В очікуванні великого українського контрнаступу: що відбувається на фронтах війни

Рік великої війни позаду. До нашої Перемоги неблизько. Але всі ми хочемо знати, наскільки неблизько? Цю відстань можна виміряти, аналізуючи перебіг так званої «спеціальної воєнної операції», як у Кремлі називають війну проти України.

Пише експерт Центру оборонних стратегій Віктор Кевлюк в Lb.ua.

З погляду військового мистецтва під час стратегічної повітряно-наземної наступальної операції агресор уже втратив більше українських території, ніж зараз утримує. Неодноразово поставлена з бункера задача захопити Донецьку та Луганську області вже не виконана декілька разів, востаннє – 26-27 лютого. Стратегія противника залишається незмінною. Тактика – переважно також, крім епізодичних проблисків. Головними драйверами цих змін є втрати кваліфікованого персоналу з бойовим досвідом, втрати озброєння, насамперед танків, ББМ, літаків, фізико-географічні умови театру воєнних дій і величезна кількість людських ресурсів, накопичена ворогом після проведення часткової мобілізації.

Командуванню Сил оборони раз за разом вдається нав’язати противнику бої саме там, де в нас стійка, роками підготовлена оборона: Бахмут, Авдіївка, Мар’їнка, Вугледар. Навіть Соледар, з котрого ми гідно відступили, вартував противнику тисяч загиблих і сотень одиниць спаленого озброєння. Здобутки? А жодних!

Фото: Lb.ua

Якщо навіть доведеться відступити з Бахмута, противник не здобуде, крім руїн міста розмірами 6 на 6 км, аж нічого: за нами – чергова підготовлена лінія оборони, перед росіянами – руїни, серед котрих він буде змушений щось організовувати.

Промінь військового мистецтва впав на російські штаби востаннє у квітні-травні, коли після захоплення Попасної російське командування змінило напрям головного удару на Гірське та Золоте, де Сили оборони не мали сприятливих умов для діяльності. У підсумку ворог захопив Лисичанськ і Сєвєродонецьк, хоч і після запеклих боїв.

Звісно, а чому? А тому, що аби проводити паради-показові навчання-танкові біатлони, потрібні зовсім інші навички та зовсім інші організатори. ЗС РФ не мали досвіду війни проти регулярних збройних сил, вважаючи, що боротьба з чеченськими та сирійськими повстанцями – те саме. Експрес-війнонька проти Грузії також не збагатила російську військову науку, не виростила командирів нового типу – самостійних, рішучих, ініціативних. А командувача 58-ї армії генерала Хрульова, який наступав у командирському уазику в голові колони і був поранений в ногу, і штабну колону 58-ї армії, розгромлену розвідротою 2-ї піхотної бригади ЗС Грузії, пам’ятаємо. І збитий Ту-22м3 також пригадуємо.

Брак кваліфікованих командирів (від відділень до батальйонів) призводить у ЗС РФ до об’єктивної можливості виробляти, ухвалювати та організовувати виконання лише найпростіших рішень, що не потребують складних систем зв’язку, взаємодії, вміння орієнтуватися на незнайомій місцевості. А такі рішення в сучасній маневровій війні абсолютно не кращі. Сюди додаємо низьку бойову, фізичну, морально-психологічну підготовку особового складу, насамперед мобілізованих. Тобто навіть маючи великий людський ресурс, російські командири тактичної ланки скуті рамками цієї сумної для них реальності і не можуть організувати ефективні бойові дії, навіть маючи таке бажання.

Зазирнемо наверх: звідки там мають узятися офіцери штабів полків, бригад, дивізії, якщо внизу – глибока криза?

Дуже показовим у цьому плані є відео боїв у районі Вугледара: без розвідки, без підтримки, у похідних бойових порядках, не підготовленими та не перевіреними саперами маршрутами, без маскування, бездарно маневруючи. Спроба здивувати «Чорних Запорожців» загалом вдалася, але невдовзі ракети «Стугна» знайшли свої цілі, по планових координатах відпрацювала артилерія – уцілілі окупанти не вигадали нічого кращого, ніж розгорнутися на мінних полях і переважно вмерли (втрати оцінюють у 300 двохсотих і 1200 трьохсотих). Окремий реверанс – саперам «Чорних Запорожців»: оригінально влаштовані вибухові загородження і вчасно підірвані фугаси ой як додали паніки окупантам у найбільш потрібні моменти бою.

Далі в медіа поширилися пости про «танкову битву під Вугледаром». Насправді втрати ЗС РФ – від 28 до 35 танків (така собі «танкова битва») і десь до 100 ББМ різних типів. Але ж прикол битви не в масштабах, а в тому, що з українського боку танки в ній участі не брали. Узагалі. Така собі Прохорівка. Хоча і перша Прохорівка минула десь так само – 2-й танковий корпус СС не помітив «величної танкової битви», безповоротно втративши лише 5 танків, а ще 43 танки та 12 штурмових гармат були пошкоджені, відремонтовані та повернуті в підрозділи ще до кінця «битви» (підтверджено журналами ведення бойових дій, котрі збереглися). Словом, дивні в російських танкістів традиції.

Повертаючись до наших (хоча ні, до російських) баранів, згадаємо про «еліту» – російську морську піхоту: 155-та бригада (Владивосток), за окремими оцінками, перед «походом» на Вугледар уже всьоме (!) відновлювала свою боєздатність, була укомплектована переважно знятими з кораблів матросами і чмобіками. Картина в 40-й бригаді морської піхоти (Петропавловськ-Камчатський) – приблизно така сама.

Одномоментне отримання великої кількості людей підштовхнуло російське командування до пастки – воно чомусь зробило висновок, що раніше невиконані задачі значно більш професійними силами на значно новішій техніці можна спробувати виконати навалою. Що ми і спостерігаємо. Особливо під Бахмутом. Ця тактика спрацювала під Соледаром. Місто 2 км на 2 км розвалили до фундаментів, зайшли у вогневий мішок, умерли – і вже два місяці нічого з тих теренів не чутно. Сили оборони сидять на гарно обладнаних позиціях на панівних висотах і вправляються у стрільбі, як у тирі.

Фото: Львівська ОВА

Перший етап російського наступу добіг свого логічного кінця: ударні угруповання росіян продемонстрували повну нездатність виконати поставлені перед ними задачі під Куп’янськом, біля Кремінної, в Бахмуті, Авдіївці, Мар’їнці, у Вугледарі. Найбільш боєздатні військові частини ЗС РФ, що в Україні з перших днів вторгнення і накопичили значний бойовий досвід, після цих боїв виведені наприкінці лютого на територію РФ, деякі – навіть у свої ППД, для відновлення боєздатності, що триватиме, за окремими оцінками, до червня-липня. Оцей часовий рубіж слід вважати часом наступного російського наступу. На першій лінії ці війська замінили різного роду «стрілецькі полки мобрезерву», «дивізії територіальних військ» та інші подібного штибу формування. Тобто автоматів у них повно, а ось на чому їздити – поки що ні.

Тобто ГШ Збройних сил України, котрий терпляче дожидає, коли почати контрнаступ, дочекався визначної події: противник змушений знизити рівень боєздатності свого угруповання, заміняючи на передку кращі війська гіршими.

Сили оборони також уважно слідкують за цими рухами й екзаменують противника на предмет бойових навичок. Днями без надмірного ажіотажу відбулися дві події: наші провели дві контратаки, одну – під Авдіївкою, другу – біля Ягідного. Результати: на північ від Авдіївки практично повністю зрізано виступ російського вклинення і створено умови для розвитку наступу на Ясинувату. Противник пожежним порядком мусив перекидати на цю ділянку війська з-під Маріуполя та аж з Ростовської області. Під Ягідним наші оточили угруповання противника, що складалося з десантників і ПВК «Вагнер». Результат – 400 вбитих, поранених і полонених окупантів (300 – з ПВК, 100 – з ПДВ). Є припущення, що наші удаваним відступом від Ягідного до Хромового втягнули противника у вогневий мішок, а тоді й завершили розгром. Навіть на тактичному рівні організувати таке непросто. Але змогли. Репетиції слід вважати вдалими.

Тим часом на Запоріжжі триває розм’якшення російської оборони – Збройні сили України в останні тижні лютого і на початку березня послідовно завдавали ракетних ударів по російських складах боєприпасів і палива, стоянках техніки та ремонтних базах, центрах зв'язку та штабах. Упізнаєте сценарій? У Маріуполі в районі заводу імені Ілліча ракетними ударами накрили парк техніки. Цифри втрат танків, бронетехніки та вантажівок точно не відомі, але може йтися про два-три десятки знищених і пошкоджених машин. Також знищили щонайменше два склади з боєприпасами, сховище пального, штабні та командні пункти та один вузол зв'язку. За оцінками, до 60% 200-х і 300-х у районі Мелітополь – Маріуполь – жертви ракетних ударів ЗС України, а не бойових сутичок. Оцінюєте масштаби дійства?

А що, власне кажучи, ми? А ми очікуємо надходження техніки, котра значно підвищить мобільність і вогневу міць бригад; у березні з навчань у союзників в Україну повертаються декілька десятків тисяч (не перебільшення!) бійців. Додаємо сюди навчання обслуг ППО, пілотів вертольотів "Apache" (ага, і таке відбувається), пілотів винищувачів – картина підготовки до масштабної наступальної операції (а можливо – кількох) здається цілком реальною, адже Збройні сили України цілком будуть здатні створити потрібну чисельну перевагу на обраних ділянках.

Фото: ГенштабУсім цікаво – а де ж саме? Генерал-лейтенант Бен Годжес, колишній командувач ЗС США в Європі, а нині завідувач кафедри стратегічних досліджень Першинга в Центрі аналізу європейської політики, радить ось що: «використовуючи дальні вогневі удари, ізолювати Крим, потім зробити його непридатним для російських військ. Щоденними високоточними ударами відганяти російський флот від Севастополя. Те саме – для російських ВПС у Саках. Не дозволяти противникові запускати ударні дрони. Після цього приходять Сухопутні війська».

А чому б і ні?