"Пішла на фронт, щоб пережити втрату коханого",- розповідь дівчини, яка пройшла пекло під Попасною, Маріуполем та Бахмутом

Ярина Чорногуз за освітою - філологиня, а за покликанням - поетеса. Але тепер вона на передовій, служить бойовим медиком.

У свої 27 років вона увійшла до сотні найвпливовіших жінок України за версією журналу "Фокус".

Службу в ЗСУ Ярина поєднує з вихованням 8-річної доньки.

У 2019 вона стала парамедиком, а вже через рік підписала контракт із ЗСУ. Вторгнення РФ зустріла на передовій. З морпіхами Ярина пройшла пекло під Попасною, Маріуполем та Бахмутом.

BBC поговорили з нею про війну, творчість, кохання та виховання доньки. Про те, з якими проблемами жінки стикаються під час служби, та як їх долають.

BBC: Коли у вашому житті відбувся цей поворот - від філології до військової кар'єри? Коли ви вперше потрапили на передову?

Ярина Чорногуз: Одразу після Майдану - ще в 2014 хотіла я піти добровольцем на фронт. Але в день початку ООС народила дочку. Мусила бути з нею. Тому на той час мій активізм за популяризацію української мови - тоді це було єдине, що я, маючи маленьку дитину, могла зробити для України. В такий активний спосіб - навчаючись і популяризуючи те, що є стратегічно важливим. Я закінчила Києво-Могилянську Академію - літературознавство і філософія на факультеті гуманітарних наук.

Пізніше в 2019 я пройшла вишкіл на парамедика в "Госпітальєрах" і почала їздити на фронт як волонтер-парамедик. Ротації дозволяли поєднувати фронт і материнство. Я могла бути з донькою. Звичайно, виникало бажання піти на контракт, але я розуміла, що це довга розлука із дочкою. Тому мене це зупиняло.

Але у 2020 загинув хлопець, з яким у мене тільки почалися стосунки, з яким ми разом були на позиції. Микола Сорочук. Ця людина, яка мені була дуже важливою. Важко переносилася втрата і важко переносилося усвідомлення того, що людям байдуже, що ніхто не цінує жертву солдат.

Я зрозуміла, що мушу пройти його шлях, аби пережити втрату, що в мене немає іншого виходу, як контракт. Це був такий поворотний момент, я зрозуміла, що служба - мій єдиний шлях насправді. Тож у січні 2020 го року я пішла на війну.

У січні 2020 року Микола Сорочук загинув від кулі снайпера біля смт Талаківка на Донеччині

"Не ми обрали війну"

BBC: У вас підростає донька. Ви колись навіть написали, що пішли на війну заради неї.

Ярина Чорногуз: Насправді - заради її майбутнього, щоб Орися могла жити в Україні вільній від окупації. Але, звичайно, розлука з донькою під час контракту та поки я на війні - це не є чимось добрим для неї.

Зараз їй 8 років. Мені пощастило, що донька мене розуміє і що зараз у безпечному місці. Спочатку їй було важко, потім вона звикла. Вона за кордоном і чекає, поки в мене закінчиться контракт, щоб повернутися. Вона розуміє, чому це важливо - комусь воювати за Україну. Дитина розуміє, чому я обрала такий шлях. Звичайно, їй хочеться більше часу побути зі мною і мені хочеться з нею більше часу проводити. Що поробиш… Не ми обрали війну. Путін і росіяни обрали війну, а ми маємо захищатися.

Ярина Чорногуз: “Донька розуміє, чому я обрала такий шлях”

BBC: Перед війною в українському суспільстві панували різні настрої. У когось була тривога, але дехто до останнього не вірив, що буде війна. Ви ж були на позиціях поблизу Маріуполя. Чи достатньо українці були готові до вторгнення у лютому?

Ярина Чорногуз:На моє переконання - ні, ми не були готові. Була готовою до цього невелика частина населення України, яка була пов'язана з армією, з добровольчими батальйонами, з волонтерським рухом, з ветеранським рухом. Оця частина нашого суспільства з 2014 року грубо кажучи - на чеку була.

Повномасштабне вторгнення шокувало багатьох. Чому це мало шокувати? Росіяни ж уже окупували Крим - без жодного спротиву, зовсім недавно. Окупували Донецьк і Луганськ. Чому ж вони мали не піти далі? Українці люблять жити в солодких ілюзіях. Зараз багато хто живе в цих ілюзіях. Але вижити ми зможемо, якщо цих солодких ілюзій позбудемося. Будемо дивитися дуже прагматично, вірити в найгірший можливий варіант розвитку подій і бути готовими до всього.

"Я за те, щоб всі проходили цей вишкіл"

BBC: Але й на війні ви не покинули літературної діяльності. У 2020 вийшла збірка поезій "Як вигинається воєнне коло". Ці вірші ви писали на передовій?

Ярина Чорногуз: Так, ці поезії про нашу боротьбу. Я просто відчувала, що деякі речі, які я розумію, відчуваю про цю війну - ними варто поділитися. Тому ця книга і з'явилася.

Я пишу вірші доволі давно і тут, навіть зараз, мені приходять. Часом я пишу, щоб позбутися болю, скажімо так. Коли я пишу, це допомагає розслабитися - викинути те, що дуже наболіло.

“Повернулася з бойового завдання”

BBC: Чи повинні жінки воювати? В суспільстві й далі триває дискусія з цього приводу.

Ярина Чорногуз: Я вважаю, що і серед жінок, і серед чоловіків повинні воювати ті, хоче цього. Але в такій повномасштабній війні з переважаючим ворогом складно… Тих, хто хоче, - замало. Потрібно більше людей, оскільки ми менша держава.

Мені подобається модель, яка є в Ізраїлі. Там військовий вишкіл і призов проходять так само жінки. Після цього людина виходить з чітким розумінням, що таке військові дії, що вона робитиме, якщо таке станеться, чому так відбувається. Це дає велику впевненість кожній людині у своїх діях на випадок такого. Безпорадність та паніка - це якраз речі, якими програють.

Тому я за те, щоб всі проходили цей вишкіл і були готові до воєнних дій.

Навіть на окупованих територіях зараз іде партизанський рух. Вести партизанський рух - це ще складніше, ніж бути в регулярній армії. Це грає величезну роль в тому, аби повернути окуповані території. Партизанка дуже деморалізує ворога, його тил. Для того, щоб це все робити - теж треба бути здібним до військової справи, до цього готуватися.

Якщо Україна нам потрібна, то всі - і жінки, і чоловіки - повинні служити.

Ярина Чорногуз: "Якщо Україна нам потрібна, то всі - і жінки, і чоловіки - повинні служити"

BBC: Наскільки складно жінці в армії? Чи приймають чоловіки вас як рівну?

Ярина Чорногуз: В наших реаліях - в суспільстві, де дуже багато сексизму і патріархальних стереотипів, - досі жінка, яка приходить в армію на бойову посаду, має пройти дуже нелегку ініціацію, під час якої ти доводиш іншим, що ти такий самий боєць, як і вони.

На самому початку тобі пропонують прийняти іншу гендерну роль. Роль якоїсь там дівчинки, яку треба захищати, і нічого там "лізти на рожен". Таке нав'язується жінці в армії, от. В основному людьми із "совєцьким" мисленням.

Якщо говорити про мій шлях, то мені пощастило, пощастило з командирами. Я натрапила на таких, які цінували те, що я роблю все на рівні з чоловіками. Всі біжать - я біжу з ними, всі "розгружають бока" - я розгружаю бока, всі йдуть на вихід - я йду на вихід з ними. Стріляю, все роблю на тому ж рівні.

Коли бійці бачать, що ти фізично і психічно тягнеш і що з тебе є користь, через деякий час тебе починають просто сприймати як бойову одиницю - таку саму як і чоловік.

"Мені видали 2 комплекти форми, це були чоловічі моделі"

BBC: Питання щодо жіночої військової форми - як ви собі цю форму дістали? Вас забезпечили формою?

Ярина Чорногуз: Останню купила. Якраз сьогодні я забрала посилку з пошти, і там була форма від дизайнерки, яка шиє якісну піксельну форму для жінок. Реально видно що це жіночий фасон, воно чудово сидить по фігурі, воно зручно та естетично.

Але це зараз, у 2022 році. Коли підписувала контракт, мені видали два комплекти форми, це були чоловічі моделі. Матеріал мені не дуже подобався взагалі - така клітинка, бязь, яка дуже швидко сідає і стирається під час прання. Її треба було вшивати. Я пам'ятаю, що я носила форму на підшивку. В приватній кравецькій фірмі мені коштувало доволі дорого підшити два комплекти форми.

Дуже часто маленьких розмірів взагалі немає. Ти приходиш в частину, а маленьких розмірів нема. Навіть хлопцям меншої статури доводиться вшивати. Були колись такі проблеми в армії. Сподіваюся, вони будуть вирішуватися.

Ярина Чорногуз: “Форма має бути зручною. В ній потрібно ходити щодня, а потім ще й на завдання їхати”

BBC: Ризик сексуального насилля, домагань - чи це явище присутнє зараз в українській армії?

Ярина Чорногуз: Стосовно мене ніколи не було такого. Була один раз від одного бійця щодо мене якась агресія, яка часом межувала… Він говорив - я тебе хочу вдарити. Я сказала - вперед, в чому проблема. Він мене штовхнув, я вдарила його ногою. На цьому і все.

Якщо вони бачать, що ти прийшла робити свою роботу, не реагуєш на їхні знаки уваги - все швидко припиняється. Якщо вони бачать, що ти можеш і відповісти - то точно цього не буде.

BBC:Ви - бойовий медик. Коли ви на завданні, на передовій чи поблизу лінії фронту, яке спорядження у вас із собою?

Ярина Чорногуз: У мене три рюкзаки. Один такий похідний, з мінімумом всього. Беру його, коли не треба кудись далеко йти. Я його беру, щоб надавати допомогу на місці. Маленький рюкзак лежить завжди в машині, на якій я виїжджаю. Машину часом лишаємо і я йду з рюкзаком.

Є великий рюкзак, він стоїть на базі як резерв... В мене там є хірургічний набір - тобто, якщо щось на базі сталося або якщо мені з нього треба щось докласти до маленького похідного рюкзака, який я скрізь ношу із собою. І є третій - резервний, у мого волонтера, привезе його впродовж кількох годин, якщо обидва згорять.

Завдання бувають різні. Буває таке, що нам треба йти в бій - тоді евакуйовувати бійця. Витягаємо, несемо на ношах до автомобіля і потім веземо в госпіталь. Тобто, задачі бувають дуже різні.

Буває, що я працюю як пілот дрона, оскільки в мене розвідувальний підрозділ. Якщо немає загроз, я працюю як звичайний солдат розвідувального батальйону.

"Буває, що я працюю як пілот дрона, просто літаю на коптері"

BBC: Які настрої зараз на фронті? Ця війна - скільки вона ще триватиме? І коли, на вашу думку, вона може закінчитися?

Ярина Чорногуз: Я чудово розумію, що Путін буде пробувати вести цю війну до останнього - для того, щоб приховати злочини й приховати все те, що він зробив. Якщо Захід не допоможе нам достатньою мірою, аби його усунули від влади, аби вони зазнали повної поразки... противники будуть брати паузу, відновлюватися пару років і далі знову пробувати нас завойовувати. Тобто ця історія на багато років, вона не закінчиться зараз, на мою думку.

Насправді Україна вже перемогла тим, що ми вистояли. І 8 років останніх, і пів року. Можна сказати - ми вже перемогли. А якщо говорити про таку перемогу з поверненням всіх наших територій, боюся - це не питання найближчого часу. Може, я помиляюсь і ми впродовж року все деокупуємо. Будуть втрати, але ми вийдемо на наші кордони.

Ми платимо не стільки за нашу незалежність, скільки за наше забуття. За наше безпам'ятство всі ці роки, упродовж яких - з 2014 року - йшла війна. Всі ці втрати - це наше безпам'ятство.

Ярина Чорногуз: “Якщо Україна нам потрібна, то всі - і жінки, і чоловіки - повинні служити”

BBC: Україна платить велику ціну за цю боротьбу. Чого не вистачає українцям для перемоги? Можливо, зброї?

Ярина Чорногуз: Не прощати і не забувати несправедливість. Цього не вистачає українцям, тому що українці люблять закривати очі на кучу речей, які знищують повільно нас із середини. Наприклад, корупція, правосуддя, якого немає, політики, які донедавна дуже безвідповідально ставилися до оборони країни... Ми прощаємо несправедливість, ми її не помічаємо.

Якби всі ці речі привести до ладу, то ми б були дуже потужною нацією. Впевнена - і будемо.