Сторінками історії Житомирщини: Окремі відомості про історичне минуле Баламутівки-Заріччя



Історія Баламутівки органічно поєднана з історією Ружина, тому, мабуть, часто в історичних документах знаходимо відомості про цей населений пункт окремо.

В історико – краєзнавчому дослідженні Леоніда Ленчевського знаходимо: «Міста мали свої передмістя: Ружин – Баламутівку… Отже, люди поселилися не на «суворому корені», як от Баламутівка. Чи разом з князем Ружинським прибув його підручний на прізвисько Баламут, чи він був з Баламутівки на Галичині або Поділлі – про це немає відомостей».

Століттями окрасою Баламутівки була церква, бо вона, без перебільшення можна стверджувати, була центром не лише духовного, але й громадського життя.

Читайте також: Підтримка учасників АТО/ООС: на Житомирщині з обласного бюджету перерахують кошти на стоматологічне та санаторно-курортне лікування

Першим істориком території, зокрема, й місцевих храмів цілком заслужено вважається Лаврентій Іванович Похілевич, котрий був автором відомої історичної праці «Сказание о населённых местностях Киевской губернии».

В інформації, запозиченій ним з уніатських, візантійських та інших невідомих нам джерел, повідомляється: « Параскевская церковь на Баламутовке построена в 1740 году, но особых священников эта церковь стала иметь несколько позже. В 1845 году по ветхости первой церкви построена ныне существующая деревянная. По штатам она причислена к 6-му классу; земли имеет 94 десятины».

Біля новоспорудженої церкви довгий час височіла дерев’яна дзвіниця, збудована мирянами ще у 1832 році з куполами вагою до 22 пудів. Пожежа 1863 року знищила дзвіницю. За благодійної підтримки Валентини Семенюк–Самсоненко у 2009 році освячено споруджену нині існуючу дзвіницю.

В середині ХVІІ ст. в районі Карачунової гори стояли війська Богдана Хмельницького, які в липні йшли у напрямку Паволочі, а в грудні того ж року верталися з переможного походу в західноукраїнські землі, з- під Замостя.

Відомості про населення маємо з 1714 року, тобто через 25-30 літ після того, як поміщики стали вести свою колоніальну політику. За цими даними, в Баламутівці було 60 дворів.

Баламутівські селяни володіли громадським лісом, від якого лишилося урочище Мирський ліс.

За «Інвентарними правилами» селяни поділялись на «тяглих – парових», за місцевою термінологією, напівтяглих або пішаків, огородників та бобилів. Тяглим та напівтяглим надавалися садиби та польова земля. В Ружині та Баламутівці було наділено по двадцять десятин пішакові. Огородники залишились на так званих «оброках», «повинностях». У випадку несплати оброку огородника переводили на панщину. Він повинен був відробляти 24 дні на рік , а непрацездатні – 12 днів.

Бобилі платили так: чоловіки – 2,50 коп, жінки – 1,25-75 копійок. Крім того, відробляли вісім днів будівельних і дванадцять нічних караулів.

Для Київщини середня ціна на тягловий безурочний день була 22,5 коп., а на пішого – 13,5 коп. Але після 7 квітня 1848 року за новим законом встановлено для всіх плату 10 і 7,5 коп.

У примітці до «Інвентарних правил» заборонялось загарбання поміщиком селянської землі. А вже в новій редакції цих Правил цю примітку упущено.

З книги «Список населенных мест Киевской губернии / Издание Киевского губернского статистического комитета» за 1900 рік дізнаємося, що в селі Баламутівка Ружинської волості Сквирського повіту Київської губернії було 145 дворів, у яких проживало 1936 людей, з них жінок – 968, чоловіків – 968. Головне заняття – хліборобство. В селі було 1320 десятин землі, з них селянам належало – 1064 десятини та 170 – іншим соціальним групам. Село належало Антону Антоновичу Злотніцькому. Господарство поміщик вів за восьмипільною, а селяни – за трипільною системою. В селі була 1 православна церква та 4 кузні.

На початку XX ст. згадується Баламутівка як середняцьке село, де в 543 дворах проживало 2352 громадян, з яких 2100 українців, решта – поляки. Тут була польська таємна школа, яка діяла до 1908 року.

У книзі Г.Махоріна «Ружин і Баламутівка за матеріалами Першого Всеросійського перепису населення 1897 року» читаємо: «Беручи до уваги ту обставину, що зі збережених переписних листів по Ружинській дільниці ми можемо дізнатися тільки частково про мешканців с. Баламутівка, з метою певною мірою компенсувати цю прогалину, досліджено метричні книги по церкві Святої Параскеви за 1867, 1905 роки.

З матеріалів за 1867 рік можемо довідатися, що у селі Баламутівка тоді жили такі сім’ї: Євдоким Якович і Гликерія Петрівна Ткалічі, Сергій Лаврентійович і Меланія Йосипівна Добрянські, Петро Григорович і Уляна Кирилівна Пузирі, Яків Іванович і Дарія Никифорівна Ткалічі, Марко Іванович і Єфросина Микитівна Пузирі, Никифор Єрмолайович і Домнікія Євстифіївна Колибаби, Семен Никифорович і Марфа Лаврентіївна Кагальні, Микита Григорович і Марія Іванівна Руденки, Гордій Іванович і Акулина Іванівна Гусаки. Усього за 1867 рік у Баламутівці народилося 38 хлопчиків і 19 дівчаток; а померло 15 осіб чоловічої статі і 21 – жіночої; з цієї кількості у віці від 1 до 5 років померло 18 дітей (тобто половина від загальної кількості). Шлюбів було укладено 16, розлучень не зареєстровано.

Станом на 1905 рік у селі Баламутівка проживали, зокрема, такі подружжя: Петро Никонович і Глікерія Діонисівна Кутні, Іван Данилович та Агапія Степанівна Мацюхи, Роман Кирилович і Пелагея Іванівна Шуляки, Фома Васильович і Феодосія Антонівна Капустюки, Володимир Кіндратович і Єлисавета Єфимівна Пилипчуки, Микита Афанасійович і Анастасія Михайлівна Шморгуни, Петро Якович і Феодосія Мефодіївна Сягрові та ін. У 1905 році у Баламутівці народилось 42 хлопчики і 56 дівчаток, шлюбів узяли 18 пар, це тільки ті, що вінчалися у церкві с. Баламутівка. Як бачимо, кількість мешканців зростала з року в рік, рівень смертності теж знижувався, але менш помітними темпами.

Читайте також: Історія молодої родини з Житомирщини, яка наважилася стати опікунами для двох знедолених сестричок

Проте наявність у містечку лікарні зумовлювала кращі показники порівняно з віддаленими селами. Більшість селян Баламутівки і Ружина були власниками землі, що давало їм прожиток; частина займалися різними ремеслами і промислами. Характерна ознака мешканців сільської місцевості – дотримання народних традицій і глибока, щира релігійність – усе це сприяло моральній чистоті тодішнього суспільства».

Там, де зараз Зарічанська школа, була аптека, якою завідував Уринов-Рабінович. У Баламутівці тоді жив земський ветеринарний лікар Істомін. Він був у хаті волосного старости Василя Марковича Пузиря.

До Великої Вітчизняної війни центр Ружина був у Баламутівці.

Теперішня вулиця Ф.Деркача – Героя Радянського Союзу, який помер визволяючи Ружин, – у минулі роки носила назву Погребищанська, а перед тим –Александрівська. Тут стояв пам’ятник царю Олександру ІІ, який у роки жовтневої соціалістичної революції був розібраний.

15 квітня 1923 року робітники Ружинського лісництва вирішили на майдані перед церквою, замість пам’ятника «Бульвар 1-го Травня», встановити пам’ятник Тарасу Шевченку. Та заступник голови вол. виконкому т. Гондзя заборонив, не вказавши причин заборони.

У квітні 1926 р З.Петерс, завідуючий Ружинською поштою, розробив графік роботи листонош. За Дмитром Гладишком була закріплена Баламутівка, котру він відвідував у вівторок, п’ятницю та неділю.

17 грудня 1926 року проводився Всесоюзний перепис населення. Цінними є відомості про підпорядкування сільрадам сіл, хуторів, лісових сторожок, ферм, присілків, висілків інших будівель, де жили і працювали люди. Більшості цих топонімів на сучасній карті вже немає.

Баламутівській сільраді (працювала з 1923 р. В 29.06.60 об’єднана з Ружинською селищною радою) був підпорядкований хутір Мостище, де проживало сім сімей загальною кількістю 27 осіб (15 – чоловічої і 12 – жіночої статі). З них – шість українських і одна польська сім’ї. Також сільраді була підпорядкована Площанська лісова сторожка, де було п’ять селянських господарств з населенням 26 осіб (8 чоловічої і 18 жіночої статі). Серед них – 16 українців, 7 поляків і троє невизначеної національності.

У 1928 році Ружинське лісництво було реорганізоване в Ружинський ліспромгосп.

До початку XX ст. діти села Баламутівка навчались у Ружинському двокласному міністерському училищі.

У жовтні 1921 Федір Шулькевич оголосив про відкриття школи у будинку колишнього священика Захаревича, що стояв біля церкви св.Параскеви . Цього ж року закрили храм і священика виселили з хати. Нове приміщення 4-річної трудової школи було споруджена 1927 році. З роками до нього робили прибудови.

Школа у 2021–му має віковий ювілей. З її стін за цей час вийшло майже 3,5 тис. випускників, що згодом стали творцями достатку, слави, гордості своєї держави та своїх перших учителів, яких за всю історію школи було 114, а директорів – 15.

Серед таких, якими пишається Зарічанська школа, кавалери ордена Леніна – перша трактористка Ганна Іванівна Олійник та токар Степан Петрович Руденко; ордена Трудового Червоного Прапора, Знак Пошани – ланкова Антоніна Микитівна Кича, тракторист Дмитро Федорович Сивак, комбайнер Дмитро Панасович Лагода, військові Олександр Васильович Галушко, Іван Степанович Кича, Олексій Валентинович Гродовський, заслужений лікар України Олександр Якович Гусак, кандидат фармацевтичних наук Володимир Васильович Руденко, кандидат сільськогосподарських наук Валентина Миколаївна Панасюк. Викладачами вузів в Україні і за кордонном працюють Наталія Вікторівна Дзявчук, Валентин Васильович Дацюк, Казимір Станіславович Добровольський; тележурналістом – Валентин Васильович Трохимчук, чиновниками – Олександр Петрович Патківський, Володимир Іванович Цехмейструк, Андрій Іванович Підручний у Одеській, Закарпатській областях та м. Києві. На дипломатичній роботі – Ніна Юріївна Муркіна. З багатодітної родини Панченків двоє педагоги – Ольга і Катерина, а троє лікарі – Борис, Юрій та Галина.

Першу електростанцію на річці Роставиця було змонтовано і запущено в дію на турбінному водяному млині у1926 році. Через три роки до млина добудували приміщення, де встановили дизельний двигун Фейзер. Вироблялось 60 квт. електроенергії.

У 1960 році швейцарську турбіну замінили бистрохідною ленінградською, і це дало змогу виробляти вже 100 квт. енергії. Ще через три роки Іван Семенчук, який жив на Пеньківці, в електростанції замінив дизель Фейзер на чехословацький потужністю 600 кінських сил. Це дало змогу зробити й вуличне освітлення. У 1965 році електролінія пролягла вже до лісництва.

До 1950 року на території Баламутівки були колгосп «ОДСЧА», ім.Шмідта та «Праця», які об’єднались з ще трьома колгоспами Ружина у колгосп ім.Леніна.

Ружинський маслозавод розпочав свою історію навесні 1936 року на вулиці Сквирській. Всі цехи розміщувались в одній будівлі. Виробництво масла було механізоване за допомогою локомобіля. Директором заводу був В.П.Колпаков. З березня 1954 по травень 1963 року керував заводом Юзвенко. Перший молоковоз одержав завод у 1958 році. З 1963 року заводські приміщення перенесли у Ружин.

У 1960 році Баламутівку перейменовано на Заріччя.

Протягом 1978-1980 років організації міжколгоспбуду, ПМК-33 та будівельна бригада колгоспу ім.Леніна під керівництвом М.Шабельнікова спорудили нетільний комплекс на 6000 голів худоби на місці колишнього колгоспу «Праця».

У 2006 році змонтовано сучасний доїльний цех для 500 дійних корів. У 1992 році Заріччя почало газифікуватись. З історією села пов’язані діяльність районної шляхово-будівельної організації, швейної майстерні, ремонтно-будівельної дільниці, інкубаторної станції, ДТ СААФ ветеринарної лабораторії, що розташовувались на вул.Сквирській. На вулиці Ф.Деркача – центральний спортивний комплекс «Ружинський» і районна організація мисливців та рибалок.

6 грудня 2018 р. на подвір’ї Зарічанської школи відкрито пам’ятний знак герою Крут Павлу Кольченку.

На 14 вулицях і провулках Заріччя тепер 800 домоволодінь, у яких проживає 2700 громадян. Вони є найбільшим багатством. Серед них трудові династії Лагодів, коріння яких від Панаса Лук’яновича та Наталії Юхимівни.

Дмитро Оверкович і Ярина Тодосівна Пилипчуки дали життя десятьом дітям.

Для професора, доктора біологічних наук Ярослава Блюма, професора , доктора ветеринарних наук Леоніда Волинця, поета Дмитра Давидюка, голови Фонду Держмайна, народного депутата України чотирьох скликань Валентини Семенюк Заріччя – це мала батьківщина.

Історію краю творили та творять горді баламутівці і зарічанці.

Шановний читатачу! Автор не претендує на істину в останній інстанції, викладаючи історичну минувшину Ружина і Баламутівки – Заріччя. Можливо, у когось з вас є грунтовніша історична база – поділіться.

Віталій Жарський, Ружинський селищний голова 1986-2020 рр.

Джерело: «Ружинська земля»



AliExpress WW

lamoda ru

Banggood WW