“Я повторював як мантру: Маріуполь вистоїть” - історія місцевого мешканця, який двічі пройшов окупацію та фільтрацію

Маріуполь - це болюча, незагоєна рана на тілі України та душі кожного українця. Маріуполь - це одночасно небачена світом трагедія, найжахливіший сон та пекло на Землі. Маріуполь - це історія про небачений героїзм українських захисників та тисячі зламаних та зруйнованих доль. 

Колись квітуче місто населенням більше 400 тисяч росія перетворила на суцільну руїну, під уламками якої досі лежать сотні трупів. Це місце вбитих, похованих у братських могилах, закатованих, зґвалтованих. Але водночас - це місце сильних, незламних, мужніх. Це українське місто, яке бачило справжнє зло в обличчях російських окупантів.

Тисячі українських життів там скалічені та поламані. Комусь з них вдалося вирватися з цього пекла, пройшовши всі дев'ять кіл. Ці люди досі збирають себе по частинах. Їм є, що розповісти світові. Саме однією з таких історій ми хочемо поділитися. 

Ми розкажемо історію людини, якій довелося пережити окупацію, блокаду та фільтрацію. Ця людина на власному гіркому досвіді зрозуміла, що росіяни - точно не той народ, з яким треба йти на компроміси чи переговори. Для безпеки співбесідника ми не будемо називати прізвище нашого героя та публікувати фото.

***

Його звуть Микола. Зараз йому 22 роки, але вже із зовсім юного віку він знає, що таке “русскій мір” та російська окупація. Спочатку він зіткнувся з цим у Новоазовську у 2014 році, а потім у Маріуполі у 2022. Але про все по черзі.

Для Миколи війна з росією почалася у 2014. Тоді він був 14-річним хлопцем, який навчався в одній із шкіл Новоазовська. Багато хто з дорослих не розумів тоді, що саме відбувається, а діти - тим паче. Але Микола разом з другом були одними з небагатьох, хто намагався протистояти режиму, наскільки це було можливо.

Новоазовськ у 2014 році

Двоє підлітків сварилися зі вчителями, які вводили в освітню програму “новації за російськими методичками”, саботували хоровий спів гімну так званої “днр”, зривали уроки. 

“Це я тільки зараз розумію, що тоді наражав на небезпеку батьків, і вони могли постраждати”

Ще досі зміни в освітній програмі квазіреспубліки були не надто масштабними. Прибрали історію України, ввели історію росії, ввели такий предмет як “гражданственность”. На останньому вчили, наприклад, так званих героїв “нашего края”. Гімн “днр” ввели вже у 2015 році. Перші три роки навіть залишалися предмети української мови та літератури, щоправда, кількість таких уроків зменшили до одного разу на два тижні.

“Мене вражало те, як змінилася історія у школі. Бо буквально у минулому навчальному році ми вчили одне, а коли у серпні зайшли окупанти - стало зовсім інше. Вчителі стали казати, який Радянський союз хороший, як він всіх захищав, як він не підтримував Німеччину і все таке інше”

На казочки про “добрий радянський союз” хлопець питав, чому тоді поляки так його ненавиділи, зокрема його російську частину. Вчителі ж Миколі відповідали, що “поляки - нацисти”. 

“Це настільки все абсурдно було. Рік тому тобі казали: поклади руку на серце, бо грає Гімн України. А тепер тобі кажуть: ось це твоя нова батьківщина. А в моєї класної керівниці син був українським прикордонником, який перейшов на бік “днр”. І я пам’ятаю, як вона мені каже: “вот ты гимн не учишь, а мой сын делает так, чтоб ты эти выстрелы не слышал”. На що я їй тоді сказав, що якби не ваш син, то я б ніколи і не чув ці вибухи”

Новоазовськ 9 травня 2017 року

Після такої суперечки хлопця вигнали з уроку. І такий випадок не був одиничним. Бо серед вчительок вистачало тих, хто перейшов на бік окупанта. Чиї чоловіки так зробили або, навіть, ті, хто змусив чоловіків повернутися у псевдореспубліку.

Батьки Миколи мали проукраїнську позицію і залишилися вірними їй у 2022 році також. Таким чином, в окупації юнак провчився три роки, до 10 класу. Коли йому виповнилося 16 років, сім’я вирішила, що треба хлопцю їхати до Маріуполя і здобувати там українську освіту.

У 2017 році він разом з батьками поїхав у Маріуполь - там була школа, яка займалася екстернатом для переселенців. Спочатку Микола ходив там на курси, а потім склав іспити. А потім він вступив до іншого навчального закладу, який закінчив у 2021 році. Після випуску влаштувався на роботу за спеціальністю. 

***

2022 рік для Миколи почався приємно - з’явилася своя квартира у Маріуполі, гарна робота, а в квартирі - домашній улюбленець. Рік обіцяв гарні перспективи. Втім, ситуація в країні потроху накалялася.

Увечері 23 лютого він з братом та друзями сидів грав та спілкувався в Discord (прим. платформа миттєвого обміну повідомленнями та спілкування). В розмовах жартували на тему війни. До останнього не хотілося в таке вірити. 

“Ми жартуємо, а все одно страшно. Але я все ж думав, що десь на сході постріляють, і на цьому все скінчиться”

Після цієї розмови хлопець не спав до 4 ранку, бо чув, що наступ повинен початися саме в цей час. Але все ж заснув. А прокинувся між 6 та 7 годиною ранку і побачив у телефоні 20 дзвінків від мами. Спочатку не зрозумів, що сталося. 

“Я подзвонив і кажу: шо таке, чого ти мені надзвонюєш з самого рання? На що мені мама каже: ти що, прикалуєшся? Війна почалася. А я ще щось заперечую, типу та ні, яка війна, і саме в цей час чую прильот. І чую вибух. І я такий: а, понятно. На той момент я точно знав, що укріплена східна сторона міста”

Після цієї розмови Микола одразу пішов збирати документи, речі. Перші хвилин 10 знаходився у паніці. Кидав у рюкзак речі на автоматі. Але раптом хлопець зупинився, став посеред кімнати і подумав: ну от, знову як у 2014 році починається. 

Квартира Миколи якраз знаходилася на західній околиці міста, з боку траси на Запоріжжя, тому залишатися в рідній оселі було небезпечно. Батьки порадили хлопцю переселитися до друга, ближче до центра. І ось він туди поїхав. 

Події почали розгортатися з катастрофічною швидкістю, рідні та друзі вмовляли хлопця виїжджати, але він до цих слів спочатку поставився легковажно, адже був упевнений - місто вісім років укріплювалося. Але така впевненість так само швидко розвіялася.

“Я дивився новини, а там: росіяни Херсон пройшли, Бердянськ. Ну як колона може просто пройти крізь Бердянськ? І тоді я зрозумів, що ми потрапляємо у кільце. Паніки не було. Я намагався все переводити в гумор. Повторював як мантру: Маріуполь вистоїть, Маріуполь вистоїть, Маріуполь вистоїть”

Хлопець намагався бути на зв’язку зі всіма близькими, підтримувати їх та заспокоювати, адже діставалося не тільки Маріуполю. Але якимось дивом йому вдавалося ловити зв’язок до 10 березня. Мабуть, через те, що на столі в його кімнаті було дві антени. Завдяки їм десь із 15 разу вдавалося дотелефонуватися і сказати: “Я живий”. 

Все складніше було триматися на позитиві у перші дні березня. 3 березня вже не було зв’язку, інтернету та світла. 

Фото зі сторінки Маріупольської міської ради у Telegram

Вже коли місто було в оточенні, мала відбутися евакуація. Про неї він дізнався від брата. Микола пішов до центру під звуки пострілів та вибухів. Коли дістався центру, стало зрозуміло, що ніякої евакуації не буде. Хлопець пішов у зворотному напрямку під свист снарядів. Але якось випадково він вирішив повертатися до друга іншою дорогою. Коли дійшов, дізнався, що не дарма. Дядько друга повідомив, що саме там, звідки юнак звернув, загинули люди від прильоту.

“Мені здається, що вже 3 березня місто було в оточенні. 5 березня люди ще якось виїжджали, але за принципом “пощастить - не пощастить”. Тому що деякі машини розстрілювали. У перші дні березня росіяни були на околицях, у селищах, які примикають до міста”

У місті панувала паніка та галас. У магазинах - величезні черги. Ще й погода була темна - вона нагнітала додатково. Миколі здавалося, що він буде найбільш підготовленим у порівнянні з іншими, бо має досвід окупації та життя під обстрілами з 2014 року. Але досвід 2022 виявився докорінно іншим.

Коли вимкнули світло, люди почали “жорстко мародьорити”. Біля будинку друга, в якого мешкав Микола, був магазин. Він працював раз на два дні. Але як тільки світло зникло, люди почали все виносити звідти.

“У нас неподалік був ТЦ ПортCity - його теж повністю винесли. Спочатку люди виносити все підряд. Я пам’ятаю, ми вийшли на вулицю, поки люди тягали всяке. І там сусід біжить і каже: а чого ви не хапаєте? Я кажу, а ми шо, мародьори, щоб все це тягти? А він почав переконувати, що це не мародьорство”

Спритніші люди тягали з магазинів їжу, інші - алкоголь, техніку та меблі.

“Я дивився у вікно, як люди тягли кухонний м’який куток, він у них впав, вони той куток залишили. Хтось тягнув диван - не дотягнув, кинув. Я міг зрозуміти людей, які з магазинів тягнули їжу, тому що магазини більше не працювали. Я пам’ятаю, коли вже горів ПортCity, смог стояв на все місто, а люди складали звідти речі у сміттєві баки на кольосиках”

Маріупольська міська рада

Під час пожежі в ПортCity загинуло багато людей - Миколі було відомо про 50 загиблих. Бо там просто провалився дах. 

Сам Микола, поки жив у своїй квартирі, якихось стратегічних запасів води та їжі не робив. Коли жив з другом, встиг закупитися у перший же день - брали все, що довго зберігається. Ще запаси їжі були в бабусі та дідуся друга. 

Вода була за рахунок того, що в квартирі стояли фільтри. Але їх надовго не вистачило. Тобто коли водопостачання не стало, у баках вдома було ще 30-40 літрів. Вже потім воду набирали де прийдеться і кип’ятили. Якось в один з березневих днів випав сніг - Микола виглянув у вікно, аби подивитися, чи багато випало. Але побачив, що на землі снігу вже майже не лишилося - його швидко зібрали, аби перетопити на воду.

“Люди просто сніг з машини, з землі збирали, лише б вода якась була. А потім дощі пішли - дощову воду набирали. На кострах кип’ятили, ванну набирали”

Миколі ж вдалося знайти колодязь у приватному секторі. Туди вони їздили з другом та його батьком, взявши з собою багато баклажек води. Але такі вилазки теж ставали небезпечними, адже одного разу снаряд прилетів саме в те місце, де пару хвилин тому була припаркована машина.

Особливо оманливим було 7 березня - жодного вибуху чи пострілу не було чутно. Микола вирішив сходити на свою квартиру, бо там була кішка. По дорозі він зустрічав українських військових - це підбадьорювало. Він намагався поспілкуватися з ними, передав їм воду, каву. 

“Військові казали, що все буде добре - це заряджало”

Тоді в районі його друга ще не було особливих руйнувань. А ось при відході до рідного будинку вже стало видно: там розбито, там побито, там розбомблено. У квартирі Миколи у вікнах вже не було скла, три прильоти - біля під’їзду. 

8 березня він з другом вирішив йти в центр шукати свого іншого друга, бо той довго не виходив на зв’язок. І ось, двоє стоять на перехресті у той момент, коли прилітає у будівлю напроти. Поруч із ногою в калюжу прилетів уламок ракети. Але повертатися назад вони не стали. Йшли через продуктовий ринок - він ще працював. Люди ще за гроші щось продавали. Друга, врешті решт, знайшли, а на зворотному шляху купили 10 кг картоплі за 600 грн. По дорозі зустріли жінку, з якою зав’язалася розмова:

- Ну що там, є новини? - спитала вона.

- Та от, наче наступ України йде, скоро все це скінчиться - відповів хлопець.

- Ну нарешті, слава Богу. А всіх тих, хто у 2014 році від радості стрибав, їх не здали, сєпаров. Їх треба було всіх здавати. Сподіваюсь.

Жінка була вся в сльозах, ця розмова врізалася Миколі в пам’ять. А далі, ще по дорозі додому, почався мінометний обстріл. Ішли так: то там прикрилися, то там сховалися. Якось щастило. 

“Тоді до мене прийшло якесь усвідомлення, що гроші - це просто сміття. Що в тебе вони є, що немає - без різниці. Я досі пам’ятаю, як на вулиці десь тиждень валялися 200 грн, а їх ніхто не підбирав”

Микола точно пам’ятає, що 15 березня у Маріуполь зайшли перші росіяни зі сторони  ПортCity. Орієнтуватися в тому, що саме відбувається, було особливо складно без зв’язку та світла. 

“У мене друг жив у Лівобережному районі - це протилежний від моєї квартири кінець. Він ще в травні думав, то там, де я раніше жив, ще Україна. Там річка розмежовувала, і він весь цей час думав, що оця річка - як Берлінська стіна. Мені здавалося, що треба виїжджати, поки тут ще не стоять днрівці. З одного боку тих, кого там мобілізували, було навіть трохи шкода. Але росіяни та днрівці відрізнялися, бо в росіян форма була краща, в них екіпірування було, в в днрів - “мосінки” 1943 року”

Увесь час перебування в Маріуполі з початку війни Микола жив у квартирі друга. Періодично вони ходили до другових бабусі та дідуся готувати їжу на газовий плиті (поки газ був), спускалися у підвал іноді. Потім вже їжу готували на вогнищі.

Під час особливо щільних обстрілів залишатися у квартирі було страшно. Хоча що квартира, що підвал були однаково небезпечними, все ж у підвалі, здавалося, врятуватися було більше шансів.

“Пам’ятаю момент, коли мене особливо сильно трухануло - у мене ще добу був шум у голові. Це перша авіабомба на район ПортCity. Ті багатоповерхівки, що стояли поруч, були чорні”

Фото зі сторінки Маріупольської міської ради у Telegram

Після цього перейшов жити до іншого приятеля. 10 березня Миколі вдалося зідзвонитися з братом - зв’язок упіймався випадково. Він просто ходив по квартирі з телефоном - і раптово на тому боці взяли слухавку. Микола сказав брату, що в порівнянні з іншими з ним усе в порядку, що він цілий. Сказав, що у порівнянні з іншими районами в його - все відносно тихо. І через дві години після цієї розмови прилітає авіабомба у двір. Від вибухової хвилі рами та скло повлітали всередину квартири. 

“Ми сиділи в кухні. Вибухова хвиля була така, ніби дерев’яною дошкою зі всієї сили по спині гупнули. У мене була контузія на вухо”

15 березня під дім прилетіла міна - Миколі склом порізало обличчя. Удар був сильний, пішла кров. Тож спочатку йому здалося, що “половини обличчя взагалі вже немає”. В 30 сантиметрах над головою в стіні застряг уламок - це знову було везінням.

А через те, що вікон в квартирі не було, хлопець застудив собі нирки. Він розумів, що тут ніякого лікування не буде, допомогу не нададуть, тому треба виїжджати.

16 березня Микола вирішив виїхати з Маріуполя. Це було до моменту, коли окупанти почали ходити по квартирах. Його перший контакт з російськими військовими стався  вже під час спроби евакуації. 

***

Отже, 16 березня він просто побачив, що кудись прямує багато автівок. 

“Я спитав: ми будемо вибиратися? Приятель каже: так: Я йому: ну пішли. І ми пішли. Приятель не вірив, що вдасться, а я чомусь відчував, що треба зараз намагатися виїхати”

Вони підійшли до першої автівки - там сиділи чоловік з дочкою. Хлопці спитали, куди ті їдуть. Чоловік відповів: далеко. Але їх далеко потім виявилося найближчим селом. Тож товариші стали посеред дороги та голосували. Через деякий проміжок часу їх підібрав бусик з людьми, які теж виїжджали. Але і він потім хлопців висадив - довелося переночувати в селі у незнайомих людей. У селі вдалося зарядити телефони і ледве зловити мобільний зв’язок. 

Вранці двоє вирішили походити по селу та попитати, чи буде хтось їхати до Бердянська. Але ніхто не їхав, бензину не було. Довелося знову йти на трасу голосувати. У Миколи тим часом вже починалася паніка, вже були думки повертатися у Маріуполь. 

Але натрапили на ще один бусік. Водій спитав, чи поїдуть хлопці в багажнику. Ті погодилися, бо вибору не було. А в багажнику, як виявилося, лежало багато сирої риби…

“У багажнику бусіка було багато сирої риби. І ми просто на цій сирій рибі їхали до Бердянська. Але після того, як не мився вже три тижні, запах риби здавався нормальним. Нас всі лякали, що останній блокпост перед Бердянськом - чеченський. Всі такі: “ой, там буде жах”. І вже їдеш на якійсь паніці"

Так разом з рибою товариші доїхали до Бердянська. Там пройшли всі блокпости. На блокпостах питали, звідки хлопці приїхали, просили відкрити рюкзак, підняти кофту.

“Я дуже здивувався, що на російських блокпостах поставилися більш лояльно, ніж на постах денерів. Я звик, що на блокпостах завжди треба було стирати з телефону все, до чого тільки можна докопатися. А докопатися вони можуть буквально до всього”

Фото зі сторінки Маріупольської міської ради у Telegram

Без особливих проблем Миколу з другом пропустили до Бердянська. Там вони сиділи два тижні. Намагалися виїхати в Україну, але не вийшло. На той момент евакуаційні автобуси з Бердянська брали жінок, дітей та літніх людей. 

“Щоб потрапити в евакуаційний автобус, треба було якось влазити, пхатися туди, а мені якось не хотілося. Все це було так некомфортно. І прийняли рішення поїхати в Новоазовськ, бо сказали, що є шанс виїхати через росію в Європу”

***

Отже, Микола таки повернувся до Новоазовська. Спочатку він пройшов фільтрацію там, а вже потім на території росії.

“Ми спочатку пройшли фільтрацію в “днр”. Фільтрація - це коли в тебе перевіряють телефон, опитують. Тобі дають папірець, на якому написані питання - як ти ставишся до української влади тощо. Потім питають, хто погані, а хто - хороші. Зрозуміло, що в такій ситуації ти кажеш те, що їм потрібно. Свою думку доводиться ховати. Все було на жорсткому страху. Бо ти бачиш, як заводять людей з пакетом на голові, замотаним скотчем”

Процедура фільтрації була довгою. Тричі брали відбитки пальців. Все відбувалося у так званій “міліції днр”. Тут пройти фільтрацію допомогло те, що Новоазовськ - рідне місто Миколи. Тож є якісь знайомі, за допомогою яких вдалося деякі перевірки пройти швидше.

Наступним етапом була фільтрація на кордоні з росією. Для когось вона була жорсткою, для когось - простіше. Тут Миколі знову став у нагоді досвід життя в окупації та перетину блокпостів до 2022 року, бо “ти вже наперед знаєш, що від тебе хочуть”. Росіяни питали, де хлопець жив, звідки приїхав, чим займався, де працював, яких мав знайомих. Коли дивилися телефон, питали, чому так багато незаписаних номерів. Передивилися всю галерею. Але виявилося, що глобальна чистка телефона не завжди рятує, адже у рашистів є можливість відновити видалені чати, переписки та файли. 

“У тебе забирають телефон і кажуть: іди погуляй поки. Як я зрозумів, оце відновлення працює тільки на Android. Але і тут мені знову пощастило. Якось із самого Маріуполя щастило. Спочатку здавалося, що ніякого шляху немає, але потім все якось складалося. Зазвичай чіплялися до дрібниць молоді фсбшники”

Після фільтрацій Микола вирішив їхати до Європи через Фінляндію. Спочатку він з товаришем доїхав до москви, звідти - до кордону з Фінляндією. Там спочатку викликали одне таксі - воно привезло хлопців пізно під вечір, а пункт пропуску в цей час вже не працював. На ранок вони викликали ще одне таксі - приїхала машина “вся у зетках та вешках”. Таксист повідомив, що пішки через кордон не перейдеш - тільки на автівці.

Хлопці хотіли поїхати на автобусі, але туди не пустили - сказали, що тільки по закордонному паспорту (якого у друга не було).  Але їм, все ж таки, вдалося знайти водія, який перевіз через кордон. На останньому російському пості знову дивилися телефони та ставили купу питань.

“Коли ми вже потрапили у Фінляндію, так серце колотилося, мене самого колотило. Оце бажання швидше виїхати з тієї території…”

На фінському кордоні провели 12 годин, але фіни допомагали у всіх бюрократичних моментах. Така затримка буле через те, що у товариша Миколи не було закордонного паспорта, і через те, що були збої у програмі, куди вносять дані. 

“Фіни у порівнянні з росіянами - це такий контраст. Вони поставилися з розумінням, запропонували нагодувати. Спитали, як та куди ми далі будемо добиратися, запропонували знайти транспорт. Фіни надавали все, що було потрібно. Сам фінський кордон працював до сьомої вечора, але через нас вони затрималися до першої ночі. Це до 2022 року він був цілодобовий. Якщо казати відверто, їм взагалі триста років не треба сидіти з нами до ночі - вони могли б нас відправити чекати ранку. А вони сиділи і допомагали”

З Фінляндії Микола попрямував до Німеччини. Там до нього теж добре поставилися. Він знайшов роботу електрика, житло, почав вивчати німецьку мову. Зараз у пріоритеті - накопичити грошей, щоб мати можливість прожити, прогодувати себе і повернутись в Україну. А далі, коли Маріуполь буде деокупований - їхати відновлювати його в числі перших бажаючих.

“Кожного дня з думками, що треба повернутися. Якщо зараз воювати не можу, то намагаюся допомогти грошима. Знайти роботу не складно, так, вона може бути важкою, але вона є, плюс надається повна соцстраховка. До речі, я дуже сумую за українською медициною. У мене не було мети виїжджати з України. І залишатись тут жити я не хочу - душа не лежить. Як тільки звільняють Маріуполь і оголосять, що будуть відновлювати - я поїду туди одразу. Дуже шкода, що про місто дізналися так багато людей тільки через війну. Це дуже сумно”

Фото зі сторінки Маріупольської міської ради у Telegram

Фото постера - Pavel Klimov (Reuters)