Отець Роман: «Мова та віра таки мають значення»



Настоятель храму Св.Катерини в Чернігові – особистість уже легендарна. Люди розповідають, як під обстрілами в лютому-березні він відвідував їх в укриттях, діставав ліки, приносив продукти, знаходив якісь потрібні речі. Втішав, підтримував. А ще – випікав хліб – собі і тим, хто потребує. Одне слово, любов до ближніх проявив справами. А головне, чому радіє, - під час облоги Чернігова храм Св. Катерини не зачинявся ні на день. Сьогодні і громада, і отець-настоятель продовжують опікуватися цивільними та військовими, адже війна не закінчилася.

«Духовенство ПЦУ було в розстрільних списках»

- Отче, ви, як і більшість чернігівців, напевно, не очікували такої відкритої агресії, нападу на Україну?

- Ні, очікували. Були знайомі, які попереджали ще в жовтні: є накопичення військ на кордоні. І з духовної сторони надходили повідомлення, люди відчували загрозу. Восени ми цілий тиждень безперервно читали Псалтир у Пятницькому храмі. Долучилися священики з Києва, із Заходу України. Знали, але багато хто не хотів вірити - починаючи від владних кіл до звичайних людей.

Особисто для мене ця війна почалася не зараз, бо рух волонтерський у нас був постійно, ще з липня 2014 року. Ми бачили війну, адже наше духовенство їздило на Схід України, ми тісно спілкуємося з батьками, сини яких загинули. Однак у суспільстві була проблема – людей ніби відгородили від війни. В інформаційному просторі все було спрямоване на «розвагу». Начебто це не в моїй хаті пожежа, не в моїй квартирі кімната горить, а десь там, далеко. І тому суспільство не було готове.

- Що особисто Ви робили 24 лютого? Чи евакуювали родину? З чого взагалі почалося Ваше волонтерство?

- Близько 5-ї ранку зателефонував о.Андрій з Городні і сказав: «Почалося». Тоді вже обстрілювали Сеньківку, зайшли війська, і його попередили: «Щоб тебе тут не було!» Бо згодом виявилося, що священик у Городні був №1 у списку на знищення. А зараз, коли спілкуюся з різними людьми, чую, що духовенство ПЦУ завжди - в розстрільних списках. Про що це? Мова, віра та все решта мають значення.

Тож о.Андрій відвозив свою родину і забрав мою. Я не був готовий, щоб вони їхали, і вони не хотіли. Дружина моя ходила на різні курси – і медичні, і всякі – теж готувалася. А тут їй кажуть: їхати! Вона була незадоволена. Але о. Андрій настояв. Маємо троє діток, і досить малих. Тому поїхали. Це було правильне рішення, бо у о.Миколая з нашого храму рідні залишалися тут, і поїхали вже перед тим, як міст знищили. То я бачив, як він переживає. То я зрештою не мав цієї тривоги.

Щиро кажучи, в перші дні в голові не було порядку. Так, знав, так, готувався. Але не був готовий. Але вже в неділю-понеділок, коли прокинувся зранку, наче все розвиднілося.

Чому я найбільше радію – наша церква була відчинена кожного дня, і богослужіння велося кожного дня. І почалася робота… Не волонтерство навіть, бо робимо те, що маємо можливість робити. Хочемо - бігаємо, а не хочемо – все одно бігаємо. І так кожного дня. Бо почалися дзвінки, переважно від людей старшого віку. Були потрібні ліки. Люди не могли вийти з будинку. А, може, і могли, але боялися. Тож ті кошти, що були в церкві, йшли на потреби людей. Спочатку розносив пішки. Коли отець Андрій на початку березня повернувся, ми вже мали більше можливостей поїхати по Чернігову в тих межах, куди могли заїхати. Бувало, намотували по 180 км. впродовж дня.

Отець Роман: «Мова та віра таки мають значення», фото-1

«Привозили ліки, продукти, вивозили діток»

- Хто Вам допомагав, адже, щоб щось роздати, треба це щось мати?

- Так, потреб виникало багато. Зверталися люди постійно. Не знаю, що спрацювало, але всюди, куди я заходив – у волонтерські організації чи до органів влади, мене ніхто не прогнав, намагалися допомогти. Варто окремо подякувати пані Жанні – лікарці з Києва, хлопцям з Банкової, які проривалися в Чернігів на броньованих машинах, везли ліки, багато речей, які ми роздали військовим, і які були на той час надзвичайно важливі. Вони навіть краще знали, що було потрібно.

Варто згадати соціальну службу Київської митрополії ПЦУ, бо постійно до нас приїжджали «швидкі», вивозили діток з пологового, яким була потрібна певна медична допомога, а в Чернігові вже не мали можливості її надати. Їхали до нас полями-лісами. Привозили дитяче харчування, продукти, ліки. Навіть мішки в морг і рідину, яка там використовується. Вивозили також тіла загиблих, які не чернігівські. Утворилася велика дружна сімя. Ми до сьогоднішнього дня спілкуємося, допомагаємо.

Отець Роман: «Мова та віра таки мають значення», фото-2

- Я бачу в храмі якісь коробки, ящики. Напевно, досі працюєте як волонтерський центр?

-Так. Оце днями на Городню відправили хлопцям-прикордонникам потрібні речі. О. Андрій переживає за своїх. І навіть коли Городня була в окупації, декілька разів нам вдалося передати в лікарню дитячі речі та медикаменти. Пізніше, коли не стало мосту, допомагати було найважче. Допомога йшла, але не доходила. І до сьогодні деякі речі не можемо знайти, що були дуже потрібні військовим. Коли вже якась дорога з’явилася, велика допомога продуктами надійшла з Рівненщини, є там такий о.Ігор, який організував збір, долучилися волонтери і вантажі кілька разів до нас привозили. На той час більше 300 пакетів у храмі роздавали щодня. Були дитячі речі, харчування.

І досі до нас звертаються за дитячим харчуванням, за памперсами. Звертаються ті, хто втратив житло. Була картопля - навіть не знаю, скільки роздали. Стояла черга за кормом для тварин. Це була величезна проблема в оточеному місті. Хочу подякувати Андрію Атрощенку, нашим чернігівським козакам, які привезли в церкву багато корму для собак і котів. І воно все дуже швидко розлетілося. І військовим допомогли - частинам, де служать тварини.

- Отче, Ви сказали, що храм ні на день не закривався. Але ж бої йшли зовсім поруч!

- Так, мости від нас недалеко. Є фото, як там горить усе. Чотири міни впали поруч з храмом. У стіні можна побачити вибоїни. Але богослужіння проходили навіть у той час, коли стіни церкви тряслася. Так, стіни товсті, але сховатися нема де, підвали недоступні. З хорів можна побачити шибки порозбивані. Як вітер дме, скло всередину летить. Але це не головне. Багато чого треба в церкві робити, ми щось і планували перед війною, але зараз найважливіше - зберегти життя людей. Передусім допомагаємо військовим. Хочемо придбати тепловізор. Хлопці-прикордонники зібрали 21 тисячу, а 43 тисячі додамо з приходу.

Отець Роман: «Мова та віра таки мають значення», фото-3

«У боротьбі народжується нація»

- Так, згодна, це найважливіше. Отче, хочу запитати також про духовний вимір війни. Багато людей нарікають: як Господь допустив усі ці страждання, за що нас карають? Як можете прокоментувати такі думки?

- Кожного разу виправляю: не за що, а для чого? Бо насправді досить великий відсоток людей, які винні в цій війні. У нас була можливість стати народом, нацією, але багато хто не робив нічого для того, аби стати справжніми українцями. Тобто давали надію руському миру, що його тут хочуть, чекають. Є в тому і наша провина. Ми мали волю, державу, але чомусь думали: щось є важливіше, а наше – другорядне. Насправді – ні. Ситуація показала, наскільки ми сильний і мужній народ, наскільки у нас глибоке коріння. Горить хата – ми бачимо, як допомагають усі. Не радіємо, а згуртовуємося.

І ця ситуація показала також: навіть якщо ти адепт руського миру, куля тебе минати не буде. Тож насправді є, за що нас карати, якщо кожен собі по совісті зізнається. А от для чого це? Щоб ця земля очистилася, щоб відбулося народження свідомості, народження української нації. Бо велика кількість людей з 2014 року були далекі від цих подій. Потрібно було і політиків очистити. Напевно, щось мало в країні статися, щоб у багатьох людей відкрилися очі.

- А що особисто ви переосмислили? На що очі відкрилися?

- «Цінуйте час, бо дні лукаві»,- каже апостол Павло. Дні так швидко минають! А ми часто зосереджуємо увагу на речах, які взагалі не важливі. Я побачив, скільки у мене зайвих речей. Добре, що мав спальник, бо хата була без даху, без вікон. Слава Богу, стіни стоять. Я був дома, бо це вночі сталося. Після цього ми з о. Андрієм переселилися в єпархіальне управління. В центрі ще деякий період було світло. Що в мене було весь час – газ. І я міг пекти хліб. Багато хліба спік за цей період. Для мене це не проблема, адже пік колись просфори. Ще з літа зробив закваску, почав перші спроби. У вересні вже спік нормальний хлібчик. Кожного дня випікав по 5-7 хлібин. Все одно не спалося, зранку готував тісто, воно підходило, вночі випікалося. Якось люди в Олександрівці сказали: «Ми вже місяць хліба не бачили, забули, як пахне хліб». То я вночі напік і на ранок відвезли їм ще гарячі буханці. На очах були сльози, коли вони притискали цей хліб до грудей.

Отець Роман: «Мова та віра таки мають значення», фото-4

- Чи стали люди більш віруючими після цих подій?

- Гадаю, так. Спостерігаю, як люди роками жили разом, а зараз приходять вінчатися. Напевно, щось змінюється у ставленні одне до одного, відбувається переоцінка стосунків. Може, боялися, що вінчання до чогось зобов’язує, а зараз страху вже нема. Важливість нашого перебування разом зовсім інша. Оце важливо!

- Насамкінець про ікони хочу запитати, що мироточили в цьому храмі ще перед війною. З’ясувалося, пророчили щось геть страшне, недобре.

- Останнім часом не тільки у нас, у багатьох церквах по всій Україні мироточили ікони. І багато людей питали, до чого це, що віщує? Я завжди намагався тлумачити оптимістично: Господь з нами, Господь нас не залишає! Так і є. Віримо, що це такий духовний момент, щоб укріпити людину. Щоб ми не тільки вірили у Господа, а й бачили його присутність у нашому житті.

Спілкувалася Вікторія Сидорова, фото – зі сторінки о. Романа в фейсбук



AliExpress WW

lamoda ru

Banggood WW