустиш?” А я відповіла, що ні за що не ховала би чоловіка від війни за своєю спідницею. Українці — нація, яка має гідність. Війна триває століттями і, мабуть, саме нашому поколінню судилося покласти їй край. Тому я пишаюсь своїм чоловіком.

Звісно, я би дуже хотіла, щоб він був поруч. Тут, у Львові, є бабусі (дідусь теж служить). Але ніхто не замінить малюку батька. Найважче розуміти, що час не повернеш, і Денис, як і десятки тисяч воїнів, бачить, як росте його син, лише на фото та відео. Я розумію, що війни швидко не закінчуються, і ми мусимо жити далі в цій розлуці. Напевно, коли дається справжня, велика любов, разом з нею має бути й випробування. Але вона варта того, щоб чекати. Вірити. Боротися.

Світлана Федєшова з чоловіком, Фото: Віра Красуля

Світлана Федєшова з чоловіком, Фото: Віра Красуля

Що допомагає тобі триматися та переживати розлуку?

Усвідомлення того, що це необхідно. Якщо ми тут всі не будемо триматися, то як хлопці й дівчата будуть триматися там, на фронті? На плечі дружин, матерів, родичів наших бійців впав великий тягар, але ми повинні вірити попри все, бо без цієї віри їм важче буде воювати. Це тяжко, це мій щоденний біль, мої щоденні тривоги, але я мушу справлятися.

Сили, звісно, дає любов до сина, але й на сина треба сили. Бувають такі періоди, коли здається, що руки опустяться, але не можна. І тоді дуже допомагає творчість. Я намагаюся не випадати з професії, долучатися до мистецьких проектів, ходити на вистави, відвідувати виставки.

Розкажеш трохи про мистецькі проекти проекти, в яких ти брала участь у Львові після евакуації?

З нещодавнього - організовувала читку п'єси “Турі-Рурі” чернігівської драматургині та моєї доброї подруги Юлії Нечай. Читка відбулася 24 лютого. П'єсу було створено на основі реальних подій облоги, вона увійшла до антології “24”. Коли Юля мені її надіслала, я зрозуміла, що хочу дати їй життя у Львові. Хочу, щоб люди почули про жах, який відбувався в Чернігові після початку повномасштабного вторгнення. Щоб вони дізналися, що переживали чернігівці, про що говорили, як кожен мислив, на що сподівався, на що вже не сподівався, і, врешті, ким ми стали зараз і де опинилися. Насправді це і мій тягар теж, який я ношу завжди з собою, щодня. І вже нікуди я від нього не подінуся. Це мій травматичний досвід, тому по суті це була ще й певна терапія, бо мені хотілося виговоритися.

Я би хотіла повторити цю читку, але оскільки у нас була зібрана чимала команда з працівників різних театрів та студентів, досить важко узгодити графіки й зробити показ знову. Втім я рада і вдячна, що це взагалі відбулося. Також нам вдалося організувати благодійний збір для фронту.

Ще я була залучена до дивовижного співочого проекту “Коло раю”. Його організаторкою стала відома українська мисткиня та дослідниця наших національних співів Уляна Горбачевська. 13 січня ми спільно з 40 учасниками різного віку, походження, професії виконували давні українські колядки та щедрівки у Гарнізонному храмі Петра та Павла. Ідея проекту полягала в тому, що Різдво - це спільна духовна основа для усіх українців, незалежно від покоління та регіону, і це велика сила єднання. Відеозапис цього дійства є на YouTube у відкритому доступі. Наразі готується щось нове, але я не можу спойлерити. Єдине, що можу сказати — це буде до Великодня й, можливо, я теж братиму участь.

Чи важлива, на твою думку, взагалі культура під час війни? Або ж це може почекати, бо в нас є нагальніші справи зараз?

Культура надважлива завжди. І мені шкода, що культурний фронт, про який зараз так багато говорять, стільки разів був упущений. Його треба було тримати постійно. Коли починаються розмови, що зараз щось не на часі, я вважаю це архіспекуляціями. Коли ж, як не зараз? Занадто довго відбувалося загравання з ворогом, зокрема в культурному просторі. Що у нас до 24 лютого робили російськомовні вистави? Російськомовні театри? Приїжджі артисти з незрозумілою біографією та антиукраїнськми поглядами?

Дуже багато зараз треба надолужувати. Багатьом поколінням довелося виборювати право бути українцем і доказувати світу, що ми є. Показувати, хто ми є, виборювати життя нашої ідентичності, яку постійно хочуть стерти. І зараз всі ланки мають підтягнутися. Тому зокрема культурний фронт має хтось тримати. Хтось повинен взяти в руки зброю, а хтось -

говорити про Україну, зокрема й за кордоном. Велика кількість артистів є волонтерами, вони збирають чимало допомоги для наших бійців своїми виступами. Не всі мають бути на фронті безпосередньо. Але я ніколи не підтримаю тих, хто ховається. І ніколи не зрозумію тих, хто ховає.

Чернігів ні для тебе, ні для Дениса не є рідним містом. Ви галичани, тому після перемоги логічно було б лишитися у Львові. Але ви неодноразово говорили про бажання повернутися до Чернігова. Чому він став таким особливим?

Я сумую за Черніговом і хочу повернутися. Але мені буде важко чути російську мову навколо, це стане випробуванням. Я, на жаль, досить часто чую її і у Львові від внутрішньо переміщених осіб. Розумію, чому так історично склалося, але мені некомфортно і неприємно. Мене тригерить, і я нічого з цим не можу вдіяти. Вдячна кожному, хто зробив свідомий вибір і нарешті почав говорити українською, зокрема в моєму колі спілкування я бачу великі зміни. Я би не хотіла, щоб моя дитина росла в російськомовному середовищі. Я би взагалі не хотіла, щоб у нас хоч щось було спільне з тою країною, не хочу, щоб вони взагалі були якось дотичні до нас.

Мій шлях в Чернігові був досить тернистим, хоч в плані роботи зрештою все склалося, і був свідомий вибір режисера, у якого я хотіла працювати. Це тримало в складні моменти, і згодом через шлях непростого призвичаєння виникла любов. Крапкою в цій історії було те, що в Чернігів приїхав Денис, і я зрозуміла, що не хочу нікуди, хочу працювати в цьому театрі з коханим чоловіком, створювати тут родину. Я планувала, що повернуся на сцену дуже швидко, що в мене не буде класичного декрету, й Лесь ростиме за кулісами. Але саме тоді, коли ми прийняли рішення бути тут і зараз, нас силоміць викинула з міста війна.

Як взагалі складається життя у Львові?

Парадоксально, але, хоч Львів - моє рідне місто, я не почуваю тут себе вдома. Мені шалено важко без театру, бо це улюблена робота. Повернутися в Чернігів зараз без Дениса я не можу. Заспокоюю себе тим, що маю законне право на декрет терміном три роки, і я даю собі такий психологічний внутрішній час, що це максимум, який піде на перемогу.

Шукати щось постійне у Львові не хочу, мені боляче від цієї думки. У мене якесь дивне відчуття втрати дому, хоч і не в буквальному сенсі, бо багато людей зараз в фізичному сенсі втратили домівки. Але я теж відчуваю втрату, полишивши Чернігів. Я інколи згадую свою гримерку, там вже рік лежать речі, в яких ми були з Денисом в театральному бомбосховищі, де переховувалися під час обстрілів. Квартиру ми лишили так, ніби скоро повернемося, ніби це ненадовго. Врешті речі з неї спакував і вислав нам наш колега. Напевно, колись так з Чорнобиля люди виїжджали. Ти лишила всі ці звичні речі - суп в холодильнику, білизну на сушилці - в надії, що скоро назад, але ні. Тож дай Боже дожити до повернення додому.

Чого б тобі найбільше хотілося після перемоги?

Можливості повернутися в Чернігів та завершити роботу, яка встала на паузу через війну. 27 березня у Дениса мала б бути прем'єра вистави “Земля” за твором Ольги Кобилянської. Я теж була в постановчій частині, відповідала за співи.

На фронті у чоловіка народжуються нові плани та роздуми щодо майбутнії постановок. Режисура - це не лише освіта та практика на сцені, це передусім життєвий досвід. Якщо режисер його не має, це дуже відчувається в постановках. Тому я сподіваюся, що ті випробування, через які він зараз проходить, дадуть йому досвід, який потім буде на користь в роботі.

Сподіваюсь, що до нашого повернення театр не просто збережеться таким, яким ми його залишили, а й розвиватиметься далі й далі. І що ми не очужіємо йому, а він нам, і що ми побачимось з усіма дорогими людьми, за якими так скучили. Але найперше що ми зробимо після перемоги — набудемось разом. Можливо, поїдемо у подорож утрьох, головне, щоб цей час був тільки наш.

Спілкувалася Ольга Мелашенко



AliExpress WW

lamoda ru

Banggood WW