Він отримав поранення у бою з російськими військовими та потрапив до полону 10 травня під Білогорівкою. Обміняти вдалося більш ніж за місяць – 28 червня його як і 15 українських військових та одного цивільного звільнили з полону. До російського вторгнення 50-річний чернігівець Сергій Кислуха працював вчителем польської та німецької мови, а про службу в армії пам’ятав мало, бо служив майже 30 років тому. 24 лютого він добровільно пішов до військкомату, а вже 26 лютого його мобілізували до 58 окремої мотопіхотної бригади.
В травні підрозділ Сергія відправили на Луганщину. І як розповідає він сам – потрапив у полон в першому ж бою. Своє перебування у росіян він називає полоном у "лайт-режимі". Його не катували, не змушували співати гімн Росії, як це часто буває у таборах з українськими військовополоненими. Натомість, намагалися лікувати поранення, хоча не дозволяли телефонувати рідним і всіляко "обробляли" політінформацією. Нині Сергій Кислуха лікується в одному із українських медзакладів. Своїми спогадами про російський полон він поділився з журналістами "Суспільне Чернігів".
Мені 50 років. Дружини і дітей у мене немає. Я вчитель німецької/польської мови. Раніше працював в Чернігівському технологічному університеті, потім в двох школах. 10 років я приватний вчитель. І десь 4 роки як я оформив ФОП. 1 лютого я закрив свій ФОП, а 24 лютого почалася війна.
24 лютого зранку я пішов провідати тітку, а потім сходив у військкомат. Там мене були готові одразу кудись відправляти, але я не був готовий одразу їхати. Я служив з 1992 по 1994 рік в армії, був артилеристом, але це було майже 30 років тому і я майже нічого не пам’ятаю. У військкомат пішов 26 лютогоі понеслася.
Потрапив у 58 окрему мотопіхотнубригаду. Ми в Чернігівській і Київській областях базувалися, переміщалися. Ми довго були в Батурині.
10 травня нас перебазували з Чернігівщини, 8 травня ми виїхали, дві ночі переночували десь між Донецькою і Луганською областями. Рано зранку 9 травня ми приїхали в Луганську область під Лисичанськ. Там одразу мій взвод поїхав на Білогорівку.
Ми мали прибути в Білогорівку, розташуватися, але тут з'являється ввідна — нам терміново потрібно було прикрити бійців іншого підрозділу, для того, щоб вони могли вийти з займаних позицій. Ми толком не розуміли, що це означає, тому що досвіду ніякого не було. І ми пішли їх прикривати. Якісь хлопці вийшли, ми з ними повернулися... Обстріли весь час були, виглядало це космогонічно.
Ми вночі майже повернулися до села, потім надходить команда, що нам треба повернутися назад. І всю ніч фактично до ранку ми провели на позиціях в укритті. Нам сказали, що літають дрони і гелікоптери і щоб не видати себе, ми ховалися і померзли як цуцики. Світало вже. І сказали, що з'явилася інформація, що на Сіверському Донці навели понтонну переправу і треба її знищити. Окрім стрілецької зброї, у нас були ще гранатомети. І ми пішли знищувати. Дорогою в ліс я нарахував приблизно 60 одиниць російської техніки, розбитої "в хлам". Білогорівка залишилася позаду. Ми дійшли до Сіверського Донця, слід був від техніки. І ми почали відходити, і нарвалися на ворога. Важко зараз сказати, чи це була засідка, можливо, ця група просто збирала боєкомплект з розбитої техніки. Вони нас бачили, ми їх толком не бачили. Плюс момент несподіванки. Боєм важко назвати, тому що по нас стріляють, а я навіть і не бачив звідки. Я їх не встиг побачити.
Половина наших змогла відійти, а ми семеро якось залишилися, двох наших убили одразу: одного я не бачив, а іншого фактично на моїх очах вбили. Потім Рому (побратима, - ред.) ранило в руку. Йому там Саня Клочко, вже покійний, наклав турнікет на руку. Я Ромі зробив укол знеболювальний. Нас було двоє непоранених. Решта відійшли. Там був ще Пархоменко (побратим, - ред.) і ми забилися у виїмку. Троє поранених і ми з Пархоменко, двоє вже були вбиті. Було видно, що росіяни починають нас оточувати. І я думаю, що якщо ми зараз не підемо звідси, вони кинуть гранату і все. Кажу, давайте хоч спробуємо. "Пархом" пішов першим, виходить, а я почекав поки хлопці вийдуть поранені, вони відійшли від місця, де ми переховувалися метрів 20 і мене ранять — брик, падаю. Кульове поранення. Мене поранили в ліву ногу, перебили гомілку і в праву ногу так само в гомілку, кістку не перебило. Одразу нічого не зрозуміло, шоковий стан, я просто зрозумів, що нога не працює. Права працювала. Я сам собі наклав турнікет. І лежу, що ще залишається. Я бачу, що росіяни йдуть. Віктор (побратим, - ред.) підняв руку, ліва рука була перев'язана, не працювала. Вони щось напевно запідозрили — вистрілили Віктору в праву руку. Він ще крикнув: “Ну навіщо ж в праву руку?”. І до нас одночасно підійшли, ну і почали щось там питати. Чесно кажучи, думав, що застрелять. І почали питати: скільки років, звідки, хто за професією. Я розповів, що я вчитель мобілізований.
Було два солдати: один – росіянин (за зовнішністю), а другий – азіат. Я ж лежу, питаю: "А вы откуда?" - Я из Тувы. А тувинці відомі своїм звірством, як буряти. Про них також таке говорять. Я йому каже: "О, Тува одна из последних вошла в состав Советского Союза". Він з такими очима: "Да-да, в 45 году". Я сам здивувася, що хлопець знає свою історію.
Це була російська армія, у них були червоні пов'язки, на техніці кружки. Найцікавіше, що я сказав, що я з Чернігова, і вони сказали, що цей підрозділ сюди потрапив з-під Чернігова.
Вже потім у госпіталі вони мені казали: “Мы же не хотели стрелять по Чернигову. Мы собирались просто пройти мимо. У вас же там музыкальная школа возле нефтебазы, так вы же сами туда снаряд сбросили». Думаю, яка там може бути музична школа біля нафтобази (сміється, - ред.).
Потім я попросив тувинця: "Можеш мені турнікет перемістити нижче, бо боляче". Вони наші турнікети взагалі не знають. Я дістаю турнікет, а він пішов палку ламати. Я питаю: “Нащо ти палку ломаєш?" – "Ну турнікет затягнути". "Так не треба, тут же спеціальна штучка, яка затягує турнікет". У росіян немає турнікетів, у них оці джгути Есмарха. Його можна накласти комусь, самому собі це нереально зробити.
Вони мене забрали, звалили вдвох, я взяв їх за плечі і правою ногою підгрібав, але їм важко було, да і мені, звичайно. І вони: “Давай, давай, хочеш жить, давай”.
І тут починається наш обстріл. Ми підбігаємо до БМП. Окопчик, він (російський солдат, - ред..) в цей окопчик заліз і каже: "Так, сейчас надо переждать". Перечекали ми обстріл, вони мене витягли, затягнули на БМП, щоб евакуювати. І тут починається другий обстріл, скажений. Мінометний, я так розумію.
Я залишаюся на БМП. Обстріл тривав близько півгодини. Я думав, що уже все. Коли наша артилерія стріляла, я був впевнений, що зараз розірве, я був готовий померти. В мене попало дві російські кулі і два українських осколки. Один в район тазостегнового суглоба, а інший в лопатку. Каменюка влетіла в ліве око, я одразу подумав, що око витікає, але око ціле, зір гірше звичайно. І обстріл не закінчився, вони вилізли, зрозуміли, що треба тікати. Сіли на БМП поряд зі мною, тувинець сів точно поряд зі мною і на понтон через річку на той бік. Потім перевезли на той бік, затягнули мене з БМП, я ж вже не ходив, я був поранений осколками. Посадили мене під сосну, я втратив свідомість, потім очухався. Під'їхала машина, завантажити мене в машину, також такий якийсь не руський, якийсь азієць. Я ж філолог і я питаю: “А тувинська мова до якої групи належить?”, а він мені: “Я не з Туви”. Привезли в лікарню, поклали на стіл, розрізали одяг, щось робили. Потім прийшов до тями в палаті, прийшов хтось з військової поліції, давай мене допитувати, я в такому стані... щось там розповідав.
Коли нас взяли в полон, нас відправили в Кремінну (окупована Луганщина, - ред.). І в Кремінній вже надавали першу допомогу, одразу на операційний стіл. Там усі україномовні. Одразу операція, там і кров зупиняли напевно. Одразу Микола Миколайович (лікар, - ред.) сказав, що мою ногу можна врятувати. Там отвір був такий страшний. На наступний день відвезли у Сватове (окупована Луганщина, - ред.). Потім зі Сватового нас відправили вже в Росію у Воронезьку область в місто Розсош. Там найгірша була лікарня. Там місто невеличке, я ще спитав: "У вас обычная больница или тюремная?". Якщо в них звичайні такі лікарні, то я уявляю, які у них тюремні.
За дві доби мене відправляють на Курськ, ми місяць були увійськовому госпіталі в центрі міста самого. Лікування було на рівні. Нам одразу курс антибіотиків, перев'язки. У кого заліковувались рани, робили операції.
Медики взагалі працювали рівно. Наприклад, була медсестра, яка зі своїм чоловіком військовим брала участь в Чеченській війні. Вона нас більше розуміла: приносила хлопцям сигарети. Розуміла більше, тому що чоловік — відставний офіцер, і говорила, те що зараз відбувається, це не війна, це хана.
У мене рани повільно загоювалися і тут мені кажуть: “На Крим”. Нас ввечері забирають, зав'язують очі, везуть до аеропорту, саджають на літак. П'ять зомбі (полонених, - ред.), 10 охоронців і як віпперсон везуть до Сімферополя. У Сімферополі два тижні, там тільки перев'язки робили. У Криму був самий "лайт" як по їжі, так і по ставленню. Інший момент був, ми в Курську жили окремо від росіян, а тут ми жили разом, але не в одній палаті.
В Криму їжа інша, смачніша. З персоналу багато кримських татар, тому і солодощі носили, і молоко носили, і соки нам носили. Ми там були як віпперсони.
Була медсестра, вона каже: "За это время (окупації Криму Росією, - ред.) единственное, что поменялось — фонари поставили". Ми питали, чи правда, що так багато людей були за Росію. "Они были не за Россию, они были за Советский Союз. Ждали возвращения "совка".
Нас охороняла військова поліція, допитували представники слідчого комітету. В Курську прийшла дівчина в цивільному на допит. Я їй розказував про події 4,5 години, робив це спеціально, бо вона під кінець допиту вже засинала. Вона вже на мене дивиться і думає, коли ж вже взяли в полон і поволокли. Я: “Ні-ні, почекайте, ми повернулися, пішли... “
Спитали мене: “Ты как к национализму относишься?"
- Вообще-то я к национализму, к любым проявлениям национализма, отношусь негативно.
- А нацисты в вашем подразделении были?
Така наче методичка і вони про це з дня у день розмовляють. І вони всі поголовно про одне й те саме: нацисти, ми у себе самі стріляємо, провокація, Америка, НАТО сварить наші братські народи, татуювання (перевіряли у всіх), "вісім років страждань Донбасу". У нас хлопці боялися своїх тату, тому що вони можуть трактувати її як завгодно.
Приходили багато разів розказували, що все Україні скоро кінець. Але ми кожен раз розуміли, що кінець їм.
За документами я "Свидетель преступлений нацистского режима". В історії хвороби написано: "задержан из-за препятствия проведению "спецоперации".
"Херсон уже наш! Херсон уже наш!". З тим Херсоном, як з писаною торбою. Як кажу, почекайте, так Херсон ваш з березня місяця. А вони носяться таке враження, що вчора взяли Херсон.
Медсестра, яка перев'язувала, говорила: “Как же можно по своим стрелять... Весь же хлеб вместе с американцами Зеленский распродает. Что же будет кушать Украина? Нас же поссорили американцы, проклятые американцы".
І тут проходить лікарка-анастезіолог: "Ну вот да, наши освободили уже Мариуполь. Будем востанавливать".
Вони щиро у це вірять. Від медсестри до солдата-контрактника.
Перший раз на зв'язок вийшов тільки, коли обмінювали людей і прийшов до нас "Червоний хрест". Він зібрав групу людей і ми вже понаписували, хто телефони, хто просто імена, щоб через Фейсбук знайти. Оце перша інформація пішла числа 20-го якогось там.
Не давали зв'язуватися з рідними тому, що це спосіб пригнічення особистості, приниження.
Ми писали листи, тільки жоден не доходив до адресата. Я писав запит на те, щоб написати листа на чиєсь ім'я, на те, щоб дати зв'язатися на телефон. Прийшов цензор і сказав, що можна писати у листі, а чого не можна. Писати можна було тільки російською.
Головний висновок - на все воля Божа. Я навіть аналізував отой камінчик, який потрапив мені в око, він мав вилетіти з-під якогось снаряда піднятися на гору і попасти мені прямо в око. А куля могла ж не попасти мені в ногу, або просто вийти. Або я міг як Вадим, чи як Саня загинути. Катарсису у мене не відбулося.
Я зрозумів ще більше, що вони не можуть перемогти. На нашому боці правда. Бог там, де правда.