"Ми спали у підвалі стоячи". Історія маріупольчанки, яка вижила в Маріуполі і зараз будує життя у Бельгії, - ФОТО



19 лютого Юлі наснився сон. Величезний чорний ведмідь напав на місто. Він йшов і вбивав все, що траплялось на його шляху. Але потім прийшов білий ведмідь і завалив чорного. 

Юлія Топонен вірить у власні сни і завжди до них дослухається. Вона відчувала, що насувається велика війна. Але ні рік тому, ні зараз не має жодних сумнівів, що ця страшна війна закінчиться нашою перемогою.

24 лютого вона також бачила сон, від якого проснулась о четвертій ранку. Вона йшла по болоту і тонула в ньому. Вскочила, почала читати новини, дослухатись до вулиці. Десь о п’ятій ранку побачила жахливі повідомлення – путін оголосив Україні війну.

«Ми жили в приватному секторі на Лівобережжі. У нас початок війни було чутно одразу. Будинок здригався від вибухів, - розповідає Юлія. – В перший день ми ще ховалися вдома. Але наступного дня я сказала – ні, я так не можу. Снаряди вибухають все ближче. Я йду з дітьми в підвал 14-ї школи».

Вони з чоловіком взяли лише те, що необхідно, щоб влаштуватись на ніч. Навіть документи не брали. Чоловік щодня бігав до дому годувати собаку. Але робити це ставало все важче і важче. Одного дня, на початку березня, він просто відпустив її, бо не міг більше туди дістатись.

«В ці дні – перші числа березня – на Лівобережжі вже бомбили так, що я не могла дістатись до матері, яка жила всього за 800 метрів від нас. Коли ще був зв’язок, мама казала, що бачить, як російські танки піднімаються біля церкви знизу, з моря, наверх, до бульвару Меотіди. І не тільки танки. Ракети також летіли звідти на Маріуполь.

Коли ми 25 лютого прийшли до школи у підвал, там ще було багато місця, і ми з дітьми зручно розташувались. Але через декілька днів там стало стільки людей, що всі спали стоячи. Лише діти могли лежати».

Десь на початку березня в будівлю школи  було потрапляння. Люди вижили, але переховуватись далі в школі було небезпечно. Треба було шукати новий прихисток.

«Ми вийшли з підвалу – а навколо все палає. Це просто жах. Сестра чоловіка забрала нас всіх в центр, на вулицю Брюлова. Там, наприкінці вулиці, прямо біля будівництва «Метінвест Політехніки» є великий трьохповерховий сірий будинок. От він і став нашим прихистком, - пригадує Юлія. – Ох і різнобарвна зібралась компанія. Ми з дітьми, власники будинку, двоє наркоманів, які постійно хотіли солодкого, мабуть, у них вже були розлади з печінкою, дід, який чекав на росію, немкиня, родичка власниці дому, яка приїхала у гості напередодні війни і так застрягла тут… Всього десь 25 чоловік.

Коли ми приїхали туди, в будинку навіть газ ще був. Відносно спокійно у порівнянні з тим пеклом, яке коїлось на Лівобережжі. Я одразу спустилась у підвал і стала розташовуватись на нічліг там. Всі посміялись з мене. Вони ще не знали, що за пару днів всі будуть поруч зі мною здригатись  від кожного вибуху, кожного гулу над головою.

Ми готували їжу в каміні. У власника був генератор, паливо, якісь транзистори. Тож ми навіть слухали новини по радіо, слідкували уважно за подіями.

Кожного дня я вмирала. Я не можу по-іншому описати свій стан в ті дні. Ось просто вмирала. І якщо б не необхідність годувати дітей, я би навіть і не вставала зі своєї лежанки.

Ситуація навколо ставала все жахливішою. Бої йшли по проспекту Миру. На території колишнього луна-парку, біля «Метінвест політехніки» стріляли танки. 

В один з днів, не можу сказати точно, коли це трапилось, ракета потрапила в третій поверх нашого будинку. Ми вціліли. В будинку навпроти від цих жахів збожеволіла жінка – вона ліжала на тілі свого мертвого чоловіка. Потім прилетіло в будинок сусідів поруч з нашим домом. Він згорів. Там загинули четверо людей. І це стало останньою краплею. Я сказала чоловіку – треба їхати.

14 березня нам вдалося упіймати  Інтернет, і так ми дізнались, що людей почали випускати з міста. У власника будинку було три машини. Ми завантажились і поїхали на Запоріжжя. Їхали дві доби і коли нарешті дістались Запоріжжя, відчули полегшення. Але не надовго. Росіяни почали обстрілювати і Запоріжжя. Ми не могли цього виносити більше фізично. Було зрозуміло, що тільки за кордоном зможемо видохнути, заспокоїтись і відновитись. Чоловік залишився в Києві, а ми рушили далі, на кордон з Польщею.

 Йшли до кордону пішки. Брудна жінка, двоє дітей, собака і два пакети АТБ з речами – ось як ми виглядали. Ми були вимотані, зовсім без сил. Поляки дали нам візочок, щоб ми проїхали. Ось так, на візочках, ми і потрапили у Польщу. 

"Ми спали у підвалі стоячи". Історія маріупольчанки, яка вижила в Маріуполі і зараз будує життя у Бельгії, - ФОТО, фото-1"Ми спали у підвалі стоячи". Історія маріупольчанки, яка вижила в Маріуполі і зараз будує життя у Бельгії, - ФОТО, фото-2

Що робити далі – я не знала. Із документів у мене були лише доки в «Дії». Ні грошей, ні речей, ні документів – нічого.

Я стала телефонувати всім своїм знайомим, друзям в надії, що хтось допоможе. Так і трапилось. Ярослав Єрохін знайшов контакт людини, яка влаштовує біженців з України в Бельгії. Треба було лише дістатись на інший прикордонний пункт у Польщі. Афіна Хаджинова допомогла знайти машину, яка б нас туди перевезла. 

Потім за нами у притулок приїхав мікроавтобус і повіз у місто Льоз, на кордоні Бельгії з Францією».

"Ми спали у підвалі стоячи". Історія маріупольчанки, яка вижила в Маріуполі і зараз будує життя у Бельгії, - ФОТО, фото-3"Ми спали у підвалі стоячи". Історія маріупольчанки, яка вижила в Маріуполі і зараз будує життя у Бельгії, - ФОТО, фото-4"Ми спали у підвалі стоячи". Історія маріупольчанки, яка вижила в Маріуполі і зараз будує життя у Бельгії, - ФОТО, фото-5"Ми спали у підвалі стоячи". Історія маріупольчанки, яка вижила в Маріуполі і зараз будує життя у Бельгії, - ФОТО, фото-6

Це місто і стало новим домом для Юлії Топонен і її дітей. Юлія завжди була дуже активною в Маріуполі. І в Бельгії вирішила бути корисною. Вона познайомилась з чудовою жінкою, українкою, Наташею Остач, яка вже 20 років керую громадською організацією українців в Бельгії. Вона робить просто неймовірні речі. Збирає гроші, закуповує потрібне для допомоги ЗСУ, рятує біженців, селить їх у своєму домі і нікому не відмовляє в допомозі.

Юлія також включилась в цю роботу. Інколи в її будинку, який їй надали у користування бельгійські друзі, збираються одразу по декілька українських родин, яким потрібен тимчасовий прихисток. «Діти вже навіть на намагаються запам’ятовувати імена наших гостей, настільки часто вони тут змінюються», - сміється Юлія. Вона вважає, що якщо їй допомогли, то і вона має допомагати іншим, коли є така можливість. 

"Ми спали у підвалі стоячи". Історія маріупольчанки, яка вижила в Маріуполі і зараз будує життя у Бельгії, - ФОТО, фото-7

Днями її запросили виступити з промовою у посольстві України в Бельгії.

«Я народилася і виросла в Маріуполі, там народилися і виросли мої діти, яким було 3 і 11 років.  

Ми не вірили до останнього, що росія нападе на нас. З першої години так званої «спецоперації» нас бомбили з усіх можливих напрямків та видів артилерії. Обстріли були як з боку моря, так і з неба. 

"Ми спали у підвалі стоячи". Історія маріупольчанки, яка вижила в Маріуполі і зараз будує життя у Бельгії, - ФОТО, фото-8

Ми всі переховувалися в бомбосховищі. Спали спочатку стоячи, оскільки не було місця, де лягти. Діти спали весь час, бо не було кисню в бомбосховищі.

Навколо все палало від вибухів, весь район був у вогні. Моя мама жила 800 метрів від мого будинку, але ми навіть не могли до неї доїхати через щільний обстріл російської армії. Працювали снайпери та артилерія... 

Ми благали, щоб закрили небо. Але нас ніхто не чув. Я просила всіх знімати відео, документувати злочин росіян, щоб ми могли доводити та показувати свідчення цієї страшної війни росії проти України.  

Щоночі я просила Бога щоб нас убило, а не поранило ... 

Українці допомагали один одному чим могли. Ділилися останнім хлібом, ліками, ковдрами. А також інформацією, де що можна було взяти. Мій чоловік роздобув мішок хліба, ми його порізали на маленькі шматочки і розділили між усіма. Кожен їв свою частину, коли хотів, або коли була потреба.... Коли вбили наших 4 сусідів, а інша сусідка збожеволіла, лежачи на своєму чоловікові. І коли приліт ракети в наш будинок спричинив контузію в моєї дитини, рішення виїжджати було остаточним... 

Ми їхали замінованими полями. Дорогу відстанню 80 км подолали за дві доби: 17 російських блокпостів, обстріл гуманітарної колони…  

Я вірю у перемогу своєї країни, ми не маємо іншого вибору. Ми всі до війни були успішними, щасливими людьми. Мій чоловік інженер-будівельник. Я - судовий експерт з економічних питань. Після перемоги у мене буде багато роботи в моїй улюбленій Україні, і ми її відновимо!  

Я розумію, що Європа втомилася, я розумію, що втомилися українці, але ми не втомилися оплакувати своїх дітей та наших воїнів-героїв.  Допоможіть у нашій битві за свободу та демократію.  Україна європейська країна ми захищаємо вас від путінського свавілля.  А ви допоможіть нам у нашій боротьбі Дякую за тимчасовий притулок. Ця підтримка так необхідна українцям!» - ось що сказала вона.

Юля не сказала, що той мішок хліба, який вони їли, був випечений в Халабуді,  їм привіз його хлопчина Тарас. А людина, яка організувала все це рятівне коло під назвою «Халабуда», зник без вісті в березні 2022 року.

Не згадала, як розшукувала мати, і як їй болить, що мама не захотіла виїхати з окупованого міста. Як рятувала брата. Він працював начальником служби техногенної безпеки «Азовсталі», знав там всі ходи і виходи, мав мапу тунелів «Азовсталі», і росіяни розшукували його. Брат вже чекав на фільтрації в Бєзимєнному, і не відомо, що б з ним сталося, але трапився нещасний випадок, що врятував йому життя. В фільтраційному таборі в Бєзимєнному почався  спалах кишкової інфекції. Десятки людей одночасно  почали блювати. Почався кіпіш, і під цей шум брат Юлі просто втік через кордон до росії. Без фільтрації. 

Але куди йому рухатись далі? Тоді Юлія подзвонила знайомому, який 20 років назад був закоханий в неї (тільки уявіть це!). Той жив в росії. Вона попросила врятувати брата і допомогти йому виїхати за кордон. І той допоміг! 

Юлія Топонен не знає, яким буде її подальше життя, чи повернеться вона в Україну, чи вирішить залишитись в Бельгії заради щастя своїх дітей. Вона намагається не планувати своє майбутнє. Єдине, що вона знає напевно – так це те, що вона завжди буде безмежно вдячна країні, яка прихистила її і дітей, надала їм красивий і затишний будинок, освіту, турботу.

«Тут прекрасне життя. Тут щасливі мої діти. Мрію, щоб колись і Україна стала такою ж квітучою, комфортною і мирною».

ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629

ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой

ДИВІТЬСЯ нас на YouTube



AliExpress WW

lamoda ru

Banggood WW