Як дружина військовополоненого бійця Азову малює арти, щоб допомогти хлопцям на фронті

Ганна (псевдонім тату-майстрині Бела Астер), - двічі переселенка, якій довелося залишити власну студію в окупованому Маріуполі. Тепер дівчина малює арти на підтримку військових, їх сімей та військовополонених.

ЇЇ чоловік – військовий Азову, який зараз знаходиться в полоні. Тому дівчина особливо гостро відчуває необхідність допомоги українським бійцям, які кожної миті ризикують власним життям.

“Я знаю тих хлопців, які прикривають спину один одному, і я можу тільки здогадуватися, яким чином це було на Азовсталі. Я дуже вдячна тим хлопцям, завдяки яким мій чоловік вижив. І це моя подяка їм”, - каже дружина військовополоненого.

Вдруге довелося покинути свій дім. Історія життя двічі вимушеної переселенки

Ганна виїхала з Луганська через його окупацію в 2014 році. Вона чотири роки жила в Черкасах, де і зустріла свого чоловіка. Там вона довгий час була волонтеркою в центрі допомоги армії та переселенцям, відповідала за комунікації та спілкувалася з тими, хто залишив рідну домівку та потребував допомоги.

“Одного разу до мене звернулася літня жінка, яка попросила дати їй книжку. Вона відмовилася від допомоги та їжі, але просила дати їй книги, щоб читати. Це мене так вразило. Бо людина залишилася без домівки, без речей, і настільки продовжує цінувати книги”, - згадує Ганна.

А в 2018 році вона разом з чоловіком Олександром переїхала до міста Маріуполь, коли він почав служити. Тут вона відкрила з колегою власну тату-студію, де мала змогу займатися улюбленою справою.

Ганна виїхала з Маріуполя за один день до початку повномасштабної війни. Вона опинилася в Броварах, де неподалік, як вона зрозуміла, був військовий об'єкт, куди окупанти постійно направляли арт-снаряди. Зараз дівчина знайшла тимчасовий прихисток в Норвегії і всіляко допомагає Україні дистанційно – безкоштовно робить арти про ситуацію в Україні, розказує про війну іноземній пресі, спілкується з дипломатами.

“Я як виїхала в 2014 році з Луганська – я туди більше не поверталася. Тоді я думала, що це на пару днів, потім на пару місяців, а потім як затягнулося. А друзі, знайомі, які там залишилися – вже стали ворогами і спілкуватися з ними взагалі не хочеться, бо в них тепер повністю інше мислення. І це моя особиста принципова позиція, що повернуся туди тільки тоді, коли Луганськ звільнять. І я б хотіла, щоб це було якомога швидше. І така сама позиція у мене і з Маріуполем – от як звільнять, то  я одразу туди поїду, а потім до Луганська”, - каже Ганна

.

Арт-підтримка та волонтерство під час війни

Залишившись без улюбленої справи та не маючи можливості робити далі татуювання, Ганна прийняла рішення підтримувати своїм талантом малювання військових та переселенців. Раніше вона інколи створювала різні арти, коли про це просили друзі чи знайомі, а тепер почала малювати, щоб підтримати своїми роботами сім'ї військових, самих військових, яких чекають з полону і тих, хто повернувся. 

“Я роблю плакати на певну тему для різних мітингів та акцій на підтримку України. У мене є друзі в різних країнах, які соціально активні і тому часто виходять на акції та протести. І тому я роблю для них та інших людей, хто звертається, такі арти. Для мене це як маленька перемога. Бо ті, хто виходять з моїми малюнками – вони передають і мої почуття, і почуття цих людей”, - каже художниця.

Крім цього, тату-майстриня одразу відгукується, якщо потрібна якась допомога соціальній ініціативі. Наприклад, вона зробила малюнки-обереги для серії листівок «Берегиня» та футболок, відсоток коштів від яких перераховують до благодійного фонду патронатної служби «Янголи Азову».

Коли Ганні пропонують співпрацю та просять взяти малюнки для якоїсь продукції – єдиною умовою для художниці є те, щоб частина коштів віддавалася на допомогу військовим.

“Були моменти, коли просили намалювати особисті малюнки і я робила це у форматі донату. Тобто, наприклад, сім’я просить їх намалювати. Я їх малюю, а десь 80% я відправляю або на ЗСУ, або на патронатну службу, або інше. Ну там якісь 50 гривень, якщо залишається – то можу купити каву. Ну прожитковий мінімум я маю від країни, в якій тимчасово проживаю, а їм, я знаю, що це потрібніше” – каже Ганна.

Нещодавно художниця разом з подругами організували з благодійну ініціативу на забігах. Вони продавали там листівки та футболки з принтами та малюнками Ганни. Їх поширювали і на благодійних аукціонах, а виручені кошти перераховували.

“Бо я розумію, скільки потреб зараз мають військові. Багатьом хлопцям необхідний спеціальний медичний догляд, часто є проблеми після ампутації кінцівок. Потрібні протези або інше лікування, також є різні нагальні потреби. Ми ще збирали і на холодильники для перевезення тіл. Тобто дуже багато різних витрат, які необхідні постійно”, - пояснює Бела. Художниця бере участь в ще одній благодійній ініціативі – це психологічна допомога людям, які пережили страшні події війни, втратили близьких або чекають на повернення зі фронту чи полону.

“Я просто знаю, наскільки важко чекати з полону чоловіка. І багато матерів та сімей, які це переживають, і ми хочемо їм допомогти.  Тому ми створили телеграм-канал психологічної підтримки, куди періодично викладаємо корисну інформацію, я роблю відповідні малюнки. І звісно, надаємо психологічну допомогу тим, хто цього потребує”, - каже Ганна.

Яким залишився Маріуполь в пам’яті художниці

“Коли я вперше приїхала до Маріуполя – спочатку я дуже злякалася цього міста. Але потім воно почало змінюватися. Зробили круту набережну, сучасні парки і місто ставало все гарнішим. І я запам’ятала його в стані постійного покращення. Круті відносини, класна сім’я і мій перший сер’йозний професійний крок. Тому для мене Маріуполь був містом прогресу, крутим етапом життя. І так мені шкода, що він так закінчився. Я запам’ятала Маріуполь саме прогресуючим містом. На той момент, коли я там була, – там було дуже класно”, – згадує Ганна.

Дружина бійця Азову – частина сім’ї Азову

Нещодавно Ганна отримала звістку про те, що її чоловік живий, але все ще знаходиться в полоні. Крім нього, багато її друзів з Азову також перебувають в полоні і про них немає звісток.

“Ми з моїм чоловіком та іншими хлопцями з Азову були як сім’я. Ми були настільки згуртовані, що завжди допомагали один одному, ходили в гості, святкували всі радісні моменти та були поряд і підтримували один одного у складних ситуаціях. І зараз, коли не знаєш, що з твоїми друзями та яка буде наступна новина про них – не передати словами, як це важко. І для мене дуже важливо, щоб люди піднімали цю тему, говорили про це та підтримували нас. Бо якщо люди інші теж будуть перейматися цим, то ми будемо відчувати, що ми не самі з цією проблемою залишилися. Тож треба піднімати мітинги та казати усьому світу про це”, - каже Ганна.